«...Початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. До цього приводять нас як філологічні міркування, так і історичні дані. Слово «козак», або, правильніше, «казак», — безперечно, східне, як і слова «байрак», «гайдамака», «чумак»... Найбільш осілі жителі Середньої Азії, вимовляючи слово «казак», розуміють під ним людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни... Вчені-мовознавці у слові «казак» бачать два слова: «кай» — легко і «сак» — в’юк, тобто легков’ючний» (Д.І.Яворницький, «Історія запорозьких козаків», т.2, р.1).
У столичному Будинку кіно 14—16 червня ц.р. вперше відбулися Дні казахського кіно в Україні. Напередодні думав: «Здрастуй, брате! Привіт тобі на землях номінально похідного від тебе українського «казашества»! Давненько ми, однак, не бачилися з тобою на великому київському екрані — років десять. Пам’ятаю, як два рази підряд на нашій «Молодості» тріумфував майбутній лідер вашої «нової хвилі» Серік Апримов — із фільмами «Двоє їхали мотоциклом» (1987) і «Кінцева зупинка» (1989). Показово, що його зовсім нові роботи — «Аксаут» (1998) і «Три брати» (1999) — довелося побачити, як колись, тільки в «центрі», у Москві. Нарешті з перших рук дізнаємося, а що у вас, у братньому кіносвіті, «було далі», після того, як суверенітети нас чомусь розвели й віддалили в культурі. То що ж новенького?»
Організатори огляду, треба віддати їм належне, привезли художньо міцну програму, але, певне, підготовлену для далекого зарубіжжя, де раніше про казахське національне кіно й чутки не ночували. Ми ж не так давно мали тісні кінозв’язки і навіть спільний прокат. З тих ще часів «застою» ми чудово пам’ятаємо, скажімо, Толомуша Океєва з його гуманістичною й гіркою притчею про хлопчика і вовка — «Лютий» (1973). Її нам і показали. А епоху «перебудови» маркірувала колись для всіх нас пам’ятна молодіжна мелодрама «Голка» (1988) Рашида Нугманова. Цю роботу — лідера всесоюзного прокату тих років (13 млн. глядачів!) і лауреата знов-таки нашого «Золотого Дюка-88» — нам демонструють уже з-за кордону... Тільки інші два повнометражні фільми програми виявилися відносно свіжими, не відомими місцевій публіці та досить цікавими. «Станцію кохання» (1993) Талгат Темєнов зняв за власною повістю «Гульназ» і, відчувається, за особистими спогадами про перший роман. Шкільні будні з баскетболом на спортмайданчику, бійками біля нього, проводжаннями коханої дівчинки додому й т.п. — усе це пам’ятне та знайоме всім. І не важливо, що тоді, у сюжетному минулому, той хлопчик здуру втратить кохану. У фіналі доля їх знову з’єднає. І дарма що оператор не шкодує вазеліну на романтичну розмитість кадру. Нам вистачить зримих асоціацій і з особистих спогадів, щоб душею відігрітися на глухій станції Маххабат, полустанку чужої ностальгії за юністю.
Ви не повірите, але другий фільм, дія якого відбувається років на тридцять раніше, з іще більшою майстерністю й інтенсивністю обпоює душу глядача точнісінько такою самою солодкою отрутою дитячих спогадів. У «Життєписі юного акордеоніста» (1994) Сатибалди Наримбєтова місце дії — шахтарське селище, а час — період боротьби з космополітами й повоєнної відбудови господарства (з участю японських військовополонених). Очима десятилітнього Ескіна (Даулет Танієв) ми буквально підглядаємо за милими й потішними подіями, які «приголомшили» місцеве населення. Одноокий п’яниця впустив у калюжу своє скляне око, а чемний сусід підняв його, облизав від багна й люб’язно повернув власнику... Місцевий електрик на звалищі наспіх «кохає» місцеву мессаліну й не помічає, що за тим захоплено стежить весь корпус селищної пацанви... А міліціонер від нудьги вирішив повіситися, але забракло духу — тільки будинок підпалив. Навіть зовсім несмішне тут дивовижним чином пом’якшене усмішкою й добротою: за гостинність до японських військовополонених батько єдиного на всю околицю акордеоніста Еркена загримів у табори аж на два роки... Що минуло, те буде миле. Навіть ворогів і кривдників казахські кінолірики в минулому не схильні помічати, не хочуть зловтішатися та закликати до помсти. Я помітив це й в інших їхніх фільмах, побачених в інших місцях. Дивовижний, не особистісний, а ніби епічний час панує в їхніх картинах. Наче вони, оминаючи сучасність, відразу живуть в історії, у вічності. Попри нашу загальну «козацьку» ретроорієнтованість і меланхолійність, українські лірики й епіки здаються самолюбивішими. Не так згадують, як щось комусь випоминають...
У давньому анекдоті старий єврей ремствував на радянську владу: «Вам треба було знищити експлуатацію трудящих? Будь ласка! Але причому тут червона ікра у вільному продажу?!!» Тож я й подумав те саме про кінематографічні зв’язки з казахським та іншим близьким зарубіжжям. Воно нині закрите для нашої публіки, мабуть, щільніше, ніж найдальше. Певна обернена перспектива склалася. Спасибі, брате, за крок назустріч.
На фото: кадр із фільму «Лютий».