Оперу поставили в Державній опері Гамбурга.
У Державній опері Гамбурга - п'ять шедеврів Вагнера, "Фіделіо" Бетховена, "Сosi fan tutte" Моцарта, "Орфей і Еврідіка" К.В. Глюка, ораторія "Сцени з "Фауста" Ґете" Р.Шумана, оперети "Москва-Черемушки" Дм. Шостаковича, "Прекрасна Єлена" Жака Оффенбаха та багато інших оперних творів, від самої назви яких очі розбігаються.
Така сама картина в балеті. Тут не побачите постановок Маріуса Петіпа. Та багатьох інших традиційних вистав, які століттями пиляться, попри балетну метушню, в анналах пострадянських труп.
У Гамбурзькому балеті панує Джон Ноймаєр, зірка першої величини світового хореографічного небосхилу, людина невичерпної творчої енергії, фантазії та сучасного підходу до своєї справи.
Історична прем'єра "Жінки без тіні" відбулася 1919 року - сто років тому, і, завдяки великому, розкішному оркестру та своєрідній авторській інтонаційній мові, не перестає цікавити, попри досить заплутаний сюжет і певний пафос, експресію та декларативність лібрето Гуго фон Гофмансталя.
Штраус продовжує найкращі оркестрові традиції свого тезки - Ріхарда Вагнера. Разом із великим симфоністом Густавом Малером Штраус дав світові можливість насолоджуватися розмахом, красою та багатством симфонічного оркестру ХХ століття.
Зміст "Жінки без тіні" розвивається двома лініями й розповідає про долі двох пар: казкового Імператора та його дружини, доньки Підземного короля, "жінки без тіні" і без можливості мати дітей. Та сім'ї простого фарбувальника Барака і його дружини. Дружина Імператора, який полював на лань, що перетворилася на прекрасну жінку, не може мати дітей, і в неї немає тіні. Якщо вона не компенсує яким-завгодно шляхом цих два пробіли, то повернеться під землю, а її чоловік закам'яніє. Не маючи міцних моральних підвалин, Імператриця з допомогою своєї годувальниці намагається заволодіти тінню та дітородними можливостями дружини простого фарбувальника. Щоб передати їх, фарбувальниця має зрадити чоловіка, натомість вона отримає багатство і залишить убогий світ... Зрештою, після численних метаморфоз, страждань і моральних пошуків, конфлікт вирішується щонайкраще, і всі щасливі.
Гофмансталь зі Штраусом створюють гігантську оперу, в якій "усе - просто картина й казка" між царством мрій та земним світом... Пошуки власних "тіньових сил" приводять до нелюдських випробувань для обох жінок, які зрештою закінчуються співчуттям до чужої людської долі та порятунком любов'ю.
Того вечора пройшла восьма вистава від дня прем'єри, що відбулася в Гамбурзі 16 квітня 2016 року. Опера насичена симфонічною музикою, а оркестр і диригент стали головними персонажами чарівного за враженнями вечора. Нагано - стриманий, інтелігентний у жесті - дуже точний в інтерпретації партитури. І серед буйства оркестру залишає вдосталь місця для вокальної компоненти. Музика постала святом різножанрових аналогій, моментів великого симфонічного розвитку, яскравих кульмінацій і ніжних затухань, бенкету тембрів і контрастів, численних інструментальних соло. Особливо гарні були соло скрипки, арфи, звучання дерев'яних духових. Майстерність гамбурзьких музикантів розквітла під баттутою одного з найшановніших, прославлених майстрів світового диригентського олімпу.
Як відомо, Кент Нагано, видатний американський маестро японського походження, входить до еліти найкращих диригентів як оперного, так і концертного репертуару. З 2015 року він - головний музичний директор Гамбурга і головний диригент Гамбурзької державної опери та Гамбурзького державного філармонічного оркестру (в Австрії й Німеччині часто міську оперу та філармонію "обслуговує" один оркестр). Він поставив у різних театрах опери Р.Штрауса "Саломея", "Електра", "Аріадна на Наксосі". І ось - четверта в його репертуарі, поставлена в хронологічному порядку у міру створення композитором опера Штрауса - "Жінка без тіні". Як стверджує сайт Staatsoper Hamburg, "Нагано прагне створити розпізнавальний і впізнаваний музичний профіль Гамбурга й уміло балансує між ретельною турботою про широкий репертуар та особливою пристрастю до нового". Йому це вдається.
Як завжди в Гамбурзькій опері, постановка інтригувала. Дивувало оформлення вистави: сценічний дизайн Харальда Б.Тора побудований на трансформаціях, коли з-під сцени висувалися гвинтові сходи, платформи, згори опускалися підвішені конструкції, артисти багатократно змінювали дислокації, то "зникаючи під землею", то "піднімаючись до чистого царства казкового імператорського палацу", то опускаючись у темне повсякдення хатини фарбувальника.
