Уперше в Києві надрукували Михайла Жванецького. Його книга «Мой портфель» — це спеціальний видавничий проект для України відомого видавництва «Махаон-Україна».
Виявляється, у Творця відмінне чуття гумору. Всі духовні вчення, від тисячоліттями відомих Індії та Сходу до найсучасніших, об’єднаних під прапором «нового знання», сходяться в тому, що веселість і сміх — божественні риси вільної високої свідомості. Можна сказати, це одне із найбільш радісних відкриттів, яке у ХХI столітті нарешті дійшло до людини західного світу. Щоправда, завжди були люди, котрим і до того ніщо не заважало користуватися ним на благо суспільства. Наприклад, Сократ, Діоген, Еклезіаст, Лао-цзи, Мольєр, Раджніш, Сковорода, Ейнштейн, Горін, Жванецький («склад президії» взятий мною з книжки «Путь к дураку», виданої видавництвом «Софія» у серії «Філософія сміху»).
Навіть якби останнє ім’я не підказав вищенаведений список, воно все одно спадає на думку першим, а коли врахувати «оточення», то й єдиним. Якщо Михайла Жванецького читати, а не слухати, то його без дрожу в колінах можна назвати Конфуцієм і Мішелем Монтенем нашого часу. Для цього досить погортати його книжку «Мой портфель», випущену видавництвом «Махаон-Україна». Як відомо, сучасникам Сократа і Діогена належно оцінити достоїнства та глибину їхньої творчості заважало усне виконання авторів. А оскільки Михайло Михайлович пішов тим самим шляхом, то, можливо, його утішить гіпотеза, що років через 100—200 хтось матиме шанс назвати дотепного мислителя «Жванецьким свого часу».
У М.Ж. є афоризм — «Секрет популярності: всі знали, а він сказав». Про цей же секрет ідеться в одній із книжок відомого духовного просвітителя Ніла Дональда Уолша: «Геній — це людина, яка згадала те, що всі інші просто забули. Він не створює відповіді, а відкриває вже наявні у Бога». До речі, це співавторство завжди вгадується: у витворі Божому, на відміну від створеного людиною, недоліків немає. У цьому вся різниця між створеним і сотвореним. Жванецький нагадав нам чимало таких відповідей — за змістом точних, як стріла Уленшпігеля, і за формою досконалих, як простромлене нею яблуко. Віщає він на досить високій частоті, тому аудиторія у нього думаюча, швидко метикуюча і реагуюча. Цей гумор можна вводити в тести з перевірки IQ і особистісного розвитку. Адже людина, котра володіє гумором, може дозволити собі розкіш бути собою і не впадати в правець поважності.
М.Ж. недаремно любить публічні виступи: на них він на власні очі бачить, як віддана думка росте, набирає сили, резонує з розумами оточуючих і поселяється в них легко, ніби її там чекало порожнє місце. Але при читанні його текстів цей процес чіткіший і інтимніший. Ти розумієш, що Жванецький — це своєрідний перст Творця, яким він натискає всередині тебе кнопку, спонукаючи до власного роздумування. Причому думки приходять розумні, гарні, світлі, викликаючи повагу й любов до всіх учасників процесу й окрему вдячність до того, хто їх у тобі запалює. У цьому сенсі письменник — як сірник, що освітлює в прикомірку твого «Я» найбільш вигідні місця. Жаль, що перекласти Жванецького будь-якою з мов непросто, оскільки тут річ не так у словах, як у ритмі, подиху, переливах змісту. Одне слово, швидше, в порожнинах і вібраціях, ніж у плотському вираженні. Тут потрібен адекватний майстер — як Лозинський Шекспіру чи Маршак — Бернсу.
На запитання «слухати чи читати Жванецького?» можна відповідати по-різному, залежно від бажаного результату. Але при цьому мати на увазі, що книжка — як завжди, єдине, що можна порадити тому, хто хоче отримати справжнє знання і знайти розумну думку. Щоб довести, що телебачення й Інтернет для цієї мети не годяться, дискусія, вочевидь, не знадобиться. На віртуальному блошиному ринку net іноді можна знайти щось цінне, але для цього треба витратити безодню часу й перевернути гори мотлоху. Витріщатися з тією ж метою в телевізор —заняття ще безглуздіше. Тому книжка — найпряміший і найцікавіший шлях до знання та мудрості. А якщо це книжка Жванецького, то це ще й веселий шлях. Втім, на ньому часто вчувається пронизливе відлуння смутку, який породжує знаменитий феномен «сміх крізь сльози». Напевно, його можна пояснити тим, що веселощі й смуток — два різних рівні однієї й тієї ж енергії, як спека і холод, тому їх можна відчувати одночасно. І як Карузо брав будь-яку октаву, дроблячи голосом кришталеві підвіски на люстрах, так Жванецький охоплює крайні рівні емоцій, вибиваючи сміх і сльози. А коли він виходить на сцену й виймає з портфеля стопку сторінок, по яких пурхають великі круглі літери, що нагадують нотні знаки, йому, як Карузо, хочеться гукнути: «Браво, маестро!»