У неділю до аеропорту Бориспіль раз по раз під’їздили дорогі лімузини з гамірливими та колоритними пасажирами. Це поверталися додому з пісенного фестивалю учасники «Євробачення». Від від’їжджаючих і проводжаючих віяло гламурним шиком...
У цій метушні якось непомітно і вже зовсім буденно пройшли залом пасажири, котрі прибули з Парижа. І серед них двоє зовсім вже непримітних молодих людей, майже дітей — Ігор Стрембицький і його дружина Наталка Конончук. У сіточці вони везли коштовність (загорнену в газету від дощу) — «Золоту пальмову гілку» за найвище досягнення у кіномистецтві, яку досі ніхто не ввозив в Україну з Канського фестивалю. Для тих, хто любить кіно, але не знайомий із градаціями його істинної слави, скажу, що для кінематографіста цей приз приблизно те ж саме, що для вченого Нобелівська премія...
Проте на літовищі не юрмилася преса, не було членів уряду, які відповідають за культуру, не було навіть когось із Міністерства культури і туризму. Іронічний Ігор Стрембицький розповість пізніше друзям про прибуття до Києва: «Отак приїхали наші з Кан» і навіть порівняє із ситуацією у фільмі «Мертвий сезон» — поруч вирує свято проводів за вищим розрядом із квітами й ілюмінацією, а тут ідуть чужі на цьому святі життя і несуть канську нагороду...
«Сплю. Сниться: в руці — червоне яблуко. Прокидаюсь. В руці — червоне яблуко. Сон в руку»… Володимир Кукоренчук читає напам’ять оповідання свого колишнього студента. Цей текст запам’ятався йому відтоді, як він задав новому курсу роботу — написати оповіданнячко про життя з 12—15 слів. Життя за Стрембицьким вийшло таким.
— У нас уся молодь на курсі в Театральному університеті імені Карпенка-Карого була чудовою і неймовірно талановитою. Власне, інших не брали, — каже Сергій Буковський, викладач і один із лідерів документалістики у світі. — Ігоря Стрембицького всі любили особливо. І він заслуговує на те: глибокий, справжній, тонко все відчуває, іронічний щодо себе.
— Що, ангел і без жодних вад?
— Йому, можливо, не вистачає режисерської твердості, нахабства. Це не завадило б — занадто вже нелегке життя у наших режисерів...
— Добре, про що, на твою думку, фільм Ігоря?
— Кіно «Подорожній» не можна назвати документальним кіно в чистому вигляді, тому що...
— Ну, ти теж ніколи не робив документальне кіно в чистому вигляді. Пам’ятаю, у тебе в якомусь фільмі навіть тінь від пам’ятника Леніна так падає на демонстрантів, що говорить більше, ніж ціла промова проти комунізму.
— Фільм у Ігоря зроблений на стику жанрів. Можна говорити про його імпресіоністське коріння, про те, що це стрічка про пошуки раю на землі, про сум і просвітління, що це інтимний погляд у власний внутрішній світ... Думок уже висловлено чимало. Це тому, що кіно в нього не лінійне. Воно без фабули, без якоїсь історії, такої обов’язкової у кіно. Здавалося б, безпорадний потік свідомості. Та в цій безпорадності є своя таємниця, яка й загіпнотизувала каннське жюрі. А вони — ох, уже повір — усякого набачилися! І все не так просто в цьому фільмі, як здається. Це вірші, певний автопортрет автора у прихованій формі...
Ігор дуже довго йшов до дипломної роботи. Сутужно було не лише з грошима, а й із пошуками героя. Для молодої людини важливо виразити себе в умовах, коли не тиснуть, коли замовник не вимагає свого рішення. Він три роки робив свій фільм для душі. Спочатку це була курсова робота. Потім вона перетекла в диплом. У нас пролонгація допускається. Рік і більше — це нормально. Ми навіть видаємо так званий відкритий диплом. А потім можеш зняти дипломну роботу, де хочеш, і прийти захиститися...
— Напевно, у Каннах, коли побачили якість цієї плівки, були вражені?
— Гадаю, що там багато хто був вражений. Достатньо простежити всю історію того, як розгорталися події з Каннами. Молоді люди відправили фільм на фестиваль від безвиході. В інституті їм сказали: надішліть електронну копію на якийсь фестиваль. Якщо там скажуть, що беруть на показ, зробимо кінокопію. А так навіщо плівку витрачати?
Наталка — дружина Ігоря і водночас автор сценарію, акторка, яка знімалася у фільмі, муза і його ангел-охоронець — узяла 20 гривень, пішла на пошту, заповнила необхідні документи і відправила на Каннський фестиваль.
— Як вона наважилася надіслати їхню роботу відразу на найвідоміший фестиваль?
— А так — ніхто до цього серйозно не ставився. Ну, і забули про це...
Раптом приходить відповідь: «Ми вас вітаємо — ваш фільм пройшов на основному конкурсі короткометражного кіно. Запрошуємо приїхати на фестиваль у Канни»... Німа сцена...
