Режисер Марк Нестантінер останніх років десять живе на дві країни — Україну і Німеччину. Вистави, які раніше зробили йому ім’я, тепер у минулому. Те, що він ставить у Німеччині, українському глядачеві недоступне. Приїзди Нестантінера до Києва зазвичай супроводжувалися його критичними оцінками того, що зробили колеги у столичних театрах... І ось він сам дозрів і показав, «як треба», поставивши виставу в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса — «…Из мира аднаво в другой…», летаргічна клоунада за повістю М.Гоголя «Записки божевільного» із власною сценографією. Серед творців вистави — Володимир Карашевський (дизайн) і Алла Рубіна (пластика).
Як відомо, у «Записках божевільного» одна дійова особа — малий чиновник Поприщін. У спектаклі його грає Віталій Линецький. Але режисер вводить у дію ще трьох персонажів, які фігурують у розповіді Поприщіна, — Мавру, Софі й інквізитора (їх зіграла Вікторія Авдєєнко).
«Записки...» — улюблений матеріал для акторів, які сприймають жанр монотеатру. Тут безмежні можливості для акторського самовираження. Адже скільки існувати людині, стільки й шукати виходу в сутінках власної душі, стільки й боротися з химерами навколишнього світу, які руйнують світ свій, внутрішній, стільки й відроджувати в собі, через нерозуміння і приниження, те помираюче, волаюче власне «я».
Звісно, Гоголь у цій повісті писав про себе. Але як письменник геніальний він зумів вийти на великі узагальнення, які вже кілька десятиліть дають підстави будь-якій людині відчувати: це — про мене. «Розум людський приноситься вітром із боку Каспійського моря...» Бідолашний і жалюгідний Поприщін, розум якого понісся тим-таки вітром далі, у далеку країну Іспанію... Як перетворити півторагодинний монолог на динамічне видовище? Як великий літературний текст перетворити на театр? На виставі Центру Курбаса дають таку відповідь — це образна сценічна ідея і... обдарований актор.
Режисер відгороджує світик Поприщіна—Линецького від зовнішньої реальності матовим багатофункціональним екраном. На ньому — неначе розсип зірок і якісь брудні ляпки, ніби від погано загострених пер. Вигадливими тінями рухатимуться по ньому бачення та мрії Поприщіна. Зможе він доторкнутися до нього руками... Зможе пройти за ним і вздовж нього. Відчути спиною свою захищеність. У найвищий емоційний момент вихлюпне Поприщін на цей екран, як у світ, реальні фарби: червона — його відчай, а біла — його надія. Змішавшись на склі, проллються вони мальовничими, вже червоними потоками, ніби цівками крові. І крізь потоки зраненого, божевільного серця цієї людини побачать глядачі у відбитку примарного скла свої обличчя.
Вся розповідь Поприщіна—Линецького — це розмова із самим собою. Звідси знайдена манера бурмотіння, ніби собі під ніс, внутрішня зосередженість, відстороненість, яка пояснюється нав’язливою зацикленістю на тому, що відбувається всередині героя. У монотонності викладу актор намацує певний стан, на кшталт медитації, яка розвивається за законами драматургії, з експозицією, кульмінацією, розв’язкою. Без особливих зовнішніх афектацій актор створює вкрай напружене внутрішнє поле, що дзвенить трагізмом, розгубленістю й переконаністю водночас. Вслухаючись у рівний, іноді байдужий, якийсь безбарвний голос Линецького, ловиш себе на думці, що вже й не цікаво стежити за подіями, ними повіданими, байдуже, як він спілкується зі скупим реквізитом — столом, стільцем, убогим ліжком... Залишаєшся загіпнотизованим його стримано-вибуховими інтонаціями, їх переконливим посиланням і заворожливими вібраціями голосу.
Прояви зовнішнього світу — Мавра, Софі, інквізитор — у спектаклі підкреслено химерні. Втіливши ці різні явища в образі однієї акторки, режисер ніби стверджує: світ навколо нас змінюється, набуваючи щоразу інших образів, форм, але залишається колишнім, тим самим. І з цією даністю необхідно узгоджувати свої претензії до нього.
У виставі «…Из мира аднаво в другой…» Поприщін не агресивно божевільний, збурений пристрастями, а радше, божевільний інтелектуал, усерйоз стурбований порятунком Місяця, на якому живуть наші носи, тобто одержимий тільки йому відомою ідеєю. Прагнучи збагнути істину, він передчуває й усвідомлює в собі живе начало, що від народження пульсує в кожній людині, і тихо згасає, не зумівши впоратися з усвідомленням ілюзорності світу.
Творці вистави дають відчути багатомірність Гоголя. Глибина й космічність, відкриті в образі Поприщіна — цієї «черепахи в мішку», свідчать про величезний пласт, піднятий у процесі роботи над матеріалом. Очевидно й логічно те, що така вистава — своєрідна лабораторія — народилася не в репертуарному театрі, а саме у Центрі Курбаса, який серйозно займається дослідженнями природи театрального мистецтва.
Кожен сценічний твір прагне знайти в глядачі небайдужого співрозмовника. «…Из мира аднаво в другой…» — не виняток. І нехай глядачі не лякаються умовиводу Шекспіра, винесеного в епіграф до спектаклю: «Світ — це казка, розказана ідіотом». Під текст Гоголя добре розмірковувати. Зумівши ввійти в резонанс із медитацією бідолашного Поприщіна, глядач буде винагороджений надією зрозуміти героя, в ідеалі — зрозуміти себе.