КАЗКА ТА ЇЇ ТІНЬ

Новий рік — свято, завжди пов’язане з очікуванням незвіданого, переходом від уже прожитого і випробуваного в «чудовий, новий світ», що з нетерпінням чекає нас десь через кілька обертів годинникової стрілки і келиха шампанського, — від обридлого «тут» і «зараз». І годі дивуватися, що свято цього переходу покрите таїною, мрією і виразним очікуванням дива, яке на хвилину охоплює навіть найстійкіших скептиків. А простіше кажучи, наповнене казкою, яка з юних літ живе тихесенько десь у глибинах кожного з нас. І чекає моменту, коли ослаблий, притихлий розум дозволить їй вирватися назовні, заполонивши все єство пронизливою і незбутньою тугою або ж, навпаки, — світлою, хоч і непоясненною радістю...

Це було давним-давно...

Мабуть, не дивно, що до казок ми маємо силу-силенну претензій. Ми їх навіть періодично намагаємося коригувати. Років двадцять тому, наприклад, на світанку перебудови, пам’ятаю, виникла ідея «гуманізації» казок. Дорослі раптом звернули увагу на те, що в голови дітям з допомогою казки вкладаються жахливі речі: добро виявляється не просто «з кулаками», а «з кулачиськами». Жорстокість «добрих» персонажів коробить нашу ніжну свідомість значно сильніше за непорядні вчинки «втіленого зла». Добрі герої у своїй мстивості доходять до витонченого садизму — вони здатні забити до смерті чи замучити тривалими знущаннями не лише самого винуватця всіх лих, а й усю його сім’ю, у тому числі ні в чому не винних діток. Більше того, добрі персонажі хитрі й підступні (у казках це називається кмітливістю), коли їм треба домогтися свого. А справжньою причиною нерідко виявляється навіть не помста, як, скажімо, у казці «Вовк і семеро козенят», а спроба домогтися влади, грошей і руки царівни. І гаразд, якби мерзенний король погрожував головному герою всіма карами єгипетськими («Жар-птиця», «Сивка-бурка», «Золотоволоска» тощо), а то ж інколи зі звичайнісіньких хвастощів («Іван Бикович») чи з користолюбства головний герой на рожен лізе.

З літературними казками було ще складніше. Чому, наприклад, з погляду здорового глузду мають викликати симпатію муха і комар у «Мусі-Цокотусі», незрозуміло. Безліч радянських літературних казок не витримувала ідеологічної критики, оскільки були ці казки явним соцзамовленням, покликаним донести до кожної дитини, що «добре вчитися, дітки, це добре, а погано учитися, бяки, це нікуди не годиться».

Звісно, нам, хто прагне прищеплювати дітям високі ідеї гуманізму, доводилося або оминати такі казки, або коригувати їх на ходу. Втім, були серед нас і «реалісти», котрі вважали, що дитину треба привчати до жорстокості світу і до думки про те, що добро повинно вміти себе боронити. Ось тільки у світі, який стає дедалі ліберальнішим, починало викликати сумнів саме визначення добра в деяких казках. Адже структура у казці досить жорстка — є головний персонаж, який завжди — втілення добра, і всі його дії виправдані саме цим. Логіка казки непохитна: усе, що робить апріорно добра сила, — це добро і це на краще, бо всі її дії спрямовані на знищення втіленого зла. Змія-Горинича. І навіть якщо Івась захопиться і мимоволі стне кілька безневинних голів, то, відповідно до логіки казки, виходить, що голова була винна. Що там казати, новітні ліберальні і гуманістичні погляди погано співвідносяться зі світом старих добрих казок.

Втім, ми ж знаємо, що все казкове дуже людяне й водночас несправжнє. Іронія і несерйозність — ось за що ми все життя любимо казки. Іванко-дурник — це ласкаве глузування, та й прямолінійний Змій-Горинич, загалом, наївняк і симпатяга.

