Українське кіно переживає зоряний час. На нього нарешті звернули увагу. Розмови про його долю почали вести не лише в замкнутому просторі Будинку кіно, а й на найрізноманітніших рівнях. Кінематографісти, які покладають на нову владу найрайдужніші надії, надзвичайно активізувалися, почали проводити круглі столи, різноманітні засідання і надсилати новій владі відкриті листи. У Верховній Раді сталася безпрецедентна подія — уперше за всю історію незалежної України пройшли парламентські слухання, присвячені кіно. Тема слухань — «Національна кінематографія: стан, проблеми і шляхи їх вирішення» — вже сама по собі є пікантною: на 14-му році свого існування держава сміливо констатує, що одна з її стратегічних галузей має проблеми, шляхи вирішення яких вона нарешті здогадалася пошукати. Ну й нехай собі. Хто давнє пом’яне — той лиха не мине. Зрозуміло ж, що у всіх негараздах, які спіткали наше кіно, винна стара влада. От і міністр культури Оксана Білозір, підбиваючи підсумок парламентській дискусії, зазначила: «Прийшла нова, вами обрана влада, уряд народної довіри, і я — представник цієї влади. Я хотіла почути, що маю зробити, щоб підняти на ноги наш кінематограф. А що я почула сьогодні? Всі гріхи старої влади, за які ми не відповідаємо». Таким чином, Оксана Володимирівна на всю країну (слухання відбувалися у прямому теле- та радіоефірі) оголосила про лінію, яка чітко розмежовує періоди відповідальності старої і нової влади. Мовляв, усе, що накоїв старий режим, нехай залишається на його совісті, й усі його «гріхи», що вдарили по мільйонах співгромадян, зокрема й по кінематографістах, нехай так і залишаться гріхами, відповідати за які нині все одно нема кому. А ми, «вами обрана влада», починаємо нашу з вами дійсність із чистого аркуша і несемо за все відповідальність... ну, скажімо, з 4 лютого — дня, коли було сформовано «уряд народної довіри».
Нехай буде так. Залишімо стару владу в спокої і переключімося на відповідальність, узяту на себе владою новою. Зокрема в галузі національної кінематографії.
Отже, відбулися слухання. За підсумками слухань було прийнято рішення, виконувати які рекомендується Президенту, Верховній Раді, Кабміну, Мінкульту, Міністерству праці та соціальної політики, Міністерству закордонних справ, Міністерству економіки і з питань євроінтеграції, Міністерству внутрішніх справ, Міністерству освіти і науки, Держкомітету телебачення і радіомовлення, Нацраді з питань телебачення і радіомовлення, телеорганізаціям (незалежно від форм власності), Раді Міністрів Автономної республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міськдержадміністраціям, органам місцевого самоврядування. Фу-у-ух... Виглядає, погодьтеся, переконливо. Коли ж це раніше такій кількості високоповажних інстанцій пропонувалося зайнятися проблемами кіно? Тож і вирішили ми, що рідний кінематограф переживає зоряну часину. Всі ці рекомендації переважно мають декларативно-рекомендаційний і загальний характер, і лише в окремих пунктах проголошуються конкретні дати їх виконання. За тим, що здійснять або не здійснять вищезгадані відомства, простежимо. Та найнагальнішим залишається ухвалення законодавчих актів, які зрушать вітчизняний кінопроцес із мертвої точки. Поки що нічого такого не сталося. І рекомендації ВР, і фінальний парламентський виступ міністра культури окреслили перелік найпотрібніших актів. Що ж до їх змісту, то тут дискусії тривають. Отже, не всі пропозиції, думки та міркування теоретиків і практиків кіно було вислухано.
Цю прогалину, зокрема, заповнив круглий стіл, присвячений обговоренню концепції розвитку вітчизняного кінематографа, який відбувся минулого понеділка в Мінкульті. Передбачалася зустріч керівників державних і приватних кіностудій, продюсерів і керівників телеканалів із міністром культури. Перші мали висловити пропозиції щодо того, як вивести кіногалузь із коми. Міністр (нам так здається) мала їх вислухати і повідомити, що з цими пропозиціями робити далі. Представники візуальної галузі прийшли. Міністра на круглому столі так і не побачили. Тим, хто зібрався, повідомили, що Оксана Володимирівна перебуває на Банковій, просила починати без неї і, можливо, незабаром з’явиться. Проте без Оксани Володимирівни не тільки почали, а й закінчили.
