При слові «Качанівка» серце людини, хоч скількись небайдужої до культурного відродження України, заб’ється сильніше. Це єдиний в Україні ансамбль, що зберігся у всьому його обсязі. Якщо в знаменитій «Софіївці» загинув палац, тут вціліли не тільки всі споруди, а й водойми, планування дуже занедбаного парку, декоративні садові будівлі, церква і багато іншого. Ансамбль розвивався протягом 250 років, видозмінювався, впорядковувався, розширювався. Засновником садиби і першим її власником був Ф.Болгарин. У нього садибу купив придворний співак Ф.Кочановський. Від його імені пішла назва маєтку. У 1771—1808 рр. власником Качанівки був генерал-фельдмаршал граф П.Румянцев-Задунайський і його син. Із 1824 по 1866 р. маєтком володіла сім’я меценатів Тарновських. Потім протягом 20 років і до революції 1917 року Качанівка послідовно була власністю цукрозаводчиків Харитоненків, князів Урусових, Олив. Розквіт «Качанівки» не лише як садово-паркового і палацевого комплексу, а й потужного центру духовності, позначений стараннями сім’ї Тарновських. Особлива роль збереглася за Григорієм Тарновським (1784—1853) — людиною універсальної освіченості, справдешнім меценатом мистецтв. Він заохочував починання багатьох, а в їхньому числі українського художника Василя Штеренберга. Молодому живописцю, талант якого прозорливо вгадав Григорій Тарновський, в особисте користування було відведено кімнати з каміном, вітражами і видом на парк. Створювалися ідеальні умови для розквіту таланту. Імператорська Академія мистецтв дякувала власнику «Качанівки» за «милості» до Штеренберга. У колі друзів і гостей Василя Тарновського (старшого) були В.Жуковський, К.Брюллов, М.Маркевич. Тут добре писалося Т.Шевченку, М.Гоголю, Л.Жемчужникову. Саме в «Качанівці» написано оперу «Руслан і Людмила» М.Глинки. Свідченням найглибшого пошанування генія композитора залишилася збережена в парку «Альтанка М.Глинки» — своєрідний малий музичний салон. Василь Тарновський (молодший) сформував виняткову колекцію старого українського мистецтва. Він продовжив меценатську діяльність свого батька і діда — Григорія Тарновського. Важко перелічити всі пожертви на розвиток української літератури, науки, просвітництва й мистецтва, здійснені доброчесною сім’єю. Після 1917 року країна почала жити за принципом «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем...» Що було потім, ми добре знаємо, і з цим досі ніяк не розлучимося. Що ж очікує «Качанівку» після указу Президента? Незалежна Україна, її Міністерство культури й мистецтв, а також створене у Великобританії «Товариство друзів «Качанівки» з ініціативи спадкоємиці сім’ї Тарновських — Тетяни Хайн і за сприяння попечителів — знаменитої співачки Вікторії Лук’янець, колекціонера Андрія Лобанова-Ростовського і Тімоті Хайна (секретар) — мають намір відродити весь палацово-парковий комплекс. Мета товариства — залучення коштів і спонсорів для відновлення й утримання заповідника «Качанівка», включаючи палац, паркове господарство і церкву. Товариство мріє викреслити трагічну сторінку варварства, «сприяти відродженню комплексу як українського і міжнародного культурного центру освіти й розвитку талантів у сфері мистецтв». До сьогодні в рамках проекту «Баварія — Україна» частину відбудовних робіт здійснила німецька сторона: відреставровано ліве крило палацу з великим обіднім залом, кімнатою Штеренберга. У руїнах лежать помешкання, котрі, як передбачалося за контрактом, відремонтує українська сторона. У держави на культурне будівництво немає грошей. Їх немає не лише на утримання музеїв, а й навіть на зарплати і пенсії... А де ж національні меценати? Адже в кожного, хто міг би внести лепту в українське відродження, мов гриби після дощу, виросли вілли і палаци не лише