Ми, щоправда, не завжди впевнені в тому, що діти зрозуміють цю іронію. Малюки справді дуже серйозні у своїх уподобаннях. Між іншим, новітні казкарі навчилися на цьому непогано заробляти, створивши цілу індустрію навколо казкових героїв, — це тепер не просто книги, фільми та мультики, а й іграшки, футболки, сувеніри, конструктори тощо. Не завжди й дотямиш, що було на початку цих хвиль популярності, — «слово», себто казка, чи зусилля —«супутньої» індустрії. Згадайте хоча б торішні іграшки-покемони, наліпки-покемони та інші «супутні товари», що набагато випередили за популярністю мультфільм-першоджерело.

«Чужі» і «свої»

Казки потрібні всім. На них відпочивають душею дорослі, виховуються діти, заробляються гроші. Вони невибагливі, тут не соромно виявитися епігоном, адже хоч скільки намагайся написати «нову казку», а все одно її структура залишиться класичною. Все одно буде герой, який зіштовхнеться з чужим і ворожим світом (силою), буде з ним/із нею боротися не шкодуючи живота свого і, можливо, не перебираючи у засобах. Він, зрозуміло, переможе. Далі все залежить від рівня таланту казкаря і дивацтв ринку.

Так, сюжети і зміст казок не змінити «наказом ВЧК» чи навіть новими віяннями в педагогічній практиці. І це на краще. Може, це й геть остання можливість зберегти спадкоємність культури, адже казка формує свідомість, систему цінностей, приналежність до певної традиції, саму картину світу, зрештою.

Але щось відбувається з нашими казками, щось у них змінюється. Щось, на перший погляд, «другорядне» (у кожній казці залишається її ядро), протистояння «свого» й «чужого», «добра і зла». Ось тільки якось розпадаються і зміщуються ці монолітні колись категорії. Чуже й невідоме, що втілювало в казці «життєвий простір зла», зумисне несумірне з людиною, чомусь перестає бути злим. Що ж відбувається зі злом у цій «новій казці»?

Про нову казку поки що можна говорити лише як про довгостроковий проект, а не як про доконаний факт. Її риси почали спотворюватися останніх 30—40 років. Важко зараз достеменно сказати, з чого це почалося, — чи з «дорослих» казкових книг таких творців «окремої реальності», як Толкієн, Ле Гуїн. А може, з мультиків, які поступово стали насичуватися «дорослою» іронією і перестали бути лише дитячими? Мабуть, головне, що відбулося з казкою і відрізняє стару казку від нової, це метаморфоза образу зла і відповідно переосмислення добра.

У новій казці зла може не бути й зовсім. Тобто воно є, звісно. Що ж це за казка без сил зла? Але воно замаскувалося під щось зовсім інше. Класичний зразок цього типу перетворення — мультфільм Ю.Норштейна «Їжачок у тумані», в якому, власне, зла немає зовсім. Подорож героїчного Їжачка по чужому — незрозумілому і непрозорому — світі-тумані виявляє власні невідання та страхи, але аж ніяк не злобність світу.

Частіше, щоправда, відбувається щось менш філософічне. Казкарі та читачі-глядачі люблять, коли зло стає карикатурним і кумедним. І, таким чином, зовсім не страшним. «Смійтеся голосніше, — радить герой однієї японської казки. — Примари не люблять сміху, вони від нього втікають». Сміх — найкращий спосіб боротьби зі страхом, а отже, і боротьби зі злом. Напевно, вони мають рацію. Смішні «лиходії» стають божевільно популярними в публіки: обдурені й висміяні Вовк із «Ну, постривай», Джуліко Бандитто і Воро Гангстерито і ще ціла низка народних улюбленців, яких цитують, копіюють і зустрічають одностайним реготом. Такі персонажі — знахідка і для письменника, і для режисера, котрі хочуть зробити свою казку живою й оригінальною, адже вони колоритні й повнокровні. Бо вони іронічні. Бо вони звільняють нас із вами від страху.

Зло в нових казках має власні слабкості і ніщо людське йому не чуже. «Ну-постривайний» Вовк просто свідомо «позиціює» себе як зло. Гнатися за Зайцем — це його роль, яку він старанно виконує. А насправді він милий і цілком може виявитися добрим, задушевним — зовсім як його родич із «Жив-був пес». Зло — це поза. Або якісь маленькі пристрасті. Або помилка. Або просто дурість. Ці теми любили розробляти радянські й американські мультиплікатори.