А потім почалася істерика на тему: де в нас надрукувати копію картини? Спочатку зробили копію на копірфабриці, вийшов бракований звук. Сяк-так копія вийшла в інституті. Відправили її до Парижа на субтитрування, звідки вона потрапила до Канн. Її подивилася преса і поскаржилася на жахливий звук...
Тут розпочався третій поворот у п’єсі, яку навмисно не придумаєш. Уночі — напередодні їхнього від’їзду до Канн — ми підняли з ліжка звукооператора, зателефонували начальнику звукоцеху, відкрили студію «Кінохроніки» й дістали робочі копії на двох плівках. Їх молодята і повезли до Франції...
— Не пам’ятаєш, як Ігор Стрембицький вступав до інституту?
— Коли він прийшов іще на підготовчі курси, ми з Володею звернули на нього увагу. Нас підкупила його незвична щирість і органічність, те, що хлопець без «понтів». У нього гарний літературний стиль, чудовий склад. Про талант говорила навіть щира автобіографія.
— За яких обставин ти довідався, що картина здобула «Золоту пальмову гілку»?
— Я саме під’їжджав у Каневі до відомого місця, коли мені зателефонував Володя Войтенко і сказав, що він прочитав на сайті про перемогу фільму в Каннах. Я ледь не випустив із рук кермо...
— Фотографії нагородження і перебування у Каннах є?
— Друзі сфотографували Ігоря з телевізора...
— Загалом, усе як у нас зазвичай, усе як у кіно... Де перед поїздкою шили належний фрак?
— Х-ха! Ігор ходив у драних джинсах і в такому ж светрі. Я йому сказав, що непристойно так їхати — усе-таки Канни! Ще не пустять на церемонію. Мовляв, не завадило б костюм купити...
На що його Наталка сказала: «Ви що? Ігорчик і без костюма такий красивий, як Джеймс Бонд!» Уяви собі цей варіант Джеймса Бонда — худа дитина, тридцяти кілограмів ваги, шкіра та ребра...
Мені прикро, що Ігор та інша молодь — люди, що довели свою удатність, пройшли крізь усі кола пекла в інститутах, досягли чогось, незважаючи на всі труднощі нашого «голлівудського кінопроцесу», і ще примудрилися перемогти на гарних фестивалях, живуть і працюють у жахливих умовах. Це нечесно. Вони мають бути під якоюсь особливою опікою держави...
* * *
Сам Ігор Стрембицький — головний н’юсмейкер минулого тижня у країні — людина небагатослівна. Коли прокинувся знаменитим, швидко зрозумів — те, що додається до слави, не для нього. Настав час тікати кудись від кореспондентів, від нескінченних інтерв’ю, телевізійних виступів. Ось його відповідь на головне запитання життя кінематографіста.
— Про що наступний фільм?
— Є лише три теми, які хотів би знімати в кіно: життя, любов, смерть...
— Це вічні теми авторського кіно, які, до речі, не особливо полюбляє телебачення. Сьогодні на ТБ бум документального кіно, але телефільми найчастіше присвячені кривавим моментам історії або драматичним розслідуванням нашого сьогодення. Якщо вам запропонують таку тему, як ви робитимете такий фільм?
— Такий фільм я не робитиму взагалі. Він мені не цікавий. Якщо запропонують фільм про подію — ну, наприклад, про помаранчеву революцію, то спробую знайти людину і показати революцію через неї. Інакше не бачу сенсу братися за роботу. Кожному своє...
— Ну, власне, такі принципи сповідують ваші вчителі...
— Так, я навчався у майстерні Сергія Буковського і Володимира Кукоренчука. Саме такий підхід у цієї школи документального кіно. Він мені повністю до душі.
— Про що все-таки ваша наступна картина?
— Поки що в мене одна мрія — дати останнє інтерв’ю і зосередитися, аби самому зрозуміти, про що буде нова картина.
— Не так давно генеральний продюсер «1+1» Олександр Роднянський, який проводив у Києві фестиваль «Контакт», пообіцяв переможцю дати можливість зняти будь-яку картину, яку він тільки захоче, і, крім того, взяти на роботу переможця фестивалю. Вам він допоміг з’їздити до Канн. Від нього ще не надійшли такі пропозиції?
— Розмов про це не було. Поки я був у Каннах, багато пропустив на «Тонісі», де я працюю. Цей канал мене годує. Тож насамперед зараз потрібно терміново доробити все, що накопичилося…
P.S. Шлях до перемоги на найбільших кінофестивалях нашими молодими кінематографістами успішно подоланий. За останні роки ми мали можливість радіти перемогам багатьох молодих. Це свідчить однозначно — кіно і ті, хто його може робити, в Україні є. Залишається лише побажати нашим кінематографістам подолати іншу частину шляху — до глядача. А от цей шлях може виявитися набагато тяжчим. Тут мало таланта й уміння — потрібна кінематографічна інфраструктура, яка в Україні, на жаль, загинула. Та це вже тема для окремої розмови.