У чернігівській школі №1 вивчають англійську, французьку, німецьку, польську і, ясна річ, українську мови. Вивчають поглиблено і з результатом (коли приїжджають у гості ровесники з Америки — спільні завдання англійською наші учні виконують краще). А ось у словах «классная работа», як правило, роблять дві помилки. Бо російська мова до навчальних програм не входить (у дві російськомовні школи міста батьки віддають дітей неохоче). Але ми чимало намучилися, знімаючи документальний фільм, перш ніж знайшли людей, котрі виразно та грамотно розповіли українською мовою те, що їх цікавило й було потрібне для картини. Кінокамера безсторонньо фіксувала неймовірні зусилля всіх, хто намагався зробити те саме, але не впорався з нехитрими правилами граматики. Несподівано виник новий сюжетний напрям кінострічки, ніким не передбачений, тож такий, що призводить лише до перевитрати плівки. Дорого оплачене завжди пам’ятається. Тож іще довго після того ми озиралися через плече, почувши кострубату говірку або суржик.
А в місті часто й густо — на вулиці, у тролейбусі, на базарі — російська мова. Директор школи №1 Л.Геращенко говорить, що в більшості сімей — теж. (Дівчата й хлопчики з чернігівського передмістя Бобровиця, котрі здобувають освіту в школі №16, де за програмою розучуються козацькі пісні, спілкуються одне з одним найчистішим російським матом: такий добірний випадало чути лише раз, далеко від рідних берегів під час відчайдушного авралу на сейнері «Казантип».) Уважно прислухаючись до віршів і розповідей, що їх зі смаком читали на літературній студії молоді люди, ми з сумом відзначали про себе, що талановиті твори, написані переважно російською, безповоротно втрачено граматичними помилками, у художньому творі непоправними. Вражало, що, чудово тямлячи у ямбах і хореях, студійці з вищою освітою знають Достоєвського, Толстого, Лермонтова й інших класиків — з чужих вуст! Прохання зробити авторський переклад мовою, у грамоті якої відчувають себе сильнішими, виконували неохоче і, на жаль, майже з нульовим результатом. Не повертається язик засуджувати їх за це. Позаяк і з нами сталася колись одна дивна прикрість. Написали ми кілька радіоп’єс і, пам’ятаючи, що в рідному домі допомагають і стіни, подалися на радіо, де відпрацювали свого часу багато років. Як то кажуть, із чим прийшли, з тим і пішли. Ні, ніхто не сказав, що спрацювали ми погано, просто дали зрозуміти: навряд чи все це зараз знадобиться. Щоб до створеного настрою не додати ще й комплекс неповноцінності, склали ми вже надруковане в літературних, спеціальних, популярних і науково-популярних виданнях у товстий конверт і надіслали на московське радіо. Звідти прийшов коротенький лист із пропозицією зробити авторський переклад. Отут усе й застопорилося. Сталося те, до чого ми не були готові: п’єси не захотіли перекладатися спорідненою мовою. Фрази видавалися довжелезними огидними гадюками й відразу, на наших очах, ставали наче металевими; кудись поділася інтонація та природність діалогів, зник настрій тексту. Зрештою, визнавши поразку, відсунули написане вбік і почали з чистого аркуша. Робота пішла веселіше: відтак і досі п’єси звучать на московському радіо, а в білоруському зарубіжжі за мотивами п’єси «Втікач» знято ігровий фільм. Як то кажуть, процес пішов, особливо потішивши нас передруком у Німеччині.
Проте шрам залишився. І в розмові з Л.Геращенко ми поділилися сумнівами з приводу мовної підготовки майбутніх фахівців: добре знати одну мову, а мислити іншою — означає створювати й нескінченно долати творчий бар’єр. Ми набили гулю на цьому, і напевне спотикнеться ще не один. Утім, якщо йдеться про майбутнє банківських працівників або офіціантів, то, гадаю, зійде й так.
— Чому офіціантів? — образилася Л.Геращенко.
— А тому, що переклад може бути талановитим і навіть кращим від оригіналу. І все-таки — оригінал назавжди залишиться оригіналом.
Суперечка вийшла пустопорожньою та нікчемною. І, щоб поставити в ній крапку й відстояти свою думку (дуже багато залежить від учителя-словесника), один із нас і став на певний час викладачем чернігівської школи №1.
Саме тоді закрався сумнів у справедливості життєвої мудрості, що на миру і смерть красна. Певне, на миру все-таки найгостріше відчуття сорому, якщо берешся не за свою справу.
На першому занятті довелося зробити заяву, яка, мабуть, незвично пролунала в стінах того навчального закладу, зате позбавила принизливої поблажливості — коли що станеться — до потерпілої сторони: відвідування занять — вільне.
Глумливий вогник спалахнув у багатьох-багатьох очах, і миттєво спорожнілі парти бачити було тоскно. Але помалу, з часом вони заповнилися. І нагородою прозвучали слова класного керівника, що долинули з лункого, порожнього коридору:
— З літератури нікого на вантаження брухту не беріть, однаково ніхто не піде...
Зізнаємося: ніякі наукові педагогічні дослідження останніх років нам невідомі. Більше того, за бортом нашого знання залишаються й дані про те, чи веде хто такі розвідки в наші дні. Відомий результат. І не тільки нам.
А на уроках було відтворено (певною мірою, ясна річ, дуже незначною — аж надто багато років минуло) те, що одному з нас випало пережити. Це слово найточніше передає стан, коли на уроках літератури діти повоєнних років дізнавалися про долю Мцирі й Метелиці, Раскольникова та «Трьох сестер»... Затишно потріскували в грубці дрова, і наш учитель, горнучись у стареньке пальто, часто підходив до неї, аби погріти змерзлі руки. Він ніколи не говорив голосно й не ставив поганих оцінок. Не пригадую і завдань додому, та й який там був дім у переважно розбитому, розграбованому, спаленому війною місті, а ми всі до єдиного ставали затятими книголюбами, котрі записувалися в чергу — адже книжок катастрофічно бракувало — за «Робінзоном Крузо» та «Островом скарбів»... Він навчав нас не лише мови спілкування, а й способу мислення. Й інколи здається, що час безсилий стерти свої десятиліття, і варто лише ледь повернути голову назад, зовсім трішечки — і побачиш, як підходить він до дошки й акуратно з невеличким нахилом праворуч, літера до літери, виводить: «Классная работа»...