Основне, мабуть, що зробила нова казка зі злом, — вона оголосила, що в нього «людське обличчя». Зло, загнане старою казкою за межі ойкумени, отримало прописку у світі людей і перестало розглядатися як «чуже». «Чуже» перестає бути неодмінно ворожим, незрозуміле більше не провокує неодмінного насильства. Особливо потужних обертів ці тенденції набрали після падіння «залізної завіси» і супроводжуються, хоч як дивно, затятим поверненням до «класичного сюжету» «вторгнення» у «дорослих» фільмах і масовій літературі. А в казці втілене зло і геть сходить зі сцени: власне злом виявляється саме нерозуміння, сама ворожість, сама схильність до насильства. Зло виявляється можливим і небезпечним тільки в людській особі. Цей поворот у казці хтось може назвати християнським — тільки людина здатна на зло, бо тільки людина має знання добра і зла. Але те ж саме відбувається і в казках нехристиянських культур, як це демонструють, наприклад, деякі японські мультфільми-аніме, звернені радше до поганської традиції.

Що ж спільного, скажімо, у любого серцю і до щонайменшої рисочки вивченого «Їжачка в тумані» Юрія Норштейна і «Наусікою із Долини вітрів» Хаяо Міядзакі? У короткої історії подорожі зворушливої істоти в незнайомому непрозорому світі, повному примар та внутрішніх страхів, — і повнометражної, близької до фентезі й екшену, історії японського режисера? Нічого, окрім спільних рис уявлення про зло. Тобто про його фактичну відсутність. «Їжачок» міг би стати психологічним трилером, якби не його м’яка іронія. Настільки чітко вдалося передати в цьому короткому мультфільмі відчуття безчасся, невпевненості і прихованого страху «без видимої причини». Тут немає ясно окресленого образу, що викликає страх, окрім самого головного героя, який саме так дивиться на світ, що став раптом незнайомим.

Зовсім інша річ «Наусіка», яка має структуру чарівної казки: з характерним переходом межі ойкумени, виходом у «чужий» світ, розумінням таємниці світобудови, фінальним геройським учинком, смертю і відродженням уже в ролі Героя, про якого вістувало давнє пророцтво. Дослідники чарівної казки у захопленні — всіх правил дотримано. Глядачі різних калібрів теж у захопленні — все яскраво, динамічно, з погонями, поєдинками, монстрами, казковим сюжетом, хорошими персонажами і хепі-ендом. Втім, щось не так. Бракує чітко окресленого образу зла, такого собі Змія-Горинича, якому «добрий» герой відрубує всі наявні голови. «Куди ж поділося зло, яке має бути переможене явно і без натяків?» — патетично вигукує обділений глядач.

Зло розподілене між усіма героями досить рівномірно. В усіх у них є свій ворог, із яким вони в міру сил воюють. Майже всі вони помиляються: шукають ворога там, де поселила його стара казка, — серед «чужих» людей або, ще точніше, серед монстрів — гігантських комах. Тільки головній героїні дано перемогти в цій безглуздій війні, бо лише вона розуміє головну помилку інших дійових осіб. Їхній основний ворог — не сусіди і не монстри, а незнання, нерозуміння, бридливість, сліпа злість і страх — суто людські риси, які й виявляються найстрашнішим злом. Вони просто помиляються — і це перетворює їх на лиходіїв. Їжачок дуже схожий на Наусіку саме тим, що не піддався страху і тому не помилився.

Дитячі й дорослі

Безособове зло, яке має дві голови — помилку і страх, — розсіюється у світі і стає ще небезпечнішим, ніж раніше, бо може проявитися в будь-який момент у будь-якій точці світу і, як це властиво і казковому, і реальному злу, активізувати «своїх» у решті світу. Тобто небезпека нового зла полягає як у його завуальованості, так і в тотальності — не десь на межі світу повстане страшне чудовисько, з яким боротиметься герой-комарик-на-повітряній-кулі. Тепер зло може підспудно, тихою сапою підкорити і знищити світ його ж руками. Зло казкове стає дуже схожим на зло реального світу, через що казка стає ще драматичнішою. Згадайте бодай казки Є.Шварца з їхнім «удаваним» утіленням зла. Але до останнього часу це уявлення про «зло-в-собі» залишалося прерогативою «казок для дорослих». Більше того, уже сам цей спосіб подачі зла робив казку «дорослою». Адже навіть «Їжачок у тумані» досі набагато частіше потрапляє в поле зору дорослих, а не дітей.

