У дивовижній дитячій державі «Артек», яка нещодавно відсвяткувала своє 75-річчя, завершив роботу VIII Міжнародний фестиваль дитячого кіно з однойменною назвою. Роздано призи — кораблики «АртеКіно», за володарів яких проголосувало Велике глядачеве журі, усе «дитяче населення» «Артеку», близько 5 тисяч дітлахів. Спеціальними дипломами нагороджувало Мале дитяче журі під керівництвом беззмінного свого голови, відомого режисера Ісаака Магітона.
Акт прощання з останнім «Артеком» ХХ століття було лиховісно затьмарене передчасною смертю його ідеолога й духовного натхненника — незамінного Володимира Вагнера.
Цей фестиваль, через організаційні обставини, вивів із тіні те, про що на попередніх фестивалях, можливо, ми всі тільки здогадувалися. І вирішуючи його подальшу долю, є сенс проаналізувати пройдене.
КіНО НА ФЕСТИВАЛі
Рівноправними співзасновниками міжнародного фестивалю дитячого кіно «Артек» є Україна й Росія. Відповідно у фестивалю два співголови від кожної з країн. Від Росії цього року почесну посаду обіймав Василь Лановий, який категорично не хотів спілкуватися з пресою, усіляко підкреслюючи це своє небажання. Від України — Олег Фіалко, який люб’язно поділився своїми враженнями від фестивалю.
— Будь-який фестиваль, — сказав він, — як ми всі вже знаємо, залежить від організаційної системи й від матеріального підживлення. Ці проблеми є в «Артеку» і, власне, остаточно їх не розв’язано. А стосовно ідеології фестивалю, його концепції, то ситуація майже катастрофічна. Її зумовили два чинники: смерть Володимира Вагнера — ідеолога, людини, яка і продукувала ідеї і втілювала їх у життя. Думаю, із цього приводу в організаторів розгубленість — як бути далі? Не так просто з’являється новий лідер. З іншого боку, та об’єктивна реальність, що панує нині у країнах СНД. Щиро кажучи, репертуар, який потрапляє на фестиваль, зокрема цього року, не витримує критики. Ці фільми не повинні потрапляти на дитячий конкурс. Кожен фестиваль, що поважає себе, має кілька етапів підготовки, зокрема — добір фільмів. Автори прагнуть потрапити на той чи інший форум залежно від його рейтингу. А тут добір, м’яко кажучи, випадковий. З моєї точки зору, деякі картини, навіть без урахування якісного рівня, не для дитячого конкурсу.
Але це проблема не тільки організаторів — немає з чого вибирати. Отже, потрібно переглядати концепцію фестивалю. Якщо він називається «міжнародним», то слід переходити від слів до справи: створювати групу, яка займатиметься відбором, шукатиме фільми по всьому світу, а не тільки в Україні й Росії. Та й навряд чи найближчими роками обрушиться бурхливий кінопотік у наших країнах, особливо для дітей. Далі — потрібно створювати преміальний фонд, це також підвищує престижність.
— Але тоді не можна залишати за кадром і якість показу — продюсери й режисери, що вистраждали своє дітище, просто не дадуть його калічити на поганій апаратурі.
— Безсумнівно. Це біда багатьох наших фестивалів. Для творця авторська копія, що виглядає жалюгідно, це — кам’яний вік. Ми обговорювали питання з керівництвом «Артеку». Усі погоджуються, що просто необхідно створити сучасний кінокомплекс, але найближчим часом це неможливо.
Отже, що ж переглянули і як оцінили конкурсну програму глядачі «Артеку»? Найбільше призів, дипломів, гарячих суперечок і овацій викликав фільм Валерія Приємихова, показаний уперше на торішньому «Кінотаврі», — «Хто, якщо не ми». Його герої, хоч і важко живуть, уміють радіти життю, філософськи ставляться до неприємностей, не сприймають їх як катастрофу. «Хто, якщо не ми» названо «най-най фільмом», «наймудрішим». Виконавець однієї з головних ролей Артур Смолянинов — найкращий хлопчик-актор, Євген Крайнов — «дуже талановитий, дуже справжній у ролі Толяна», Тетяна Догілєва «чудово виконала роль голови батьківського комітету». Це все цитати з протоколів журі.
Далі в програмі була стрічка Георгія Данелія «Фортуна» — не дитяче, але хоча б добре кіно. Тут нагороди отримали Вахтанг Кікабідзе (найкращий актор), дебютантка Дарія Мороз («яскраво, захоплено зіграла роль Маші») і композитори Гія Канчелі й Ігор Назарук — «за чудову музику й тонке почуття міри в музичному оформленні фільму».
Дітям сподобався названий «найдобрішим» фільм «Хай живе королева!» (Швеція), виконавиця головної ролі якого Монік Ван де Вен дістала звання найкращої дівчинки-акторки. Треба відзначити, що на фестивалі картини представляли, переважно, не творці й не представники творчих груп, а треті особи. Приміром, вищезгаданий фільм репрезентувала професор ВДІКу, голова товариства «Росія—Норвегія» Віра Орлова. Вона нарікала, що Норвегія, яка має добрі традиції дитячого кіно, «не дає фільми нашому фестивалю, бо засуджує війну в Чечні». Дозволю собі нагадати, що Україна не перебуває у стані війни з жодною державою і заява ця стосовно нашого спільного фестивалю виглядала принаймні дивно.
