Минулого разу («ДТ», 2005, № 3) я сфокусувався на тому, що однією з причин спаду кінопроіндустрії в Україні стала чи не цілковита байдужість можновладців до екранної музи. Навіть прийнятий порівняно недавно Закон «Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 роки» не виконується. Здається, рідко хто згадує і про існування Закону «Про кінематографію» (рік народження — 1998), де є стаття 22 про 30-відсоткову квоту демонстрування національних фільмів у кінопрокаті й на телебаченні. А що згадувати, коли нових фільмів не вистачає навіть на однопроцентне забезпечення? Бюрократичний ідіотизм, проте, меж не має: директори кінотеатрів зобов’язані звітувати про виконання зазначеної законодавчої норми. Здається, лише вони і знають: справді, є така вимога.
Але кінематографістам потрібно згадувати і про власний внесок у розруху. Колись, у горбачовські романтичні часи, нас дуже п’янило повітря свободи. Вай, грошей дають, хоч скільки попроси, а звіту не вимагають. Геть усіх чинуш, ми самі пироги пектимемо та гроші за це отримуватимемо. У 88-му році Держкіно УРСР ліквідували, і ми відразу відчули: не те. Кінематограф вкинули в Мінкультури, розмазавши його кошти на загальні потреби. Потім, у серпні 91-го, у найреволюційніші дні, відновили галузь — у вигляді Держкінофонду на чолі з Юрієм Іллєнком. Сигнал був чіткий: спробуйте самі. Але Іллєнко кінематографістам не сподобався, і ми його звалили. А з ним разом і управлінський орган. Сталося це 1992 року, коли фільмів створювалася рекордна кількість. На студії імені Олександра Довженка того самого року було вироблено 18 картин, на Одеській — 23 (а перед тим, у 91-му, і взагалі тридцять!), працювали незалежні студії, на які покладалися особливі надії.
У 93-му благополуччя ще тривало, а з наступного року розпочинається стрімке падіння. Приміром, вже в 96-му довженківці зняли лише дві картини.
Існують різноманітні тлумачення того, що відбулося. Зокрема й таке: влада в гуманітарній сфері була віддана людям занадто вже українофільської орієнтації, а вони кіно не вельми шанували — за те, що тут переважають російськомовні й російськоорієнтовані громадяни. Фактів для такої версії обмаль, проте дехто вперто її дотримується. Хоча як тоді пояснити, що щось подібне сталося і з українською літературою, і українським книговиданням: уже тут підозр у служінні Москві бути не могло.
До речі, і в самій Росії кінематограф гарненько прогнувся — за часів Бориса Єльцина. Пояснення, яке напрошується: у СРСР кінематограф процвітав, бо він вважався (й шанувався!) найважливішим знаряддям партії та уряду, могутнім інструментом орієнтування мізків мас у потрібному напрямі. Природно, у роки потепління ідеологічного клімату кінематографістам дозволялося сваволити, робити «високе» мистецтво. Проте в цілому партійні лоцмани завжди зірко стежили за тим, аби кінокорабель рухався в заданому напрямі. Кінематографісти навчилися добре читати команди отих лоцманів, боючись сісти на політичну (а з нею й на фінансову) мілину. Так от, коли зникла ідеологічна потреба в кінематографі як відповідному впливовому інституті, то відразу пропав і державний інтерес до нього.
Але виучка залишилася, і дає про себе знати досі. Новий Президент України асоціюється з поняттям державного мецената, і вже в словнику «кіномитців» проклюнулися давні слівця: «та ви тільки скажіть, дайте грошей, ми вам такого кіна наробимо — будете втішатися від рання до вечора». У одному зі звертань до Віктора Ющенка я зі здивуванням почув словосполучення ще сталінських часів (щось на кшталт «як геніально просто сказано Вами»), інший із трибуни кінематографічного пленуму пропонував включити в одну з відозв фразу: «Віктор Ющенко створить новий світ для народу...» Загалом, зрозуміло: деякі готові взяти під козирок і виконати будь-яку роботу з забезпечення потрібного ідеологічного порядку. Те, що нова влада каже зворотне — про демократію, про шкоду певної єдиної ідеологічної парадигми, сприймається як державна хитрість. Матінка Катерина Друга либонь також із вольтерами бесіди вела, проте і про строгість не забувала, і про порядок також.
Я, зазвичай, трішки утрирую перебіг речей. Більше того, смішно обвинувачувати кінематографістів, більша частина котрих перебуває в глибокій нужді та зневірі, у тому, що вони жагуче бажають працювати. Тут не до жиру — за будь-що схопишся. І все-таки небезпека того, що догідливо зігнуті спини окремих кінематографістів можуть спонукати державних мужів на те, аби задовольнити їхні священні бажання послужити Батьківщині — тій, яка є, і тій, яка «тричі буде», — існує. Адже ніхто не знає, що було першим — рабське бажання догодити чи панське поневолити. Про таку небезпеку попереджали неодноразово — у минулі роки. Проте сильно при цьому перебільшували: на кіно уваги ніхто, по суті, не звертав. І ось тепер, якщо нова влада візьметься піднімати кіноіндустрію... Хоча це ще далеко не факт.