Досі дитячі казки були або зумисне позбавлені активного злого начала — Вінні-Пух, скажімо, — або представляли зло в персоніфікованій формі. Це зло, тобто насправді «хтось злий», у «справжніх» казках підлягає фізичному знищенню (наприклад, Кощій Безсмертний), а в «дидактичних» казках — перевихованню («Кіт Леопольд»).

Мабуть, поворот до реалістичної подачі зла в дитячих казках — одна з головних метаморфоз нової казки. Між іншим, цей поворот на ура сприйняли й самі діти, які давно вже виявляли підвищений інтерес до «злих монстрів». Ті в їхніх очах уже давно стали симпатичними і дружніми (згадайте недавній бум навколо покемонів). Діти не гірше, ніж ми з вами, зрозуміли, що головну небезпеку таїть наш звичайний світ, повсякденність і «будь-яка людина з вулиці». Причому для дітей, яких у їхньому «дитинстві» утримують школа, іграшки, звичка дорослих «берегти світ своїх дітей» у своєрідній комунікативній ізоляції, — поступово «чужим» стає саме світ дорослих людей. Спочатку він стає загадковим і незрозумілим. А там і до відчуття небезпеки рукою подати. Це знайшло відображення і в сучасних казках — шалена популярність фільму «Сам удома» кілька років тому була першою ластівкою.

Таким чином, нові казки, з одного боку, адаптують у свідомості ідеї толерантності й особистої відповідальності перед світом, з другого — зміщують у непередбачуваному напрямі саме уявлення про «чуже». З одного боку, відбувається братання між людьми і монстрами, яких страшно собі й уявити, з другого — відбувається серйозна відчуженість між нормальними людьми і тими з них, хто відтепер небезпечніший за будь-яких монстрів. Чудовиська виявляються здатними на дружбу і співчуття, а люди, засліплені злістю і страхом, готові на все — аж до знищення світу, при цьому говорячи про його «порятунок».

По суті, у казки прорвалася загалом давня істина — єдиний, від кого є сенс рятувати світ, це людина. Просто більше ніхто із жителів цього світу нездатний його знищити. І фантазійні чарівники, і чаклуни в цьому сенсі абсолютно людиноподібні — вони підвладні пристрастям і помилкам, і в результаті оцінка їхньої «злобності» нічим не відрізняється від аналогічної оцінки решти людей.

Нові казки, так само, як і старі, часто мислять глобальними категоріями — якщо вже рятувати, то весь світ, а не одне маленьке село. Втім, найчастіше все починається саме з маленького села або міста, як і в старих казках. А потім виявляється, що на героя покладено місію з урятування всього світу. Оскільки межі світу трохи розсунулися за останню тисячу років, дія казки набуває рис апокаліпсиса — головний герой покликаний примирити повсталий світ із людиною, яка вчинила помилку. І єдине, що можна в цій ситуації зробити, — змусити людину зрозуміти свою помилку і змінити перебіг дій. Спроба атакувати світ у відповідь лише прискорить трагічну розв’язку. Боротьба з Великим Злом, нагадує нам стара (Андерсен) і нова (Шварц) казка, — це боротьба з власною тінню: із темною стороною себе, зі своїми обмеженістю, нерозумінням, страхом. І чим більше ти боїшся, тим більшим і міцнішим стає твій «ворог». І якщо твій ворог виростає до розмірів усього світу, тобі нічого не залишається, як бути послідовним у знищенні. Така неказкова логіка.