Кіноверсія Василя Паніна за оповіданням Платонова «Знову треба жити», можливо, і стверджує добро, але, на жаль, це слабке, нецікаве вчорашнє кіно. Діти великодушно відзначили цю роботу дипломом «за вірність добрим традиціям», а Ганну Синякіну, відому глядачам за «Ворошиловським стрільцем», назвали «найкращою акторкою».
А фільм «Чек», про який докладно розповідалось у наших оглядах з «Кінотавру», хоча й витримано в темпоритмі пострадянського бойовика, але для дитячого перегляду пропонувати не варто.
«Нові бременські» — повнометражний мультфільм — несучасна, тягучо- нудна спроба римейку мультхіту сімдесятих. Попри потужну рекламу й зоряні імена авторів і виконавців пісень, ця робота не викликала в глядачів глибокої приязні.
Українського кіно не було ні в конкурсі, ні поза ним. І якщо перше можна пояснити ступором кіновиробництва, то для інформаційних показів або «Золотої фільмотеки» таки можна було знайти гідні стрічки.
— За великим рахунком що відбувається? — веде далі Олег Фіалко. — Нібито всі важелі управління фестивалем лежать у самому «Артеці» — вони планують, запрошують, домовляються. На якомусь етапі підключаються ще дві ланки — Україна й Росія. Причому Росія дає незначне матеріальне «впорскування». В організаторів відразу виникає інтелігентне почуття вдячності. Вважаю, що й українській стороні потрібно було б активніше займатися фестивалем — і в плані залучення спонсорів, і в плані програми. Ми говорили про це напередодні закриття з генеральним директором «Артеку» паном Сидоренком і його заступником, куратором фестивалю Сергієм Єрохіним. Обговорювалася загальна ситуація, яка склалася з фестивалем. Думаю, вони будуть у Києві, і ми продовжимо цю розмову, аби форум помаленьку не «сконав». Це було б погано з багатьох міркувань, а головне — неповагою до пам’яті Володимира Вагнера. Ми домовилися шукати інше концептуальне рішення цієї проблеми загалом. А під нову концепцію підводити організаційну й фінансову базу. Головне питання — що показувати. Усі ці роки ми тихенько себе обманювали, розуміючи, що дитячого кіно немає, його не роблять. Є ідея проводити фестиваль ретрокіно, як то кажуть, будуй хатку по достатку, але глядач хоче дивитися нове кіно. Це дуже тонке, делікатне, не тільки комерційне, а й психологічне та педагогічне питання. Адже в сьогоднішніх дітей інакший ритм, нове бачення, і є небезпека, що суцільним ретро ми їх від кіно відштовхнемо.
ФЕСТИВАЛЬНЕ «ЗАЕКРАННЯ»
Цього року не було корабля, що завжди був не тільки плавучим готелем для гостей і учасників фестивалю, а й фестивальним центром, клубом для неформального спілкування професіоналів. Господарі — команда «Артеку» — зробили все, щоб гості почувалися комфортно, щоб ніхто не вибивався з фестивального ритму, заповненого переглядами, зустрічами з дітьми, майстер-класами, прес-конференціями. Але розселення делегацій у різних кінцях величезної артеківської території мимоволі оголило «болючі точки» у взаєминах сторін. Чого варта «забудькуватість» Московської дирекції щодо співпрезидента з українського боку — його не було на прес-конференції, присвяченій безпосередньо фестивалю і його взаєминам із подібними, дружніми форумами.
— Олегу, чи не здається вам, що цей фестиваль віддзеркалив відносини, не скажу між країнами, але всередині кінематографій?
— Це проблема багатопланова. З одного боку, розселення делегацій по різних місцях проживання було вимушеним заходом — як змогли, так і розселили. Адже що відбувається, — з одного боку, ми часто говоримо, що любимо одне одного, що це політики нас розділили, а ми самі цього не хочемо... Але вчинки часом відбивають іншу реальність. У побутовому спілкуванні це не відчувається, але щойно починається розмова про протокольні заходи, проявляється так звана московська самодостатність. Я не маю права звинувачувати своїх колег, це не вина їхня, а біда, на рівні генів. Не говоритиму про всіх, але певна кількість людей слабує на «комплекс старшого брата». Як із цим боротися? Приймати реальність іронічно. Не можна ж щоразу доводити людині, що вона помиляється. Це те саме, що розписуватися у власній неповноцінності.
P. S. Фестиваль закрито. Слід віддати належне артеківцям — на його закритті скорботною нотою пролунав останній акорд, данина пам’яті Володимирові Вагнеру. В ім’я наших дітей, яких він вів у світ добра, у світ хорошого кіно, яке вчить добротворенню. Повинно навчати. В ім’я світлої людини, яка так любила дітей, кіно й «Артек», цей фестиваль, заснований Україною і Росією на благословенній землі Криму, повинен жити, показувати хороше кіно, повертаючи в кінотеатри дедалі більше нових шанувальників. І, можливо, для збереження світлої пам’яті носити ім’я свого засновника. Об’єднаймо наші зусилля.
ІІ