Кадр із фільму «Генезис» |
Режисери «кінематографічного раю», так часто називають Францію, як і раніше, зайняті улюбленою справою — ретельним вивченням складного внутрішнього світу homo sapiens і його не менш складної взаємодії зі світом зовнішнім. Це укотре продемонстрував фестиваль допрем’єрних показів, що відбувся у рамках «Французької весни в Україні».
Ажіотаж французькі стрічки викликали неабиякий, і квитки були розкуплені повністю. Принаймні саме цим організатори пояснили те, що кожному виданню вони можуть виділити запрошення лише на три фільми з шести, якщо не рахувати картини-відкриття фестивалю. Гостями нинішньої «Весни» стали Клод Нурідсані й Марі Перенну — режисери-вчені, які створили «Генезис», фільм-казку про сотворіння світу, зародження життя на нашій Землі, про те, що все живе на ній — люди, рослини і тварини — пов’язане хай невидимими, але міцними нитками. «Ми завжди прагнули довести існування якщо не братерства, то бодай близькості між тваринами й людьми», — кажуть автори «Генезису». Однак зал кінотеатру «Україна», в якому демонструвалися фестивальні фільми, зяяв порожніми місцями практично на кожному показі. Що й не дивно.
«ДТ» дісталися запрошення на «Горілку-лимон» Гінера Салеема, «Поглянь на мене» (приз за кращий сценарій на торішніх Каннах) Аньєс Жауї і картину «Коли мені вперше виповнилося 20 років» Лоррена Леві. Два останніх фільми, крім іншого, примітні участю в них молодої акторки Марілу Беррі. Французький кінематограф, який протягом багатьох років видавав світові сексапільних екранних красунь, цього разу породив акторку, неординарну у своїй непривабливості й незграбності, але при цьому здатну настільки захоплювати глядача професійним розкриттям непростого характеру своїх героїнь, що всі сумніви щодо зоряного майбутнього Беррі відпадають самі собою. Режисери обох картин поставили перед цією товстулею з невиразними рисами обличчя практично однакове завдання — створити образ похмурої, але не позбавленої здорового гумору дівчини, котра страждає від своєї невродливості, та не особливо знічується перед труднощами, а тому виходить переможницею у багатьох ситуаціях. І навіть вік і рід занять героїнь Беррі в цих фільмах однакові — в обох вона грає 20-річних страждальниць, захоплених музикою.
Назва картини «Поглянь на мене» передає квінтесенцію головних життєвих мук Лоліти — героїні Марілу. Вгодована й несимпатична донька знаменитого письменника, вона всіма силами намагається заслужити бодай увагу свого легковажного батька, котрий черпає творчу енергію у розгляданні вродливих дівчат, які трапляються, на біду Лоліти, на кожному кроці. Зациклившись на здобуванні татової любові й переконавши себе в тому, що для всіх оточуючих вона становить інтерес виключно як донька уславленого белетриста, Лоліта недовірливо відмітає будь-які прояви уваги тих небагатьох людей, які намагаються довести їй свою щиру симпатію. На певному етапі фільм починає втомлювати — його дія, суть та ідея стають очевидними ближче до середини, затягнуто майже на дві години. Незважаючи на це, «Поглянь на мене» — картина, корисна в багатьох аспектах. Окрім старої, як світ, істини — з лиця воду не пити, що напрошується як висновок відразу й однозначно, стрічка буяє й іншими немалозначними висновками. Наприклад, про те, що людина, котра плекає свій комплекс неповноцінності немов рідкісний екземпляр орхідеї, починає так страшенно дратувати, що на зміну непідробленому співчуттю приходить таке ж щире бажання стукнути її по голові. І при цьому повідомити щось на кшталт того, що в кожного свої проблеми, але кожен намагається їх якось вирішити, уникнувши при цьому нападів ненависті до всього світу.
Анні, героїня Беррі в картині «Коли мені вперше виповнилося 20 років», навпаки, не відчуває браку любові своїх близьких. Та щасливою вона все одно не почувається, оскільки вирішила стати контрабасисткою в ліцейному джаз-бенді (діялося це в 1960-х), а негарна жінка, котра чудово грає на контрабасі, автоматично має змушувати колег-музикантів чоловічої статі різати їй струни перед виступом і робити інші капості. Та врешті-решт Анні змушує усіх себе поважати, а під завісу в неї навіть закохується гарненький юнак-трубач.
Дія «Горілки-лимону» відбувається у настільки ж реальному, наскільки й ефемерному просторі, де запекло борються за своє існування жителі забутого Богом курдського поселення у Вірменії. Режисер і автор сценарію Гінер Салеем — курд, котрий утік свого часу з іракського Південного Курдистану від режиму Саддама Хусейна. Облаштувавшись у Франції, він зняв три фільми, два з яких було зроблено на території Вірменії. Дід режисера залишив на пам’ять своєму онукові вислів, що визначає всю тяжкість курдської долі: «Наше минуле трагічне, сьогодення — катастрофа, але, на щастя, у нас немає майбутнього». Напевно, тому історії Салеема про свій народ сповнені щемливої ніжності, гуманізму й доброго тонкого гумору, завдяки якому лишень і можна вижити в цьому трагічному просторі.