На днях виповнюється 110 років з дня народження геніальної української художниці Катерини Білокур. Її квіти — на полотнах — полонили майже увесь світ. А її листи — про які не всі знають навіть в Україні — відкривають особистість цікаву, глибоку. Автор цих рядків мав нагоду відчути і на власній долі «магію Білокур», містичний вплив її непересічної особистості.
«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети. І вона на їх життьовім шляху усякі перешкоди-незгоди підсовує…»
Ці рядки зберігаються на окремому аркушику в Яготинському історико-краєзнавчому музеї. І належать перу Катерини Василівни Білокур (1900—1961).
Унікальної, не од світу цього художниці. Картини якої і кращі листи, зроджені натхненням, сприймаються сьогодні як два крила творчості геніальної самоуки із села Богданівки Яготинського району Київської області.
Квіткою вона заполонилася ще в півтора року. Аж затремтіла вся від розчулення, коли сусідська дівчина зірвала біля криниці й дала їй у руки синю квіточку.
Чи не чаклування це було, бо ж квіти стали її творчою долею?!
Любила кожну квітку по-своєму. Наносила кожну на полотно обожнюючи.
Кілька її полотен, що експонувалися 1957 року на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі, в знаменитому Луврі, зачарували видатного іспанського живописця, творця «Герніки», Пабло Пікассо. Стоячи перед картинами «Берізка» (1934), «Цар Колос» (перший варіант, 1944), «Берізки увечері» (1940), він зронив: «Аби в нас була такого рівня художниця, про неї знав би весь світ!».
На жаль, і в Україні, і за кордоном про Білокур знають іще недостатньо. Її творчість мало пропагують. А якщо й пропагують, то поверхово, не проникаючи в глибину її художницької сутності.
Щоб донести правдивий образ Катерини Білокур, я поклав усе своє свідоме творче життя — зібрав доступні мені листи художниці, спогади про неї.
Богданівка, столиця художниці, не за горами — недалеко від Києва: побувати б там творцям міфів, а не вигадувати казна-що заблуканою в нетрищах незнання уявою!
Над кожною квіткою вона працювала доти, доки вона під її пензлем не оживала. Своє духовне кредо, свою хвалу квітам Катерина Василівна висловила в листі від 12 листопада 1946 року до працівників Центрального будинку народної творчості:
«А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, мо, ви незадовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві?.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?». То я все на світі забуду — та й знов малюю квіти...»
Дивлячись на сонцесяйні натюрморти Білокур, глядачі фізично вдихають пахощі гарячої пари, що зміїною цівочкою підіймається з розвареної картоплі «в мундирах». П’яніють від аромату пухкої пористої поверхні зрізаного окрайця щойно з печі витягнутої хлібини («Сніданок»). Майже навіч споглядають прозорінь достиглих грон винограду, відчувають солодкаво-винний смак восково-жовтих яблук і медово пахучих груш, крихкість червоно-рожевого кавуна, м’якість червонощоких помідорів, свіжу твердь молодої оранжево-жовтої моркви, дорідних буряків, тужавість важкої цибулі («Квіти, яблука, помідори», «Кавун, морква, квіти», «Натюрморт», «Натюрморт з хлібом», «Привіт урожаю»).
Оголена до натуралізму правда сільського життя і водночас висока, ба навіть свята, поезія буденного вражає в тих роботах. Звичайність квітів, овочів, фруктів, злаків і незвичайність їх поєднання — розташування в композиціях. Небувале олюднення, отеплення їх серцем творця, могуттю таланту, силою нестримної уяви...
У ботанічній подібності її квітів і рослин, фруктів, овочів, злаків, дарів рідної Богданівки угадується мрія про ідеал. Віднаходиться втрачена опора. Глядачі ніби повертаються обличчям до справжньої краси — краси величної, не спохмуреної буднями.
Не дивує також, що квіти городні, польові, берегові, гайові, лісові, різночасні за порою цвітіння опиняються в її композиціях раптом поряд то у вінку чи букеті, то на столі, то в якомусь неозначеному просторі («Привіт урожаю», «Квіти з горіхами», «Цар Колос»), «В Богданівці на Загреблі», «Пшениця, квіти, виноград»). А ще художниця іноді зображує цвіт і плід водночас («Квіти і овочі», «Бурячок»).
Усі ці «відхилення» від природного існування, квітування трав’янистих рослин, ці «зміщення» в часі й просторі їхнього буття потрібні були Катерині не тільки для симетрії—асиметрії композиційних структур, колірного поєднання й співвідношення плям, мас, площин, а й для реалізації відповідної художницької ідеї, філософської концепції.
Таким же поетом у прозі сягала таємниць літературного ремесла, коли брала до рук перо… Це яскраво засвідчили її листи — до різних адресатів, офіційних установ.
