На питання про те, хто є головним творцем та повноправним автором фільму, більшість людей миттєво відповіли б: режисер. Проте кіно, як відомо, недешевий вид мистецтва. Тут ніколи не можна нехтувати постаттю продюсера, уявляючи його вимогливим та малоосвіченим мішком із грошима. Чергова акція Французького культурного центру в Києві (спільно з Посольством Франції в Україні, Аргументом KINO-КОЛО та НСКУ), присвячена 65-річчю французького кінопродюсера Марена Карміца, долає стереотипи стосовно цієї професії. Виявляється, не тільки режисер, а й продюсер здатен створити свій авторський стиль у кіно. Марен Карміц орієнтується на високоякісний інтелектуальний кінематограф, який свідчить, що не кожен авторський фільм некомерційний. Успіх фільму вимірюється не його місцем у рейтингу, а реакцією критики та провідних кінофестивалів. Ретроспектива фільмів Марена Карміца у Будинку кіно включала шість спродюсованих ним стрічок (роботи Рене, Кесльовського, Ганеке, Шаброля, К’яростамі, Дуайона), а також його режисерський дебют.
Марен Карміц прийшов у кіно на початку 60-х, коли у Франції вирувала революційна «нова хвиля». Молодий режисер співпрацював з її лідерами Жан-Люком Годаром та Аньєс Варда, а 1968 року поставив свій перший фільм «Сім днів далеко від дому». На екран вихлюпнувся душевний розгардіяш молодої людини доби студентської революції. Можливо, у той час Карміц так само розпачливо шукав себе у кіно, як його герой — у ворожому буржуазному світі, адже, як виявилося, кінорежисура не була його покликанням. Після двох наступних фільмів, звинувачених у надмірному лівацтві, Карміц поринув у світ грошей, створивши власну продюсерську фірму. (Воістину символічний фінал революційної романтики 60-х!) Співпрацюючи з більшістю видатних європейських режисерів останньої чверті ХХ століття (серед них Вім Вендерс, Луї Маль, брати Тавіані), Карміц спромігся не тільки підняти власну продюсерську фірму MK2 Productions, а й створити величезну мережу кінотеатрів, що спеціалізуються на авторському кінематографі. Програма стрічок, створених завдяки активності Марена Карміца протягом двох останніх десятиліть, складає цілісну картину європейського кіно.
Сьогодні мало кого здивуєш тим фактом, що французький кінематограф у Києві був представлений видатними режисерами з Ірану (Аббас К’яростамі), Польщі (Кшиштоф Кесльовський) та Австрії (Мікаель Ганеке). Завдяки Марену Карміцу та його сподвижникам Францію знають як країну з найбільш сприятливим для некомерційної творчості кінокліматом.
Давно знаний в Україні фільм «Три кольори. Синій» з Жульєт Бінош у головній ролі був знятий у 1993 році, коли європейська людина була сповнена оптимізму стосовно майбутнього континентального єднання. Польський режисер Кшиштоф Кесльовський своєю трилогією проспівав осанну трьом засадам європейської демократії — свободі, рівності та братерству. Кесльовський помер, щойно завершивши цей головний проект свого життя, а за часів омріяного вступу його батьківщини до Євросоюзу ніхто вже не дивиться на своє майбутнє з таким піднесенням. На зміну патетичному кіно Кесльовського прийшла хвиля похмурого скептицизму та мізантропії. 2001 року та сама Жульєт Бінош знялася у фільмі «Код невідомий» Мікаеля Ганеке, нового улюбленця європейських інтелектуалів, що уславився скандальними гітами «Потішні ігри» та «Піаністка». У його фільмах Європа надії на очах перетворюється на країну відчаю. Героїня Бінош із фільму «Код невідомий» переживає не нищівну катастрофу, як у Кесльовського, а серію прикрих життєвих негараздів, виходу з яких, проте, не видно.
Відчуження західних людей, про яке вже набридло писати західним критикам, змальоване у фільмі Ганеке формальним прийомом: епізоди різних сюжетних ліній, із яких складається фільм, розділено кількасекундними затемненнями. Герої Ганеке (інтелектуали, нелегальні емігранти та інші європейські маргінали) переходять ту тонку межу, що відділяє свободу від безпритульності, рівність — від знеособлення, братерство — від ненависті.
Не менш похмурий світ відтворено у «Молодших братах» Жака Дуайона (2001). Фільм розповідає про тяжкі бойові будні підлітків із паризького «кольорового передмістя», де тепер зрідка побачиш біле обличчя або почуєш незасмічену французьку мову. Неконтрольована емігрантська комуна не просто живе за своїми законами, але й засмоктує підлітків із неблагополучних французьких сімей. Жорстокі соціальні реалії «Молодших братів» до щему нагадують рідні спально-пролетарські масиви — своя Троєщина, виявляється, є і в Парижі. Проте цим паралелі з Україною не обмежуються: за темою та стилем фільм неприємно нагадав вітчизняних «Мийників автомобілів» Володимира Тихого. Єдина перевага французького фільму — у використанні непрофесійних акторів, автентичних паризьких підлітків, що зіграли самих себе під власними іменами.
Насичувати своє кіно непрофесійними акторами та імпровізованими сценами полюбляє і фаворит європейських кінофестивалів Аббас К’яростамі. Свою стрічку «Нас віднесе вітер» (1999) він спродюсував удвох із Мареном Карміцом. Цей поетичний фільм знімався в занедбаному іранському селищі з його неповторними ландшафтами та унікальними місцевими мешканцями. Іранська автентика у фільмі «Нас віднесе вітер» слугує яскравим тлом для сучасної притчі, у якій оптимізм не переходить у солодкавість, а самозречена любов до життя межує з роздумами про тлінність усього сущого. Люди з тоталітарного Сходу завжди менше зважають на безвихідь та непереборну тугу, ніж розбещені демократією європейці. Проте іранці так і не побачили «Нас віднесе вітер» — на батьківщині К’яростамі його стрічки вважаються шкідливими...
Марен Карміц часто співпрацює зі своїми побратимами по «новій хвилі» Аленом Рене та Клодом Шабролем. Повним антиподом описаних вище стрічок є «Мелодрама» Рене (1986) — фільм на межі з телевиставою, в якому режисер відмовився від усіх виражальних засобів, окрім віртуозної акторської гри. Не зраджує своєму стилю і зловісно-макабричний Клод Шаброль, що у своїй «Жіночій справі» (1988) продовжує досліджувати темні, замовчувані грані людського єства.
Діяльність Карміца доводить, що мистецтво та гроші не є аж такими несумісними сферами. Для України знайомство з його доробком важливе саме нині, коли у нас із великими муками народжується незнана досі галузь незалежного кінопродюсування.