Історія мистецтв налічує сотні напрямів та стилів. Але творчість молодої художниці Лесі Кара-Коці мистецтвознавці не змогли зарахувати до жодного з них. Ба, взагалі не могли визначитися, живопис то, графіка чи декоративно-прикладне мистецтво. Якщо живопис, чому тоді немає плавних переходів від одного кольору до іншого? Якщо графіка, чому така багата кольорова гама? Якщо декоративно-прикладне мистецтво, чому його нікуди не прикладають і нічого ним не декорують? Це станкове мистецтво, картини написані на полотнах…
…Минуло п’ять років від часу написання першої картини «Весна» (2002-й), і Лесі увірвався терпець: десятки персональних виставок, сотні публікацій та сюжетів на телебаченні, радіо, а всі допитуються, що ж то за стиль. Ось і назвала його каракоко (перша половина назви — від прізвища мисткині). Що ж, має на те повне право, адже за другою освітою Леся — мистецтвознавець.
— Одного разу зібралися ми з друзями в майстерні, — згадує Леся Кара-Коця. — Вони розглядали мої нові картини і заговорили про стиль. Я пожартувала, що це «українське бароко». А хтось вигукнув: «Чому бароко? Каракоко!» Пожартували, посміялися, а на виставці преса як підхопила те каракоко, так і пішло-поїхало...
Що ж такого своєрідного у стилі каракоко?
Важлива не тільки техніка виконання, а й ідея роботи. Часто буває, що, побачивши назву картини, глядач розуміє: він зовсім по-іншому тлумачив її сюжет. До кожного полотна Леся додає історію, інколи — цілу розповідь. Скажімо, картина, яка називається «Вітер по морю в червоних чоботях гуляє і білих баранців із хвиль визволяє»… Під час невеличкого шторму на морі з’являються «баранці». А Вітер, зображений у вигляді українського парубка-козака в солом’яному брилі, шароварах та червоних чоботях, ходить по морю і визволяє їх із хвиль. Без нього вони ще довго були б закуті в морських глибинах.
«Я можу в образі людини зобразити вітер, річку, небо… Будь-що», — каже Леся Кара-Коця. Часто присутні в її роботах і фантастичні тварини, які мають людські обличчя й неодмінно сумні від мудрості очі.
А головне в каракоко — доброта, жодного натяку на агресію. Може, тому вони здаються трохи дитячими?