Дивно думати про те, що людині, котра ще недавно була твоїм сучасником, нині стукнуло б сто років. А либонь саме так — знаменитий кіносценарист, ведучий легендарної телевізійної «Кінопанорами» Олексій Каплер народився у вересні (у вересні й помер, трішки не дотягнувши до 75-ти) рівно сотню років тому в Києві, на Подолі. Випадковістю це не було, що на місці будинку його батьків виник і понині здрастує кінотеатр «Жовтень»? Отже, «зачакловане» місце. Про що сам Каплер і свідчив неодноразово, розповідаючи, як швидко заразився він кіновидовищем, ставши «шаленим глядачем».
«Нас у Києві, — згадував він, — була ціла зграя таких. Замість того, аби статечно сидіти за партами та стежити за указкою Аполлінарія Леонтійовича, якою він обводив кордони Австро-Угорщини, зграя утікала на «Зозулину дачу» —порослі чагарником відроги Дніпра — й розігрувала сюжет чергової серії «Вампірів» із назвою «Зникнення мерця, або Криваве весілля».
Часи, як бачимо, змінилися не так уже сильно: «правдами й неправдами ми добували гроші й бігали дивитися серію за серією «Фантомаса». О, які захоплюючі назви: «Мрець-убивця», «Жюв проти Фантомаса», «Скорчена рука»... Серіали були вже тоді, тільки крутили їх у кінотеатрах. Підлітки, подивившись чергову серію, намагалися вгадати, що ж там буде в наступній? Кожен складав свою версію і несамовито її відстоював. Ось так загартовувалася ця любов до кіно, ось так вона тренувала фантазію і саму здатність складати історії.
Усе це знадобилося вже невдовзі. Революція, потім громадянська війна, жахливий і водночас веселий, відчайдушний час. 15-річний Каплер і його друзі, майбутні кінокласики Сергійко Юткевич і Гришко Козинцев, затівають театр. Точніше сказати, народний балаган. На маленькій сцені театру «Арлекін» йшла лялькова вистава «Сказка о попе и о работнике его Балде». Юткевич крутив шарманку, був закликальником, Каплер із Козинцевим показували ляльок. Потім придумали й поставили народне дійство, прямо на одній із площ Києва, про царя Максиміліана та його непокірливого сина Адольфа. Олексій грав роль самого царя. А в «Арлекіні» показали й «Балаганчик» Олександра Блока. «Ми були, —розповідав Каплер, — людьми переконаними та вважали, що звергаємо віджиле буржуазне мистецтво та створюємо нове, революційне». Скинули, знищили, а воно візьми та й воскресни знову. Ніколи не кажи «назавжди»...
Потім вони залишать Київ, який уявлявся їм занадто тихим і занадто провінційним. Козинцев і Юткевич опинилися в Петрограді, невдовзі до них приєднався Каплер. А ще одесит Леонід Трауберг. Виникає Фабрика ексцентричного актора, скорочено ФЕКС. Традиційному мистецтву належало піти геть, його упевнено виштовхували з корабля сучасності. Тут не було режисерів, а лише машиністи спектаклю. П’єса насправді перетворювалася на «зчіпку трюків». Гасло відшукали в Марка Твена: «Краще бути молодим цуценям, ніж старим райським птахом!» Вони й насправді були цуценятами, ці сімнадцятирічні хлопці. Гоголівську «Женитьбу» перетворили на якусь мюзикхольну програму з цирковими й естрадними номерами.
А Каплер опиняється в Одесі, де починає мирно служити в одному чиновницькому закладі. Та ба — друзі кличуть назад до Пітера, вони вирішили знімати кіно, і не яке-небудь, а гоголівську «Шинель» (сценаристом був Юрій Тинянов). Із роботи не відпускають, і тоді до міста біля моря надходить телеграма: «Сестра померла, виїжджай негайно». Він зіграв роль Значної особи... А в «Чортовому колесі» — роль піаніста, натхненно розігруючи гротескну пантоміму.
І знову Одеса. Каплер працює асистентом при зйомках «Арсеналу» Олександра Довженка. Той недавно прославився своєю «Звенигорою», і тепер варто повчитися в нього все ще загадкового ремесла. Після чого Каплер повертається до рідного Києва й робить як режисер дві картини — «Право на жінку» (1930 р.) і «Шахта 12-28» (1931). Обидві заборонені, на екран не вийшли. Першу до того ж оголосили занепадницькою. Героїня фільму залишає відсталого чоловіка, котрий не бажає, аби вона навчалася. Її дитина занедужує і помирає, але жінка продовжує навчання у медінституті. Таке собі феміністичне посилання — через тернії, через сльозу дитини до зірок. Яке вже тут занепадництво? Цікаво, що співавтором сценарію в Каплера був уже тоді відомий поет Микола Бажан, а операторами — чудові майстри Олексій Калюжний і Володимир Окуліч. Каплер неодноразово казав про те, що українська школа операторського мистецтва одна з найкращих у світі...
