UA / RU
Підтримати ZN.ua

КІНО... І НІМЦІ

Полюбила Веста Маух, берлінська галеристка, сучасне українське мистецтво почала пропагувати його в німецькій столиці нарівні з французьким...

Автор: Олена Новікова

Полюбила Веста Маух, берлінська галеристка, сучасне українське мистецтво почала пропагувати його в німецькій столиці нарівні з французьким. Вона іранка, спочатку вивчала в Страсбурзі французьку літературу та юриспруденцію, а потім у Лондоні й Парижі — сучасне мистецтво й основи менеджменту. Тепер вона куратор багатьох проектів, воліє виставляти в галереї графіку, живопис, фото, відео- та звукоарт, перфоманси й інсталяції. Любить провокативні акції. З Києва цього разу привезла твори знайомих нам авторів. Ми побачили праці Влади Ралко. Червоні обличчя людей, що кричать, часто на жовтому або зеленому тлі. Її почерк завжди впізнаєш. Галеристка також виставила цілу серію Владиних нібито неакуратних рожевих акварелей, що показують відтінки сексуального стану людини, котра повільно рухається до об’єкта своїх жадань. Марину Скугорєву Веста вважає найяскравішою авангардною мисткинею. У розмитих силуетах її композицій угадуються фігури, але є одна така «фенєчка», яка стала особистим фірмовим знаком Марини — на полотні неодмінно є вишиті гладдю реалістичні символи — пташка на гілці чи квіточка, або чоловіча голова, приміром. Ми бачили на Арт-фестивалі німецькі композиції гладдю, але ось таких прикмет немає.

Ілля Чичкан представив великоформатні фотокомпозиції — дівчат-гімнасток школи Дерюгіної. Чудові юність, краса і грація. Тему старліток Ілля вирішив цілком реалістично й відповідно до загальновизнаних норм поведінки — усі дівчата в трико. На відміну від оголених і напівголих німфеток на майстерних фотопортретах англійця Девіда Гамільтона, що живе у Франції, відомого автора близько 30 книжок, незліченної кількості листівок, календарів, п’яти фільмів. Веста називає його естетом і візуальним поетом й виставила для більш масштабного й «інтернаціонального» розкриття теми виставки «Дівчата. Німфетки». Наш І.Чичкан молодший ще не встиг зробити стільки, скільки Гамільтон, але відвідувачам дуже подобається — майже всі його роботи відразу купили. На презентації був присутній відомий український фотограф Михайлов. Він поскаржився, що його «малогабаритні» фото крадуть на виставках. «Ось чому, — сказав Ілля, — я такі великі композиції роблю». Жарт.

На такій виставці не обійшлося без присутності Саші Ройтбурда. Він представив фотокомпозицію двох своїх приятельок з Одеси, котрі не бачилися років двадцять, одна подалася в Москву, друга — в Лос-Анджелес. На його прохання (галеристка полюбляє провокації) дівчата зобразили: одна, як її вивертає над унітазом, друга — як голить, пардон, потаємні місця.

В іншій галереї, бажаючи уразити чимось пересичену німецьку публіку, влаштували виставку радянського воєнізованого одягу. Тут були бушлати, будьонівки, одяг охорони Троцького... Мистецька еліта веселилася.

Зовсім не хочуть вражати людей рядові німецькі громадяни, котрих непокоїть доля гномиків. Це гіпсові або глиняні фігурки, які ставлять у саду, на балконі, на дачі. 150 різновидів від фірми Гайсснер заполонили Німеччину — 25 млн. По суті, гігантська виставка по всій країні. Іграшкові гномики живуть, як люди. Можуть показувати середній палець сусідові або викликати сльози співчуття, лежачи на животі з ножем, що стримить із спини. 22 роки тому їхній любитель створив «Міжнародне об’єднання захисту садових гномів». (Ні, не дітей від голоду, насильства, хворих на діабет...) Мета — захист від крадіжок, поганого поводження, взяття в заручники, пульверизації гномиків... Думала — в людей тихе божевілля. Ні, хобі таке. І патріоти. Почали в сусідній Польщі робити гномів із пластмаси, вищих і дешевших. Проте на кордоні суворо перевіряють за каталогом Гайсснера, чи немає плагіату. Бо не пропустять.

Проте не це, ясна річ, визначає культурне життя Німеччини. У солідному музеї Martin-Gropius-Bau проходить виставка «Авангард Центральної Європи 10—30-х рр.». Представлені не лише майстри та країни, а й школи, течії. У галереї Гугенхайм — 75 робіт Малєвича з музеїв Росії, Америки, Нідерландів, із приватних колекцій. «Чорний квадрат» (1929), менше обласкане мистецтвознавцями «Чорне коло» (1915). Було цікаво подивитися начерки олівцем, нотатки, ескізи — лабораторію народження напрямів. І побачити Малєвича театрального, коли він співпрацював із футуристами Хлєбніковим, Кручених і намалював декорації та костюми до опери, яку було представлено в Луна-парку в Петербурзі 1913 р. Цікаво побачити оригінал супрематичного чайного сервізу й гіпсові макети супрематичних споруд. Виставку супроводжують лекції та дискусії.

Побувши на цих виставках, знову перейнялася почуттям значимості мистецтва й творчої думки країн Центральної та Східної Європи, що збагатили Захід.

А ось у керівництва Берлінале цей світ нині не в пошані. Безліч американських фільмів. Ними починається й закінчується німецький фестиваль. Багато, природно, німецьких, більше, ніж за колишніх років. Менше з Франції, Італії, Скандинавії. Одна словенська стрічка в конкурсі, одна короткометражна українська, два сербські й один російський фільми, один угорський у «Панорамі».

Правда, із ситуації з росіянами знайшли вихід — адже рік Росії в Німеччині — придумали програму «Нове російське кіно». У неї ввійшли і кримінальні телесеріали. Пояснили в прес-релізі, що російське кіно — ворота в світ кіно Центральної та Східної Європи. Слід розуміти так, що воно відбиває стан побратимів усього «пострадянського простору». Певне, справа в кадрах: працюють нові люди, славісти, але не кінознавці, володіють російською і більше знають російський кінематограф... Зрозуміло, що нове керівництво зійшло на фестиваль на хвилі німецького патріотизму. Пан Косслік увів нову секцію «Німецьке кіно», але навіщо секція «Перспективи німецького кіно»? Що, все інше неперспективне? Нинішнього року новий конкурс короткометражних фільмів, теж із «ведмежою» нагородою. Бідний скромний Оберхаузен, для котрого це був хліб насущний.