в центрі Києва, але з’явилися «хатинки для мами на березі Женевського озера». Один із ржищевських «магнатів» збирався навіть орендувати «Качанівку» терміном на 15 років... Та от халепа — наспів указ Президента про новий статус «Качанівки». Указ хороший, однак в окремих його обтічних формулюваннях міститься зерно розбрату. Приміром, пасаж: «розглянути питання про здійснення додаткових заходів із збереження, реставрації, відновлення об’єктів заповідника і визначення у встановленому порядку меж упорядкування і використання земельних ресурсів». Не звиклому до канцелярського словника читачу невтямки, що йдеться про небажання повернути заповіднику частину його споконвічних земель і водойм. Не виключено, що у чиновника, який готував цей указ, є свої плани на роздержавлення в Чернігівській області. Чому б, пішовши на відпочинок «із государевої служби», не володіти частиною качанівського лісу чи озерцем? Ідея непогана, тим більше що полчищам чиновників наше майбутнє бачиться як суспільство чистих привілеїв для них винятково. Зі службових кабінетів, які раніше належали ЦК КПУ, обкомам і райкомам, ніяк не видихається дух самовладдя. Тисячу разів мав рацію батько кібернетики Норберт Вінер, який стверджував, що свідомість іноді на століття відстає від технічного прогресу. Випадок із претензіями Мінагрополітики України (його рибно-меліоративної станції (РМС) в «Качанівці», Держземлефонду й інших користувачів) до Національного заповідника «Качанівка» тому підтвердження. Викликає розчулення дух усе ще не «спочилої в Бозі» партократичної амбітності в листі Мінагрополітики України, адресованому міністру культури й мистецтв України Б.Ступці. Документ виявляє ніжну турботу про місцевих жителів, які не зможуть кататися в човнах на озерах, коли водойми буде повернуто заповіднику. Вражаючий гуманізм! Адміністративне підпорядкування озер, які лежать біля підніжжя палацу і завжди були частиною комплексу «Качанівка», сьогодні залишається предметом палких дебатів. Директор заповідника В.Баранько вказує на хижацьку експлуатацію озер Чернігівською РМС, на занедбаність дамб і схилу, що примикає до палацу, на загрозу зсувів безпосередньо під фундаментом палацу. «Твердження, що РМС «Чернігівська» виконує великий обсяг робіт по ремонту дамб і гідроспоруд, зміцнення берегової лінії, не відповідає дійсності» (В.Баранько). Лихо насувається. Якщо не буде вжито найекстреніших заходів із порятунку садиби, наслідки можуть виявитися необоротними. Ці заходи адміністрація заповідника мусить і може прийняти. Необхідно відновити цілісність ансамблю. Кошти на це є — частково державні, а також внесок зарубіжного «Товариства друзів «Качанівки». Однак процес пробуксовує через незговірливість Мінагрополітики. З упевненістю в абсолютному праві на експропріацію «панської власності», ледь не відчуваючи себе правонаступником Тарновських, у своєму посланні Б.Ступці аграрії згадують укази Народного комісаріату земельних справ 1945 р. і наступні розпорядження радянських органів влади 1956 р., 1970 р., 1980 років про відторгнення земель від заповідника «Качанівка» і передачу їх у постійне користування рибно-меліоративної станції «Чернігівська». Зрозуміло, що відірване колись (до 1917 р.) було частиною цілого. Автори цього «епістолярного шедевра» не проникають поглядом далі часів тоталітаризму. Схаменіться, панове чиновники. Ви живете не лише в новій державі, ім’я котрій аж ніяк не УРСР, а й у новому столітті і тисячолітті. Пережитком минулого стають ті, кому укази сталінсько-брежнєвсько-андроповських часів бачаться більш вагомими аргументами, аніж історична справедливість, ідеї демократичної перебудови світу і навіть указ Президента України про роль історико-культурного заповідника «Качанівка». |