Ті листи самобутні, неповторні за колоритом, глибоко народні. Чергуються в них свята і будні, піднесений і суто «робочий» стиль письма. Благородне духовне «я» людини й митця в них страждає, переживає, сумнівається, утверджує, заперечує, сміється, жартує, заноситься думками в нетрища психології, філософії…
Про те, що Катерина Білокур не од світу цього жінка-селянка, промовляє і фрагмент з її листа (2 січня 1954 року), в якому вона уповає до Стефана Андрійовича Таранушенка, аби озвався до неї з Києва, бо їй «було на серці і душі тяжко... Пішла на город, сіла під деревиною, а вітер тоді віяв зі сходу на захід, якраз із Богданівки на Київ, — то я й давай до вітра промовляти, щоб він мої слова узяв, відніс у Київ та й вам віддав. І декількі раз сказала: Степане, озовіться! Степане, окликніться!».
Що це — заклинання? Навіювання? Магія слова? Сила поклику?
Мабуть, усе разом узяте. Втім, у всьому, що робила, як творила, як жила, Білокур — незвичайна і незбагненна.
Не забуду, як восени 1957 року в числі перших відвідувачів зайшов оглянути виставку, що відкрилася в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (тепер Національний художній музей України).
В залі було декілька людей. З-поміж них звернув увагу на немолоду жінку-селянку в охайному темно-брунатному вбранні.
Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималась обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з-під підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталась… І на мене й повз мене (як на останньому автопортреті Білокур, виконаному олівцем) глянули великі зволожені темні очі й немов сліпучу іскру викресали з зіниць.
То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі.
Я відійшов, знітившись її поглядом. Можливо, селянці не було до мене ніякого діла і не на мене вона глянула, а, щось згадавши, підвела голову до вікна навпроти, а я випадково опинився в блискавичному полискові її карих очей?
Але з плином літ усе більше й більше переконуюсь, що той її погляд був посланий…
Тоді, в студентські роки, зізнаюся, ім’я Катерини Білокур для мене мало що значило. І на виставку ту прийшов не заради картин, хоч вони мене й зацікавили. Та от думаю: чи не був той її погляд долею призначений і мені? Адже десь так, підсвідомо, ще в раннє моє дитинство увірвалась і пісня Оксани Петрусенко, магнетичний чар якої вже пізніше забуйнував у мені й змусив пройтися життям володарки неземного голосу.
Той дивовижний голос співачки, що його почула по радіо Катерина Білокур, збурив усе її єство, посіяв надію. І треба ж! Саме Оксана Андріївна забила тривогу про драматичну долю богданівської самоуки, сприяла відкриттю світові...
…Коли 11 лютого 1971 року я йшов на вечір пам’яті художниці, влаштований з нагоди відкриття першої великої посмертної виставки в музеї з левами, де свого часу вперше й востаннє побачив Катерину Василівну, і в голову не клав, що звідси вийду назавжди заполонений художницею.
Того пам’ятного для мене вечора від доповідачки Людмили Гури, на той час співробітниці Державного музею українського народного декоративного мистецтва УРСР, почув, що Катерина Василівна листувалася з працівниками Центрального Будинку народної творчості, діячами мистецтва, зокрема і з славетною співачкою Оксаною Петрусенко. Це мене приголомшило. Бо ж працював над першим варіантом повісті «Оксана Петрусенко». Так несподівано схрестились і поріднилися в серці долі двох національних геніїв…
Звідтоді почав інтенсивно розшукувати листи чародійки пензля. Заледве не кожен роздобутий лист, який діставався часто ціною здоров’я, відкривав мені дедалі нову, просто-таки незбагненну її художню особистість.
Змушений був поспішати. Бо на моїх очах ішли з життя люди, які знали Катерину Василівну.
Зібрав, що встиг. Що зміг.
Врізалося в пам’ять 16 квітня 2000 року. Заїхав спочатку в Яготинський історико-краєзнавчий музей. Опрацював деякі матеріали. А звідти вирішив податися вечірнім автобусом до Богданівки.
Під’їхав на станцію, а автобус саме відійшов. Вирішив добиратися Миронівською електричкою до станції Богданівка (що за шість кілометрів від села). Люди, які мали при собі гумові чоботи, пішли холодною річкою вбрід. Я за ними. Взутий у літні черевики, одразу ж набрав у них води. Довелося зняти. Не раз падав, натрапляючи босими ногами на дошки з цвяхами, гострі цеглини, каміння. Вода була холодна, одежа намокла, я весь тремтів, зуби цокотіли.
Люди співчували, дали мені в руку якийсь кілок. Якось виборсався з води — і подався в Богданівку. Уже повечоріло. Постукав до небоги — Катерини Бахмач, попросився заночувати, а вона: «Не можу вас прийняти — з хвилину на хвилину мають приїхати дочки з Києва». Навіть не глянула… Від неї пішов до старшої небоги Катерини Василівни — Ольги Овчарик. Та прийняла охоче. Засинаючи, побачив фотографію Катерини Василівни на стіні. Звернувся розчулено: «Катерино Василівно, ви ж не хотіли топлятись, жити хотіли і всім богданівцям довести, що ви — таки художниця, тож допоможіть і мені благополучно відбути це «топляння», бо ж не буде книжки до вашого століття!».