Сценічний майданчик точно ділив світ на два соціальних табори: ієрархічну верхівку і "дно". Імператор та його Імператриця живуть у вибіленому, сучасному, прохолодному, шикарному дизайнерському, стерильному і стильному світі. А внизу, в тісноті крихітного темного житлового простору фарбувальник і його дружина живуть у тяжких умовах похмурого, мало пристосованого для життя приміщення, яке, крім того, є майстернею гера Барака. Гвинтові сходи з'єднують темний людський світ і світлий простір казкових персонажів, отож психологічні й сюжетні зміни по ходу дії то пориваються вгору, то відображають падіння духу головних героїв...
У Гамбурзькій постановці центром опери є бентежна дружина фарбувальника. Її співає Ліз Ліндстрем (американська оперна співачка народилася в Сонорі, штат Каліфорнія, дебютувала в Метрополітен-опера 2009 року в "Турандот" Пуччіні). Це яскрава, вродлива володарка прекрасного рухливого голосу, дуже артистична, виразна вокалістка (драматичне сопрано). В опері багато інших партій, написаних для високого жіночого голосу. Штраус 55 років був щасливо одружений із вольовою й енергійною сопрано Пауліною Марією де Ана. Її голос став для нього взірцем, приніс прекрасні творчі плоди.
У ролі Барака виступив віденський прем'єр Вольфганг Кох (бас-баритон), відомий виконавець вагнерівських партій. У сезоні 2014/ 2015 Кох співав прем'єру в "Жінці без тіні" в Баварській та Віденській державній опері. Артист був упевнений, переконливий, чудово грав і співав.
У заголовній ролі Імператриці сопрано Емілі Магі, теж американка, була велична, монументальна й похмуро-напружена майже до кінця опери. Вона дуже титулована, відома в Мет, Зальцбурзі, Ла Скала, Ковент Гардені, Берліні, Відні тощо. Співала з достойною вібрацією, однак без колоратурної легкості.
Американський тенор Ерік Катлер у ролі молодого Імператора прозвучав виразно, легко. Хранитель порога храму і Голос Сокола - сопрано Габріель Россманіт (чула в партії Юнони в "Поверненні Улісса на батьківщину" К.Монтеверді). У виставі також брав участь чудовий російський баритон Олексій Богданчиков, з яким три роки тому познайомилася в гамбурзькій постановці "Дона Карлоса" в партії Родріго, маркіза Ді Поза. Того вечора він виконав дві невеликі партії. За кілька років роботи в Гамбурзі співак завоював серця слухачів і в сезоні 2017/2018 отримав премію Staatsoper Hamburg разом із двома колегами - по 8 тис. євро як кращий молодий вокаліст сезону.
Безумовно, Нагано має надійну підтримку в особі постановника Андреаса Крігенбурга. Режисер знайшов виразні мізансцени, вишукані інтер'єри, постарався донести, пожвавити неповоротку й заплутану драматургію Гофмансталя. Досить сприяють проникненню у складні колізії опери костюми художниці Андреа Шраад, постійної партнерки Крігенбурга.
Постановник придумав чимало сцен з участю мімансу й хору, залежно від контексту вбраних або в білий одяг (казкове царство Імператора), або в похмуре напівлахміття людей з оточення сім'ї фарбувальника. Навіть дитячий хор, чистенько співаючи, кілька разів змінював костюми. Він зображає то вдягнених у лахміття дітей простолюдинів, то такий собі офіціозний, вдягнений у темну уніформу (разом зі старшими колегами) безликий, схований за білими масками натовп. Кілька разів виникає багатозначний поворот, коли представники вищого світу, "персонажі в білому", опиняються на лікарняних ліжках і в інвалідному кріслі.
У завершальному епізоді, під час досить наївного, несподівано-сусального фіналу - торжества любові, добра і справедливості, - діти скидають прямо на сцені білі маски, котелки, знімають чорні формені піджаки, розпускають закручене в джгути волосся. Вони граються на сцені у м'яч, доганялки та розслаблено розсідаються на прикрашеній парковими ліхтариками авансцені. Дитячий хор оточує дві білі лавки, на яких воркують любовні пари щасливих головних героїв, розчулено насолоджуючись букетом троянд і кошиком полуниці. Усе це витримано в дусі неочікуваного соцреалізму, одночасно пахне американським хепі-ендом, німецьким міщанством і сприймається з подивом та навіть смішками публіки.
Але головну, останню крапку апофеозу ставить надзвичайно ніжний оркестровий фінал, у якому Штраус запевняє нас у прекрасному майбутньому людей...