Мало хто це заперечуватиме: кіножурналісти, спираючись на силу навіювання ЗМІ, практично формують думку суспільства про кінематограф. Та що вони думають про кіно не кожен окремо, а «всі разом»? Питання... Саме для того, щоб нарешті виявити і сформулювати корпоративно-журналістський погляд на наше драматичне кіножиття, три роки тому в межах проекту «Українські альтернативи» виникло віртуальне «Бюро української кіножурналістики» (БУК). Ось тільки яскраві події, гідні стати предметом «експертиз» БУКу, у вітчизняному кінопроцесі виявилися останніми роками в дефіциті. БУК затихнув і поринув у сплячку. Та помаранчева революція явно сколихнула стоячі води: за минуле півріччя на дуже різних рівнях кінопроцесу сталося чимало просто безпрецедентних зрушень і подій, цілком гідних компетентної діагностики.
Нижче читачам «ДТ» першим пропонуються деякі результати чергового опитування, щойно проведеного БУКом на тему «Підсумки українського кінопроцесу за першу половину 2005 року». На запитання анкети відповіли 25 київських журналістів, які регулярно публікуються у більш як 30 медіа (повний список учасників опитування є у редакції «ДТ»). Звісно, одержані дані жодним чином не можуть претендувати на наукову коректність соціологічного дослідження. Проте тут цілком очевидні вектори домінуючих журналістських настроїв, які, звісно ж, уже висвітлюються і будуть висвітлені в матеріалах столичних і центральних ЗМІ. Отже, така ось вийшла роза вітрів, що дмуть сьогодні у кіномедіа.
Перша гучна кіноподія постреволюційної доби була просто унікальною: 23 лютого 2005 року вперше у своїй історії український парламент присвятив спеціалізовані читання національному кінематографу. Вся країна могла стежити за перебігом обговорення насущних проблем нашого кіно у прямому ефірі. Тим часом переважна більшість опитаних кіножурналістів сьогодні дуже скептично розцінюють реальний ефект цієї акції Верховної Ради. Так, 10 (кор)респондентів вважають: «Підтвердилися найпесимістичніші прогнози: українська кіноспільнота не має конструктивних уявлень про шляхи виходу з існуючої кінокризи». Ще п’ятеро зійшлися на такій думці: те, що сталося, було просто черговим актом чиновницького окозамилювання. Троє визнають конструктивними тільки окремі пропозиції та ідеї, але сумніваються у тому, що до цього прислухається влада. І лише один із опитуваних зайняв позицію оптиміста, вважаючи: «Ця подія справить надалі глибокий позитивний вплив на все наше кіножиття і стане чинником відродження національного кіно». Ще один журналіст висловив особливу думку, не передбачену у варіантах відповідей: «Засідання ВР із кіно було чимось панічно метушливим. Конструктиву в нашому кіножитті не було всі останні 10 років, і очікувати його від читань було б щонайменше наївно. Всі сподівання на краще варто пов’язувати тільки з креативністю кіноавторів і продюсерів». А п’ятеро з анкетованих зволіли взагалі не відповідати за цим пунктом. Є ще запитання?
А рівно через місяць (24—25 березня 2005 р.) мала місце ще одна знаменна акція, що обіцяла радикальні зміни в українському кінобутті, — довгоочікуваний з’їзд Національної спілки кінематографістів України. «Ця подія не мала ніякого значення для нашого кіномистецтва і стала лише черговим актом внутрішньої боротьби за посади та сфери впливу», — так вважає трохи менше половини опитаних — 11 осіб. П’ятьом результати з’їзду здалися нормальною ротацією кадрів. «Оптимістичну перемогу конструктивних сил у середовищі кінопрофесіоналів» побачили тільки двоє. А один респондент був суворо категоричним: «Це було ганебне видовище, що відповідно характеризує стан справ у нашій культурі». Зате аж шестеро кіножурналістів узагалі знати не знали про всеукраїнський зліт кіномайстрів або не схотіли відповідати на запитання.
