Особистості бувають різні — чорні, білі, червоні. Художники, літератори, фотографи... Набагато рідше — «ренесансні», тобто такі, котрі досконало опанували всі науки й мистецтва одночасно — від живопису до спорудження літальних апаратів, як Леонардо да Вінчі — три й більше талантів в одній. Не беруся стверджувати категорично, але тільки в золоту пору ренесансного «дитинства» людства, коли сфера знань про світ і навики його освоєння була дуже обмеженою, така різнобічність могла давати свої ваговиті плоди. Сьогодні це досить складно.
Що підтверджує виставка акварелей Валерія Акопова, відомого публіциста й літератора, в Музеї історії Києва. Ці акварелі — вельми специфічний гібрид. Вони фотографічні формою й літературні змістом. Опинившись у містичній напівсутіні виставкового залу, ви не повірите власним очам. Виведете з дрімоти наглядача й попросите увімкнути світло. І все одно фотографії залишаться фотографіями. Точніше, походження цих акварелей стане ще очевиднішим. Відсутність світлоповітряної перспективи, жорстко акцентована контрастність, використання кольору з метою розфарбовування, специфічні ракурси промовисто свідчать, що в попередньому житті вони вочевидь були фотографіями. Ну й гаразд, із цим цілковито можна змиритися, якби вони не претендували вважатися мистецтвом. За такою логікою, художник — це той, хто малює фарбами. Невже цього й справді досить? У супровідній експлікації до виставки автор, член Спілки художників, іменується продовжувачем реалістичних традицій давніх майстрів. Але не міг Валерій Акопов успадкувати від давніх майстрів настільки примітивний творчий метод. Вони ж бо не гребували звертатися безпосередньо до натури. А тут можна говорити тільки про славне продовження традицій безіменних копіїстів.
Але що моє критичне бурчання, коли народові виставка страшенно до вподоби. «Назви ж які ліричні», — мрійливо зітхають літні дами. Перламутровий ранок, бурштинова алея, блакитна весна... Акопов — співець київської Італії. Будь-які, навіть найбільш механічні, засоби добрі, коли ставиш перед собою шляхетну мету — намагаєшся зберегти для нащадків щось цінне, — що і є, напевно, спонукальним мотивом творчості цього автора. Безлюдні, затишні куточки, задвірки старого Києва — знайомі і рідні до болю. А передчуття того, що незабаром євростандарт знищить цей людяний образ міста, робить стару, зникаючу красу ще зворушливішою.