Документальне кіно дає можливість кожному відчути себе трохи вуайєристом: бачити життя інших через камеру, мов у маленьку шпарину. Тут люди без гриму і завчених ролей. Тут справжнє все: і сльози, і усмішки, і біль, і радість. Для того, щоб впустити у своє життя камеру, яка фіксуватиме кожен крок, потрібна неабияка мужність, - наголошують режисери. Проте не менша сміливість потрібна і тим, хто бере її до рук. DT.UA поговорило з молодими українськими документалістами про професію, виклики сучасності та героїв їхніх фільмів.
Олександр ТЕЧИНСЬКИЙ. Прийшов у документалістику з фотожурналістики: п'ять років працював у газеті "Комерсант-Україна". Сьогодні Олександр спільно з Дмитром Стойковим та Олексієм Солодуновим зняли свій другий документальний фільм - "Все палає". Стрічка розповідає про події на Майдані, а серед нагород має звання найкращої східноєвропейської документальної картини від найбільшого європейського фестивалю документального кіно DOK Leipzig.
- Що підштовхнуло вас прийти в документалістику, змінити професію?
Робота в газеті мені подобалася, але я завжди розумів, що ця робота - не назавжди, щось ще має відбутися. Адже на кожному робочому місці ти досягаєш певної межі, а потім усе повторюється, стає одноманітним. Першотравнева демонстрація, наприклад, відбувається щороку, але знімати її цікаво тільки перший раз.
- На якого глядача розраховане сучасне документальне кіно?
- Коли ми знімаємо, то не замислюємося над "цільовою аудиторією". Моя знайома -фотограф, у якої недавно в Німеччині вийшла книжка. У неї в планах - писати ще одну, а її друзі-економісти запитують: "Ти вже визначила цільову аудиторію продукту?" Це ж маячня! Знімаючи, ми досліджуємо світ, перш за все для себе, а кому цікаво розділити з нами наші інтереси - дивляться наші фільми.
Марина ВРОДА. Навчалась у майстернях Михайла Іллєнка та Валерія Сивака. Після випуску з Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого працювала з Сергієм Лозницею. Дуже швидко про неї заговорили не тільки в Україні, - у 2011 р. її короткометражка "Крос" отримала "Золоту пальмову гілку" на Канському фестивалі. І хоча тепер Марина переважно знімає ігрове кіно, не виключає, що нові документальні проекти будуть також.
- Ви раніше говорили, що взагалі знімати документальних фільмів не будете, оскільки в них важко не перейти межу, не зайти занадто далеко на територію героя... І все ж знову зняли таку стрічку - "Пінгвін". Не втрималися?
- Не стали б самі героєм документального кіно?
- Із власної волі, гадаю, що ні. Втім, останнім часом я дедалі більше про це думаю. Розмислюю про автопортрет себе і своїх друзів, про наше покоління режисерів, що з нами зараз відбувається. Мені здається, коли я сама про це "не розповім", коли ми "не розповімо", то про це ніхто ніколи не дізнається. Мені здається, ми просто зникнемо.
- Готові взятися за такий проект?
- Так. До цього мене підштовхує сама ситуація, в якій тепер живемо.
- Ваш фільм - єдина українська стрічка у конкурсній програмі цьогорічного Docudays UA , в якому не йдеться про Революцію Гідності...
- На мою думку, важливо говорити про звичайне життя, тим більше тепер. Гадаю, ці прості, життєствердні речі сьогодні вкрай важливі. Вони набувають великої цінності. Це життя і спокій, у якому можна розвиватися… Які в суспільства тепер просто виривають.
- У чому полягає головна відмінність між документальним та ігровим кіно?
- В організації процесу і субординації. Організація абсолютно різна, і вона впливає на кінцевий продукт. Документальне кіно потім треба довго монтувати за столом, а під час зйомок не знаєш, коли зупинитися; невідомо, чи вже достатньо матеріалу, чи ще ні. Ти постійно у стані якоїсь "вагітності". В документалістиці ти взагалі нічого не знаєш наперед. У тебе є певний задум, бажання про щось говорити. Хоча оці кінцеве незнання та відкритість - і є найкраще у цьому виді стрічок. Тут треба менше грошей, тут є свобода. В ігровому ж - інший процес. За написанням сценарію ти вже сам усе переживаєш: сам смієшся і плачеш. І коли текст сподобається іншим - ми це спільно робимо. Таким чином, процес додає щось нове, але історія й замисел не змінюються.
- Чим займаєтеся зараз?
- Наразі готую взагалі театральний проект, який народився після поїздки у Слов'янськ. Там я записала багато інтерв'ю: з медсестрою, якій розбомбили будинок, із дітьми, які розповідали про жахіття війни. Я думала, яким чином мені про це говорити. Фільм? На це потрібні фінансування і безпека, яких у мене не було. Крім того, не хочу знімати фільми-агітки, не хочу нічого виправдовувати. Здається, таке кіно в нас уже з'явилося, а критичної інформації - надто мало. Практично, ніхто не критикує війну. Це дивно.