Залишаюся навіки вдячний Ользі Григорівні Овчарик і Катерині Василівні Білокур, котрі врятували від неминучої біди.
Зайвий раз підкреслю: Катерина Білокур була незвичайна, не од світу цього жінка.
Вражає, що, рідко коли переступаючи поріг рідного обійстя, мало спілкуючись з односельцями, вона зором, слухом, думками обіймала-осягала не лише рідне село, його мешканців, а й Україну, Всесвіт.
Як і свята великомучениця-посестра Катерина, вона постійно невимовно страждала. Часто плакала від завданих образ. Однак у часи натхнення, осяяння під час праці за мольбертом чи вночі при гасовій лампі за компонуванням листів до друзів і знайомих, душею підносилася так запаморочливо високо — ген аж туди, де владарюють лише обранцям доступні ГАРМОНІЯ і КРАСА.
І взагалі в її, здавалося б, буденному безбарвному житті, натрапляємо на дії, вчинки, помисли, в яких багато таємничого… Тому й біографія її інтригує не так фактажем, як загадковим способом життя, мислення, бачення й сприйняття світу.
Отак, ніколи в житті голосу вчителя не чувши в школі, ніякого вишколу під опікою педагогів з живопису не пройшовши, вона, завдяки волячій упертості та фанатичній цілеспрямованості, як уміла опанувала буквар. Навчилася писати й малювати.
Малювання стало альфою і омегою її життя. Аби його собі упокорити, пробувала в 20-х роках вступити до Миргородського художньо-керамічного училища, до театрального технікуму в Києві (хоч і мала неабиякий акторський хист, в артистки не мітила — художницею хотіла стати!). Але її не прийняли — не мала атестата про середню освіту... Відтак змушена була ума-розуму доходити самотужки.
Якось до неї посватався такий красень із сусіднього села Журавки, що відмовити йому не стало сили.
Та коли він мав ось-ось зайти до хати, її осяяла думка: «Поїду на могилу Тараса Шевченка, в нього попитаю ради-розради». І, похапцем зібравшись, поїхала в Канів. На таке зважитись могла лише вона, Катерина Білокур! З її листа за червень-липень 1954 року до Стефана Таранушенка:
«Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була — скільки хотіла, скільки й плакала! Так, як живому, Шевченку розказувала, як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа...»
Отак і вік звікувала самотою. Її дітьми стали квіти.
Художниця усвідомлювала, що малює незвичайні картини. Але допомоги не діставала нізвідки. Мати кляла, що соромить її перед людьми, заміж не виходить. І, доведена до відчаю, в листопаді 1934 року, надумала втопитися в річечці Чугмак, що протікала в кінці городу.
А топитися зовсім не хотіла — жити хотіла й довести всім, що вона-таки художниця.
На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала їй надто дорого — застудила ноги і до кінця днів своїх ходила з ціпком, уже більше не бігала до Пирятина за 30, а до Яготина за 15 кілометрів за потрібною для картини квіткою.
Свою драматичну долю вона символічно зобразила на картині «Берізка»: стоїть красива, але безпомічна — з обрубаним гіллям…
Важко передбачити, як би склалася доля Катерини Білокур, аби не осяяло її пісенне провидіння. Взимку 1938—1939 року навідала двоюрідну сестру і подругу Любов Іванівну Білокур на хуторі Коптевичівка (його по війні приєднали до Богданівки). Там і почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?», яку прегарно й тужно виконувала Оксана Петрусенко. Катерині здалося, що то про її зламану долю повідувала людям співачка…
Розчулена, вона написала Оксані Андріївні сповненого розпачу листа про свою недолю, а на потвердження, що художниця, ще й кетяг червоної калини на полотнині намалювала.
І хоч на конверті не було точної адреси, лист дійшов до артистки — дуже гучним у столиці було її ім’я.
Вражена драмою, яку розверзла в листі богданівська безталанниця, артистка все зробила, щоб у Полтаві поцікавилися талановитою одержимицею. Невдовзі звідти до Білокур приїхав художник Володимир Хитько, зачудувався її картинами. А вже в другій половині 1940 року в Полтаві було влаштовано першу персональну виставку богданівської чарівниці, а саму її відрядили на два тижні до Москви для ознайомлення з художніми музеями.
Отак лише на сороковому році життя про Білокур заговорили як про самобутню мистецьку особистість. По війні прийшли до неї офіційні нагороди і почесне звання народної художниці Української РСР.
На обласних, республіканських, всесоюзних виставках біля її полотен завжди людно, подив, захват, зачарування. А в рідному селі вона продовжувала взимку працювати в хаті, де від холоду вода у відрі замерзала... І ґрунтованого полотна, і необхідних фарб постійно бракувало... Але, долаючи морок життя, нестатки, вона писала дивовижні картини, якими зачудовується світ!
А ми, українці, чи збагнемо цей геній достеменно і поцінуємо його як скарб національний і вселюдський?