У Росії кінематограф різко пішов угору з приходом Володимира Путіна. Грошей вкладають дедалі більше, дедалі більше з’являється і фільмів. Робочих рук не вистачає — у Москві ударно трудяться й деякі наші кінематографісти. Хоча в кінотеатрах як і раніше засилля голлівудської продукції. Що, до речі, спонукало російських кінематографістів до спроби вициганити в свого президента квоту на національні фільми. Путін цю пропозицію, як відомо, не підтримав. Росіяни, як і раніше, рухаються в напрямі нарощування фільмовиробництва. І — створення мережі багатозальних кінотеатрів. Прагматичний розрахунок: якщо в хазяїна кінотеатру 8—12 залів, і частина з них невеликі, їх треба чим-небудь заповнювати. Ось тут і придасться вітчизняний продукт. Ось тут і почнуть глядача (а в кінотеатри ходять, як відомо, в основному люди віком до двадцяти п’яти років) потихеньку привчати до свого рідного кіно.
А в нас усе мусується питання про створення центрів національного кіно — в обласних центрах передусім. Один час і я був прихильником такої ідеї. Але якщо обсяги фільмовиробництва не збільшаться, то чим наповнювати репертуар? Припустімо, що все змінилося. І що далі? Мої ровесники добре пам’ятають, як у шкільні роки нас водили до кінотеатрів строєм: на потрібні, «правильні» картини (на кшталт «Російського дива»). Ну не повертатимемося ж ми до цієї практики! Треба йти ось таким шляхом — щорічно збільшувати кількість вироблених фільмів (хороших і різних), треба розвивати так звану посаду продакшн, активно створюючи інформаційне середовище національного кіно. Адже сьогодні навіть ті окремі картини, які виробляють, приречені на животіння — до кінотеатрів вони практично не доходять. Можна скільки завгодно пояснювати причини існуючого становища, але всі вони — лише прикриття небажання щось змінювати по суті.
Йдеться не тільки про власне кіностудійне виробництво. В усьому світі телебачення відіграє важливу роль у кіно — і як «кінобудка» (цього в нас скільки завгодно), і як виробляюче лоно. Росія он завалила нас своїми телесеріалами. У нас також справа зрушилася з мертвої точки — передусім завдяки телеканалам «Інтер» і «1+1». Проте мову слід вести і про те, як створити потрібний законодавчий та інвестиційний клімат, який спонукав би телебачення вносити свою лепту в кінематограф. І є ще одне: із прибутку від телевізійного прокату закордонних стрічок потрібно відраховувати кошти на розвиток національного кіно.
Але, мабуть, головне. Ми не лише повинні вимагати від влади більшої уваги до культури (екранної зокрема), а й продумати, запропонувати механізми, які убезпечили б нас у найнайближчому майбутньому від політичної й ідеологічної зобов’язалівки. Тільки влада закону має визначати сферу кінодіяльності! Скажете, банальність. Та либонь так і буде. Чому влада притримує при собі кіностудії? Не годує цього коня, проте й віжки нікому не віддає. А раптом знадобиться! Отож — ми не повинні залежати від конкретних чиновників (про це краще пам’ятають сьогодні телевізійники, котрі зовсім недавно регулярно отримували цінні вказівки з Банкової). Стосунки з владою мають визначатися певною сумою законодавчих і нормативних документів. Як у Європі... Бо сьогодні в нас хороший президент (принаймні чимало з нас у це вірять), а завтра прийде інший. Ми не повинні залежати від персоналій — і в кіно також.
Звісно, відразу все не зміниться. Ми живемо в абсолютно конкретній країні і переробляти її (починаючи з себе) доведеться довго й уперто. Але сьогодні саме той момент, коли зміни реальні. За що боролися? За це — за можливість переробки суспільного й державного життя, такого понівеченого останніми роками. Прогаємо момент — через рік уже пізно буде. Як це сталося на початку 90-х.
Отож, один лише приклад. Наводжу його тому, що йдеться сьогодні про можливе відтворення державного органу керування кіногалуззю, виведення його зі складу Мінкультури. У Франції організація кіносправи обертається навколо Національного центру кінематографії. Його бюджет складається з різних джерел, але сам процес його наповнення, наскільки мені відомо, суворо формалізовано. Звісно, українці — це не якісь французи, котрі не відзначаються спритністю (ось на наших виборах — скільки нових ідей ошукати одне одного; Європі, дай Боже, коли-небудь перетравити цей наш внесок у скарбницю світової цивілізації). Головне в цьому досвіді: чиновники мають мінімальний вплив на розподіл коштів на кіновиробництво. А суспільство — максимальний. Усе, чи майже все, — прозоро. У результаті вистачає на все — зокрема й на захист національного ринку (французи відмовилися — при вступі в ГАТТ — підписувати ті статті, які забороняли державне фінансування кіно), на поширення, популяризацію вітчизняного кіно за рубежем. Цей досвід слід вивчити найуважніше. Ще раз — бо неодноразово вже ми підходили до цього, а потім винаходили велосипед. У конструкцію якого закладено небезпечний принцип успіху чиновницького класу.
Ми маємо не лише повірити в можливість змін, а й зробити все можливе, аби вони пішли. Як любив казати один наш нардеп, вітру не буде, потрібно гребти руками...