Катерина ГОРНОСТАЙ. Тільки торік закінчила Школу документального кіно Марини Розбежкіної у Москві, а згодом потрапила до найголовнішого російського фестивалю документального кіно "Артдокфест" із фільмом "Євромайдан. Чорновий монтаж". Не дивно, що захід було позбавлено державної підтримки Росії. Нині це фактично єдиний фестиваль у Росії, на якому показали сучасне українське кіно, а президент конкурсу також вирізнився "нелояльними заявами у бік державної політики РФ".
- Що для вас документальне кіно?
- Звідки черпаєте теми для фільмів?
- Усі мої фільми дуже особисті, і я "заздрю" режисерам, які беруться за серйозні, глобальні неособисті теми. У мене поки що так не виходить. Мої теми наразі виринають із дуже близького оточення.
- Ваш фільм "Скрізь Майдан" - теж особиста історія?
- Абсолютно. Він навіть і не дуже про Майдан. Це, швидше, набір спогадів за весь рік, тому що весь рік минув під девізом війни і протесту. Це на бекграунді завжди було, що б ти не робив.
- Коли починався Майдан, ви ще були в Москві. Як переживали це там?
- Спочатку охопило піднесення, але я ще не була впевнена, що треба повертатися. До побиття студентів. Потім стало страшно, що я сиджу тут, у Москві, і єдине джерело новин - це "стріми". Ще й у чоловіка на Майдані не працював телефон, а я сиділа за тисячу кілометрів і нічого не могла з цим подіяти. І повернулася в Київ.
- Ви багато їздили з фільмом "Євромайдан. Чорновий монтаж" за кордон. Як сприймають українські документальні стрічки там?
- Українське кіно зараз дуже на часі. Від нашої країни чекають якогось дива… У тому числі і в кінематографі.
- Чи є потенціал в українців для створення цього "документального дива"?
- Впевнена - ми його вже його створюємо! З'явилося дуже багато ініціатив, студій, де люди щось роблять самотужки, з власної ініціативи, без будь-яких коштів. Документальне кіно дозволяє це робити. Ти береш камеру, знаходиш тему і йдеш знімати. Зараз "заварюється дуже крута каша", вже набралася критична маса людей, які знімають, а головне - люблять це робити. Залишилося попрацювати трохи над якістю, а кількість у нас уже є.
Світлана ШИМКО. Вона випускниця міжнародної магістерської програми з режисури документального кіно DocNomads, а серед улюблених тем для фільмів називає соціально-політичні та феміністичні. Нова короткометражка Світлани - "Медик іде останньою", де героїнею стрічки стала лікар-волонтер із Майдану. Після протестів у центрі столиці жінка вирушила допомагати на Схід.
- Чому ви взагалі почали знімати документалістику?
- За освітою я журналістка і певний час працювала за фахом у відділі міжнародних новин на телеканалі. Але коли працюєш журналістом, у тебе немає часу спостерігати, немає часу на роздуми, на аналіз. Є тільки завдання, які треба виконати сьогодні, зараз. Журналістська історія неодмінно має бути актуальною. Ці обмеження спонукали мене шукати інші шляхи до самовираження.
- Про що буде ваш наступний фільм?
- Нині головне питання для мене - де я буду територіально. Наразі переважно живу в Будапешті, але впевнена, що Україна - моя країна. Тут я розумію культуру, знаю мову, і якщо знімати фільми - тут це робити найкраще. Тим більше що в нас є безліч недосліджених тем. Єдине, що мене дуже хвилює, - фінансове забезпечення. Хоча я людина ідейна, якщо треба - можу знімати й безкоштовно.
- Наскільки для режисера важливо говорити з героями однією мовою?
- Мова дуже важлива. Звісно, є геніальні документальні фільми, зняті режисерами і з-за кордону, але мені здається, для того, щоб був контакт із людьми, краще не мати лінгвістичного обмеження.
Остап КОСТЮК. Режисер, актор, музикант. Півроку тому кіномани вже мали нагоду подивитися його дебютну стрічку "Жива ватра". Фільм показували в позаконкурсній програмі кінофестивалю "Молодість". Стрічку, яка розповідає про життя вівчарів в українських Карпатах, Остап з командою знімали чотири роки.
- Яка ваша життєва історія до створення першого власного документального кіно?
- Наскільки фільм "Жива ватра" для вас особистий? Ви ж самі родом із Коломиї…
- Я відчуваю в себе за спиною певний "багаж", і цей фільм - також відповідь на деякі власні запитання. Вже 10 років я досліджую гуцульську культуру. Спочатку мені стало цікаво, як тутешню музику грають у старий спосіб. Я їздив і збирав архів, робив дослідження. Навіть зібрав гуцульський колектив. Ми бували на гастролях у Європі, Америці. Спочатку я й фільм хотів робити про гуцульську музику, але зрозумів, що вона ще не в такому страшному стані, як сам спосіб життя цих людей.
- Ви ж теж займаєтеся музикою, були актором, а тепер… Документаліст?
-У фільмі "Жива ватра" - так. Учора був музикантом, позавчора актором, сьогодні - документаліст, що я робитиму завтра - не знаю. Зараз я відчуваю дуже велику відповідальність за "Живу ватру", в яку вкладено багато колективної праці та чотири роки життя. Є дві ідеї для подальших зйомок, але поки що це тільки ідеї, я ще не спілкувався з майбутніми героями. У документальному ж кіно, поки ти не знайдеш героя, все, що думав до того, - тільки припущення. Які б не були сценарії, герой дає фільму все.