На щастя, логіка казки трохи інакша. Вона припускає відмову від розсудливості. Якщо ти чогось не можеш зрозуміти, ти можеш просто «відкрити серце» — і тоді «чужі» тебе зрозуміють. Казка пропонує бути гнучким і дослухатися почуттів, бо в «спотвореному» туманом світі очі часто підводять і можна схибити у висновках. Ще старі казки показували нам цю чудову метаморфозу — якщо ти на болоті підібрав бридку жабу, це ще не означає, що ти невдаха. Досить відкрити серце, як помилка виправиться сама собою. Навіть повне неподобство, з яким ну ніяк не можна змиритися, може виявитися потрібним і корисним. Казка взагалі не знає випадковостей: якщо вже щось є, то воно потрібне і сповнене смислу, якого ти спочатку можеш і не вловити. Стара казка стверджувала, що існування персонажа — уже саме собою не випадкове і цінне. Нова казка пішла далі — на кожному персонажі тримається весь казковий світ, і варто лише одному з них зникнути (померти, бути знищеним, образитися й піти геть), як весь світ покотиться до бісової матері і врятувати його буде неможливо.

Нова казка, на відміну від старої, радше порушує проблему, ніж показує шляхи її реального розв’язання, як це робила стара казка. Тепер «екологічна проблема» співвідношення світу природи і світу людей загострена до краю хоча б тому, що цілком визначена «ворожість» поступилася місцем непередбачуваній «помилковості». Та й тому, що сама межа між цими двома світами розмивається, і важко зрозуміти, де закінчується «людська наука» і починається «диво природи».

Казка генетично не терпить цивілізації, побудованої на дії та науці, — усіх цих машин, механізмів, залізячок. Втім, навіть не у всій цій машинерії суть, а в запереченні механічної обумовленості порядку речей, що ховається під цими недолугими пристроями. Герої казок літають на мітлах, гусях (вони ж лебеді — у піку орнітологам), килимах-літаках, а то й без нічого — силою духу.

Казка не витримує препарування логікою: Хлопчик-з-пальчик фізично не може перемогти велетня поза казкою. А той, хто занадто добре це розуміє, неминуче втрачає відчуття межі між добром і злом, маскуючи це машкарою «можливості-неможливості», а то й зовсім цинічної опозиції «потрібного-непотрібного». Щоправда, ця небезпека стає вже об’єктом нової казки. Останній Великий казкар Ганс-Христіан Андерсен дуже страждав від цієї експансії логіки: їй він приніс у жертву Стійкого Олов’яного Солдатика і Балерину. А ось Герді вдалося вихопити Кая з крижаної пустелі логічно обчислюваної Досконалості. Чим? Силою духу, звісно. Сльози і гаряче серце виявляються сильнішими за геометричну правильність і холод здорового глузду.

Ми житимемо довго і щасливо...

Все перелічене властиве і новій казці. Вона анітрохи не менше, ніж попередня, не любить цивілізації здорового глузду. Вона, втім, і не настільки наївна, щоб закликати «назад у пампаси». Вона стала «дорослішою». Вона намагається доступними їй шляхами зростити в душі впевненість у тому, що вижити в протистоянні можна лише «припавши до коренів». Причому «припадання» — це не повернення «у сім’ю», чим характеризувалася стара казка. Це спроба знайти у світі хоч якусь безперечну, міцну основу, якої не може дати розум. Але нова казка не настільки оптимістична, щоб дозволити своїм персонажам спокійно жити «при корінні Великого дерева» — саме дерево з’являється біля Лукомор’я нової казки на короткий час як якір порятунку. А ось жити далі доведеться вже без нього. Нова казка робить зі свого персонажа вічного блукача, який бачив «інший світ» і полюбив його. Він тепер так і житиме між цими двома світами — між учителькою й чаклункою, Ведмежам і Коником, містом і лісом.

Це чудова роль: тільки вона дозволяє примирити в собі два світи — розуму і почуття, логіки й дива, казки і життя. Це дуже людяно. Казка стала великодушною. Її гуманність — це вже не прагнення будь-що покарати зло і взяти «зуб за зуб». Вона більше не перемагає зло остаточно і безповоротно не тому, що його в принципі не можна знищити, а тому, що в принципі не варто нічого знищувати.

А отже, ми житимемо довго та щасливо і, звісно ж, доживемо до нових днів із їхніми новими казками.