Ведучим був директор кінодепартаменту Мінкульта Микола Мазяр, який побажав продюсерам і керівникам «облишити всі плачі», провести засідання динамічно і передав «таке прохання міністра — вносити конструктивні пропозиції». Гендиректор студії «1+1» Володимир Оселедчик відразу перейшов до конкретики: треба визначитися з кількома питаннями, від відповідей на які залежить система практичних заходів. Яким ми хочемо бачити вітчизняне кіно — артхаусним, «володарем прокату», «фабрикою міфологій» чи виробником продукції для ТБ? Кожен із цих напрямів потребує свого комплексу рішень. Що таке «національний фільм»? Необхідно юридично визначити це поняття. Хто робить кіно? До продюсерського кінематографа прийшов весь світ, окрім України, де «є багато людей, незацікавлених у його розвитку». Від держави потрібна законодавча підтримка, створення експертної структури, яка вирішує, кому виділяти фінансування. При цьому сама держава не має бути продюсером, не повинна виділяти гроші тому продюсеру, котрий не зумів знайти кошти, додаткові до державних (пан Оселедчик запропонував обмежити фінансову участь держави у виробництві картини до 25%).
Владислав Ряшин, гендиректор телеканала «Інтер», наголосив, що «нині українські телеканали фактично є головними замовниками та виробниками фільмів і серіалів», додавши, що тільки минулого року «Інтер» витратив 50 мільйонів на кіновиробництво. Пан Ряшин повідомив, що наприкінці минулого року Микола Томенко, котрий тоді керував іще парламентським комітетом із питань свободи слова й інформації, очолив робочу групу, до якої увійшли члени Індустріального телекомітету. Група, вивчивши досвід французів, німців, іспанців і росіян, розробила законопроект «Про внесення змін до Закону про кінематографію». Владислав Віталійович як один із розробників зазначив, що цей законопроект є повнішим, оскільки стосується не лише кіно-, а й телевиробництва, і перелічив деякі його положення: у проекті дано визначення поняттю «національний фільм»; 100-відсоткове фінансування кінопроекту центральний орган виконавчої влади у сфері культури може виділяти лише у виняткових випадках, з огляду на художню і культурну цінність цього проекту, в усіх інших випадках держфінансування не має перевищувати 70% бюджету картини; операції, пов’язані з виробництвом, інвестуванням або спонсоруванням національного відеопродукту, пропонується визначати як валові витрати компаній — це сприятиме збільшенню інвестицій. Ухвалення запропонованих поправок, підсумував пан Ряшин, перетворить сферу кіно на «інвестиційно привабливу галузь, у якій інвестор зможе одержати прибуток. Саме це зробили росіяни 1997 року». Із законопроектом ознайомлять кінематографістів і Міністерство культури.
Далі було запропоновано залишити держфінансування тільки для молодих кінематографістів і дебютантів, зняти з вітчизняних фільмів копірайт Мінкульту, який чомусь відлякує зарубіжних партнерів, а з останніми необхідно налагоджувати корпоративні зв’язки, завдяки яким, окрім іншого, українські кінематографісти набудуть практичного досвіду фахової роботи.
Віктор Слєпцов, гендиректор Української студії анімаційних фільмів, заявив: «Поки кіностудії залишатимуться у державній власності, ніяких зрушень не відбудеться. Треба все, навіть студію ім. Довженка, акціонувати. Інвестор із державними студіями працювати не хоче».
Валерій Пендраковський, котрий очолює акціоновану студію «Ялта-фільм», розповів про райське життя, що настало на кримській кінофабриці, яку «врятували росіяни». Головний її інвестор — російський Космічний банк, що запровадив «довгу (тобто, багаторічну) кредитну лінію». Тепер на «Ялті» за один рік знімається 20—25 великих російських проектів і аж чотири українських (які особливою значущістю не вирізняються). Та не все так просто, попереджує пан Пендраковський. По-перше, про серйозні прибутки поки що говорити не можна. По-друге, студія зазнала негараздів, із якими ще мають зіткнутися Одеська та «довженківська» кіностудії, — складний процес відділення виробничої бази від творчо-продюсерської частини.
Головний редактор часопису «КІНО-КОЛО» Володимир Войтенко запропонував звернути особливу увагу на реформування кіноосвіти, оскільки її «теперішні методи не можуть задовольнити потреби сучасної української кіноіндустрії». Насущною проблемою, на думку редактора часопису, є створення Української вищої кіношколи, у складі якої потрібно організувати Вищі сценарні та режисерські курси. Необхідне технічне переоснащення навчальної кінобази, зміна навчальних планів, за якими студенти мають активно знімати фільми починаючи з першого курсу; постійне поповнення інститутського кіноархіву, системне проведення майстер-класів кінематографістів із різних країн. Було також запропоновано ввести курс історії українського та світового кіно в програму середньої школи.
