Дирекція Будинку-музею Максиміліана Волошина спеціально до 130-річчя від дня народження художника організувала в Київському музеї російського мистецтва виставку його робіт. Затоки, бухти, скелі, хвилі — все це пронесло через сотню років велику любов до Криму, яка супроводжувала Волошина протягом усього його життя.
«1901 рік. Рання весна. Париж, вул. Буассонад, 17. Ательє Давиденка та Кругликової. Позує модель-італієць. Працюють Є.М.Давиденко, Б.М.Матвєєв і я. Стукіт у двері. «Enterez!» Стрімко з’являється товстий юнак із лев’ячою шевелюрою, у пенсне на широкій стрічці й заявляє з вишукано-чемним поклоном, що має рекомендації з усіх кінців світу до Єлизавети Сергіївни Кругликової. «Я Макс Волошин». — «Милості просимо, — відповідаю я, перериваючи роботу. — Сідайте...» — «А можна й мені теж помалювати? Я ніколи не пробував». Даємо йому мольберт і папір, і він, пихтячи, ретельно починає малювати. У перерві запитання: «Ну як?» Вказую йому на помилки... Він ще ретельніше працює та все запитує: «А тепер уже добре?» «До кінця сеансу — дружба на все життя», — згадує художниця Єлизавета Кругликова. Від того дня вони стали майже нерозлучні.
Волошин був різнобічною особистістю, і його доля склалася так, що всі свої таланти він зумів реалізувати й довести до рівня майстерності. В усій його творчості спостерігається одна спільна риса — надзвичайна гармонійність. Він був поетом і художником, критиком і публіцистом, перекладачем і організатором.
Волошин-художник виконував свої роботи в різноманітних техніках: акварель, олівець, темпера, олія. В акварельному живописі він розвивав тему й стиль епічного пейзажу Кіммерії. Брав участь у виставках «Світу мистецтва». Часто свої акварелі він доповнював рядками віршів. На його стиль уплинули французькі імпресіоністи та японське мистецтво, яке він вивчав у Парижі. Його живопис має колосальну подібність зі східною. Та хоч як нагадували б вірші на картинах і сама техніка японський живопис, усе-таки є розбіжності. По-перше, майстри укійоз (епоха ксилографії ХVII—XIX ст.) використовували популярні поетичні рядки. Волошин же писав вірші сам. Його тексти нерозривно пов’язані з тим, що зображено на картині, вони доповнюють зоровий образ.
Велику увагу художник приділяв символіці кольору. Вибір того чи іншого відтінку був для нього не випадковим, а відповідав його глибокій філософській натурі. «Червоний, — писав Волошин у зв’язку з цим, — відповідає кольору землі, синій — повітря, жовтий — сонячному світлу. Переведемо це на символи. Червоний позначатиме глину, з якої зроблене людське тіло — плоть. Кров, пристрасть. Синій — повітря та дух, думка, нескінченність, незвідане. Жовтий — сонце, світло, вогонь, воля, самосвідомість, царственість... Ліловий колір виходить із суміші червоного із синім — «відчуття таємничості», «колір молитви». Зелений — суміш жовтого із синім — «колір царства рослин, надій, радості буття».
1893 року Максиміліан із матір’ю приїжджає до Криму. В його житті вперше з’являється Феодосія з її генуезькими фортецями, турецькими руїнами і Коктебель — море, полин, нагромадження давнього вулкана Карадаг. З Коктебелем пов’язане все життя поета — про це подбала сама природа: одна з гір Карадага разюче схожа на профіль Волошина. Про це писав і він сам: «И на скале, замкнувшей зыбь залива, Судьбой и ветрами изваян профиль мой».
І якщо дивитися на Коктебель із моря, то видно незвичний будинок із круглою вежею. Він стоїть ледь не на пляжі й був би схожий на фортецю, якби не велике вікно і дерев’яні веранди. Це й є будинок Максиміліана Волошина. Усередині він суцільно обвішаний картинами, портретами, фотографіями, полицями з книжками та іншими речами, які йому дарували і які Волошин привозив із подорожей. «Мой дом открыт навстречу всех дорог», — твердив господар. У нього завжди були гості. Чия нога лишень не переступала поріг його «фортеці»: тут були Олексій Толстой, Ілля Еренбург, Марина Цвєтаєва, Корній Чуковський та ін. У 1924 році будинок Волошина стає Будинком творчості, а пізніше Будинком творчості Літфонду СРСР. І нині у ньому збережено побут, у якому художник провів усе своє життя. Тільки тепер там живуть його «дітища»: акварелі та книжки, які з дня у день продовжують традиції свого батька — приймають гостей.
...Місяць повільно пливе небом. Скелі, немов вахта, охороняють самотній будиночок, що загубився між двох заток. Вода така сама, як і зоряна ніч, тиха й спокійна. Це «Мій будинок під місяцем» — картина, яка стала емблемою творчості Волошина.