Центром Днів культури Ізраїлю став Київський планетарій. Тут 22 квітня відкрилася виставка фоторобіт Алека Лєвака за назвою «Наша країна», а з 22 по 24 квітня проходили кіновечори. Стрижнем представленої киянам кінопрограми був фільм «Ізраїль — земля надії», де в ролі коментатора виступив відомий Ігор Губерман. Вислухавши коментар Губермана, я вкотре переконалася в тому, що поети (і ширше — талановиті літератори) — кращі гіди та екскурсоводи. І якби вони зайнялися екскурсійною справою, то незабаром витиснули б інших представників цієї професії.
«Бути в Римі. Мати гідом Муратова, — вигукувала колись Ніна Берберова. — Зараз це здається чимось фантастичним, немов сон, після якого три дні ходиш у дурмані. А це було дійсністю, моєю дійсністю, моєю найзвичайнісінькою долею в Римі». Я не порівнюватиму Муратова та Губермана, скажу лише, що віртуально подорожувати Ізраїлем і мати гідом автора знаменитих «гариків» — теж непогано. Тим паче, що коментує Губерман не лише нестандартно, а й екстравагантно та дотепно. Заявивши на початку фільму, що крихітний Ізраїль неосяжний та невичерпний, коментатор і не намагається вичерпати його в рамках «Землі надії». Він лише задає культурологічні координати подорожі мініатюрною та безкінечною країною і мимоволі перетворює глядачів на зачарованих прочан.
Гадаю, що після успішного експерименту з «Землею надії» Ігор Губерман прокоментує не один документальний і відеофільм, а коментатори-професіонали стануть проситися до нього в учні. А поки що інші показані в планетарії відеофільми («Єрусалим — ворота часу» та «Ізраїль — подорож до світу музики та танцю») поступалися губерманівському — звичайно, щодо коментарів.
25 квітня в галереї «Тадзіо» можна було побачити відеофільм, присвячений Марселю Янко — художнику, скульптору, поету, архітектору та одному з засновників скандально відомого художнього руху під назвою «дадаїзм». Янко народився в Румунії, довго жив у Парижі, а у віці п’ятдесяти років переїхав до Ізраїлю, де заснував неподалік Хайфи унікальну артистичну комуну. Втім, у фільмі йдеться не про комуну й навіть не про ізраїльський період життя художника. «Портрет одного артиста» — спроба наукового аналізу творчості Янко, і тому показ фільму в галереї «Тадзіо» супроводжувався коментарем мистецтвознавця Ірини Климової.
Фотограф Алекс Лєвак, виставка робіт якого була представлена в планетарії, вважає, що культура Ізраїлю екстравертна, комунікативна й багата на соціальну символіку. Тому перебувати всередині неї можна прямо на вулиці. Ці вулиці — із натовпами перехожих або самотніх подорожан — Лєвак прагне запам’ятати у всьому різноманітті низки символів, які просвічуються крізь них. Фотограф блукає в лісі символів ізраїльської культури, і ліс цей знаходить, хоч як дивно, у повсякденному плині життя. Алекс Лєвак належить до школи документальної фотографії, але його документалізм володіє символістським «подвійним дном». Напевно, тому роботи Лєвака особливо притягують до себе.
«Ізраїль, що сміється» здивує тих, хто звик представляти історію євреїв низкою трагічних подій. Однак цей образ крихітної та неосяжної країни особливо цікавий нині, у період розквіту її життєлюбства.