Зазнавши фіаско в режисурі (заборонені фільми не жарт), остаточно обирає шлях сценариста. Він автор сценаріїв багатьох відомих фільмів: «Три товариші» Семена Тимошенка, «Шахтарі» Юткевича, «Котовський» Олександра Файнциммера, «Вона захищає Батьківщину» Фрідріха Ермлера, комедії «Смугастий рейс» Віктора Фетіна, екранного хіта «Людина-амфібія» (у співавторстві) Володимира Чеботарьова й Геннадія Казанського... Як бачимо, дуже різні фільми — Каплер був справжнім професіоналом, він умів буквально все. Але, зрозуміло, справжню славу йому принесла участь у створенні знаменитих у радянські часи фільмів Михайла Ромма «Ленін у Жовтні» і «Ленін у 1918 році». Хоч би як ставитися до більшовицької ідеології, а фільми ці драматургійно зроблені дуже й дуже потужно, центральний образ виписано цікаво, рельєфно, зберігаючи людське, просте у вожді, котрий підноситься над масами.
Не меншу популярність здобув Каплер і своїм романом із донькою самого Сталіна, Світланою Аллілуєвою. Справа була під час війни. Йому вже майже сорок, їй — шістнадцять. Вони зустрілися під час вечірки й раптом потяглися одне до одного. Розпочалися культпоходи до кінотеатрів, музеїв... Каплер володів не лише величезною чарівністю, він був ще й чудовим оповідачем. Роман протікав у формах найбезневинніших, та й як інакше, якщо вони постійно були під пильним наглядом. Досить довго придивлялися. Потім зателефонував якийсь полковник і чемно рекомендував Каплеру виїхати на фронт для збирання матеріалів. Так воно краще буде... Чи то війна та її повітря, чи то романні почуття, а тільки шановний сценарист послав порученця до єйної матінки. Через кілька днів його заарештували. Звісно, за зв’язки з «західними спецслужбами». Так він відтрубив у таборах мало не десять років, поки батько коханої не помер.
Уже п’ятдесятирічним оженився на тридцятирічній поетесі Юлії Друніній, котра була фронтовою медсестрою, чия муза й служила людям на війні. Розповідають, шлюб їхній був дивовижним. Якась усепоглинаюча ніжність, постійне замилування одне одним. Так було до самісінької його смерті —
79-го. Вона прожила до початку
90-х і не винесла видовища розвалу СРСР, наклавши на себе руки. Адже вони були ідеалістами...
Але найславнозвісніший період у творчій біографії Каплера — це коли в 60-ті він вів на Центральному телебаченні «Кінопанораму». У прямому ефірі розмовляв із кінематографістами, відомими й не дуже, розповідав про нові фільми, згадував старі часи. На нього було цікаво дивитися. Поводився гранично природно. Артист, адже він із цього розпочинав. І ось воно, знадобилося. Його популярність воістину грандіозна. Тоді ж каналів було негусто, «Кінопанораму» дивилися практично всі, від малого до великого. Дзвонили, писали, приїжджали з проханнями. Телеведучий сприймався як людина, котра може все. Олексій Якович терпляче відгукувався на прохання і скарги, намагаючись допомогти. Проте певної миті і він здрейфив — сил не вистачало. За спогадами дружини, купив собі автовідповідач, тоді це було в дивовижу. Телефонувальники чули його голос і, не розуміючи, чому бесіда не продовжується, лютішали: «Ви що, знущаєтеся з ветерана війни? Ну, знущайтеся!»
Чомусь у пам’яті один і той самий епізод «Кінопанорами». Каплер затнувся, спробував щось пригадати з ходу й не зміг, зупинився. «Зачекайте хвилинку, — звернувся до глядачів, — я зараз пригадаю...» І так він сидів перед цілою країною, помішуючи ложечкою чай, мовчав. Найцікавіше в світі — не людина, котра говорить, а котра думає, тихо, про себе згадуючи. Таким він і запам’ятався — яскравий, сонячний, артистичний, закоханий у життя. Як мало таких людей, як мало. Тим паче не варто забувати їх. Пригадаймо сьогодні Олексія Каплера!