Ще одне небувале колись явище сталося за ці півроку в українській кіноойкумені: силами громадянської ініціативи та громадської самодіяльності за активного сприяння часопису «Кіно-Коло» було створено Комітет порятунку національної кінематографії. Ось як «буківські» респонденти оцінили цей задум. «Це нормальний спосіб зрушити справу з мертвої точки», — вважають 11 опитаних. «Були фонди, виник комітет, а кіно як не було, так і немає», — гадають чотири скептики. «Апріорі безглузда спроба дилетантів ввійти в історію, — вважають четверо огульних критиканів. «Чудова: саме те, що потрібно для старту громадянської моделі в культурній політиці», — впевнені двоє оптимістів. Традиційний індивідуал був гранично лаконічним у своєму власному визначенні: «Марення!» Відповіді не дали троє респондентів.
І знову новинка минулого півріччя — заснування і проведення першого українського кінофестивалю документального кіно «Контакт» (24—29 квітня ц.р.) БУК запитав: «Як ви оцінюєте творчий досвід нового фестивалю?» Радісно привітали огляд 14 журналістів. Схвалили «Контакт», але із застереженням «навряд чи стане помітною подією» удвічі менше — семеро. «Видатною подією», «особистою справою засновників» і «звичайною рекламною акцією» фестиваль нарекли по одній людині. І тільки один узагалі нічого про це не знав... Зі щасливим днем народження, «Контакте»!
І було б непростимим недоглядом не поцікавитися думкою кіножурналістів щодо головних фігурантів культурно-художнього процесу, який настільки неординарно перебігає в оновленій Україні. Було використано методику опитування, що сягала психоаналітичної кіносоціології: пропонувалося спонтанно називати перші три, що спадуть на думку, характеристики стилю й якості управління кінематографом із боку вищих посадових осіб. В нашому випадку питання стосувалося оцінки функціональної діяльності міністра культури й туризму Оксани Білозір. Тепер перед нами — емоційно-оцінний ландшафт, де досить виразно представлені думки про нову кіноадміністрацію, що блукають серед братії, котра пише про кіно. Визначення журналістів наводяться за алфавітом. Варто акцентувати: йдеться зовсім не про оцінку конкретної особи, а про ставлення до її шестимісячної службової активності на новій посаді. Отже, нічого особистого. Як то кажуть, чим багаті, тим і раді (при тому, що троє респондентів відмовилися відповідати на це запитання):
авторитарна;
агресивна (2);
амбіційна;
байдужа (2);
безграмотна;
безладна;
безладно активна;
безперспективна;
безпорадна;
безрезультативна;
викликає жаль;
відгонить дурним смаком;
випадкова на цій посаді (3);
глухопровінційна;
головотяпська;
горе-руйнівниця;
декларативно старанна;
дилетантська (2);
егоцентрична;
емоційна, що придушує розум;
жлобська;
занадто жіноча;
зарозуміла (2);
із безглуздими кадровими чищеннями;
культуризм у спідниці;
марнославна;
нахабна (2);
не бажає вникати в суть справ;
не вміє визначити пріоритети;
незадовільна;
незаінтересована в кіно;
некомпетентна (4);
неконтактна з професіоналами;
неосвічена (3);
непрофесіональна (5);
не розуміє природу кіно;
не розуміє ситуацію;
нетерпима;
підтримує штани культури;
повз касу;
позбавлена власних ідей;
«пой, ласточка, пой…»;
покладається на чужу допомогу;
пустопорожня;
ризикована;
спирається на домашню кулінарію;
спонтанна.
На жаль, за всю працю жодного доброго слівця...
То що ж робити тепер із цією професійно-корпоративною точкою зору, витягнутою БУКом із, будемо відверті, досить-таки солідної (кількісно й у значенні авторитетності) частини української спільноти кіножурналістів? Застосування цієї приємної і не дуже інформації у кіногосподарстві може бути лише одне: її варто взяти до відома й використовувати для коригувань у кіноменеджменті. Бо правий був Сократ, який зазначив: «Помилятися властиво всім людям, але вперто триматися за свої помилки — лише дурням».