Директор столичного кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе у своїй промові виділила дві теми: крик душі та конкретні пропозиції. «Крик душі — це піратство в галузі DVD та відеоносіїв. Нових законів для боротьби з піратством не потрібно — необхідно виконувати ті, що вже існують». Поклавши надії на нещодавно оголошену війну корупції, Людмила Борисівна перейшла до пропозицій, які допоможуть відповісти на животрепетне запитання: де взяти гроші на кіно? Фонд підтримки кіно при кінодепартаменті Мінкульту необхідно перетворити на Фонд підтримки кінематографії — авторитетну неприбуткову організацію, що діє за принципом громадського фонду, який фінансується держбюджетом і акумулює інші надходження, зокрема кошти спеціального збору на підтримку національного кіно. Ці кошти пропонується збирати таким чином: підвищити рівень збору за прокатну посвідку, що видається Мінкультом на іноземний фільм, у 5—10 разів; нова формула зборів від телеканалів дозволить кожному з них відраховувати щомісяця від 70 до двох тисяч гривень — залежно від аудиторії й екранного часу, відведеного на іноземні фільми та серіали; потрібно вдвічі підвищити вартість державної марки на іноземну відеопродукцію — завдяки цьому на підтримку національного кіно може надходити понад 100 тисяч гривень. Необхідно також організувати державну лотерею по кіно — на зразок «Молодьспортлото».
Пропозиції, що пролунали на круглому столі, опрацює аналітична служба Мінкульту. Паралельно відомство вивчає затверджену раніше державну «Програму розвитку національного кінематографа до 2007 року». Потім міністерство до 1 квітня виробить свої пропозиції, які внесе на розгляд парламенту. А там на 10 квітня призначено чергові слухання, присвячені загальному стану культури в нашій чудовій незалежній державі.
Наступного дня в Мінкульті відбувся традиційний брифінг. Присутні на ньому журналісти на круглий стіл акредитовані не були. А тому у них склалася повна ілюзія особистої участі пані Білозір у вчорашній зустрічі з кінематографістами. Вміє Оксана Володимирівна вживати правильні мовні звороти — рапортуючи про результати обговорення, міністр повідомила: «ми вислухали» компетентні думки.
Після круглого столу в мене виникло кілька запитань до Оксани Володимирівни. Поставити їх я планувала після брифінгу, протягом п’яти хвилин (найчастіше ті, хто дає прес-конференції чи брифінги, по їх закінченні приділяють журналістам ще кілька хвилин). Але, мабуть, із усіх міністрів у нас найбільш завантажена — міністр культури. Її прес-секретар повідала, що навіть на п’ятихвилинну розмову з Оксаною Володимирівною треба записуватися заздалегідь. Коли я попросила мене записати — ну, на колись, на майбутнє, дівчина повідомила, що час у пані Білозір розписаний на два тижні наперед. Після цього відбувся діалог, який важко зарахувати до розряду приємних. При ньому були присутні й інші журналісти, зокрема моя колега з каналу ICTV, у якої, до речі, цікавий досвід спілкування з сім’єю Оксани Володимирівни: журналістка разом зі своїм оператором спробували зняти міністра, яка залишала кіностудію ім.Довженка того відомого дня, коли пані Білозір зажадала вивести пресу із залу, однак чоловік міністра, Роман Недзельський, чомусь став закривати камеру руками. Але це так, до речі.
Прес-секретар Оксана Мельничук, після відмови «записати» мене на розмову, обурилася тим, що «Дзеркало тижня» аж ніяк не відреагувало на її прохання зробити з міністром інтерв’ю, поговорити про її культурну програму, а натомість тепер усіляко міністра критикує. І це при тому, що, на думку Мельничук, «Дзеркало тижня» мало стати рупором нової влади взагалі і Міністерства культури зокрема. На надривно-емоційну ноту наш діалог вийшов після того, як прес-секретар енергійно повідомила, що планує «порушити перед редакторами всіх видань питання про компетентність усіх журналістів, які пишуть про культуру». Я навіть якось розгубилася. Оговтавшись, поінформувала Мельничук про те, що в нас є багато чудових журналістів, які, перепрошую, працюють у цій сфері давно, і новоприбулим навряд чи варто починати своє спілкування з пресою з перевірок її на предмет професійної ліквідності. У відповідь я дізналася, що в неї, прес-секретаря, три вищі освіти, що вона кандидат філософських наук, 15 років займалася піаром, і вже її рівень компетентності перевищує рівень будь-якого журналіста, і якщо вона, прес-секретар, почне наш рівень перевіряти, нам усім «мало не здасться».
Тож, дорогі колеги, готуйтеся до переатестації.