Минулого тижня Верховна Рада проголосувала за ухвалення рекомендацій парламентських слухань, присвячених вітчизняному кінематографу, що відбулися місяць тому. Протягом усього цього часу в кіносередовищі точилися дискусії щодо ефективності парламентського засідання, доцільності виділення кінодепартаменту Мінкульту в автономну структуру, про ситуацію на кіностудії ім. О.Довженка, про способи виведення кіногалузі з коматозного стану. Про це ми й вирішили поговорити з народним депутатом і народним артистом України Іваном Гаврилюком.
— Минулими роками чомусь ні члени парламентського комітету з питань культури, ні інші представники інтелігенції так багато про проблеми кіно не говорили, — почав Іван Ярославович. — Тепер, при новому Президентові, всі посмілішали й навіть організували слухання у Верховній Раді, які вилилися в те, що майже кожен промовець розповідав про свої колишні заслуги й нагороди, одержані від попередньої влади. Тобто на роль активних персонажів знову претендують люди, котрі чудово почувалися за комуністів, обслуговували їхню систему, яка вбивала справжніх митців. Потім вони клялися в любові до Кравчука, до Кучми, тепер клянуться Ющенкові. Дивно й те, що ці «активісти», ініціювавши й ухваливши 2003 року закон про кіно, сьогодні повідомляють, що цей закон поганий. Але якщо його ухвалили, варто було подбати про виконання бодай окремих його пунктів. І цим ніхто особливо не переймався. Люди, про яких я кажу, живуть минулим. Хтось із них знімав достойні фільми, їх знали й любили. Та все це в минулому, що закінчилося, як мінімум, 20 років тому. Тож не думаю, що сьогодні вони мають право щось диктувати, вимагати й когось критикувати. Нехай поглянуть на себе з боку і тверезо оцінять свою теперішню творчу форму. До того ж вони постійно вимагають від держави грошей. На що, цікаво? Візьмімо для прикладу хоча б шість картин, знятих у нас останнім часом. Це ж жахливо і до мистецтва не має жодного стосунку. Іншу причину парламентських слухань я вбачаю в тому, що людям, у яких не передбачається вже творчих олімпів, на старості літ хочеться принаймні покерувати. Спілкою кінематографістів, кіностудією Довженка, ще чимось. При цьому вони забувають, що, згідно з нашими законами, у пенсійному віці нічим керувати не можна.
— Але ж на парламентських слуханнях ішлося не лише про збільшення держдотацій. Обговорювали і ухвалення законів, які допоможуть кіногалузі розвиватися.
— А хтось конкретно сказав, якими мають бути ці закони? Ви ж бачили рекомендації слухань. Що вони пропонують? У всі міністерства розіслати накази такого змісту: «розширити», «поглибити», «збільшити», «зменшити». А що «поглибити», кого «розширити»? Це просто демагогія. І свідчить вона про те, що автори рекомендацій нічого не тямлять у кіновиробництві. Кіно — це окрема держава. Окрема система координат — зі своїми взаєминами, особливими схемами фінансування. І ця система не повинна підпорядковуватися Міністерству культури. Його кінодепартамент ніколи не виконував своїх функцій у повному обсязі. І сьогодні не виконує. Існує незрозуміло як і задля чого. І кошти на його рахунки практично не надходять. Я категорично наполягаю на тому, що управління кінематографії повинно вийти з-під юрисдикції Мінкульту. Вважаю, що має існувати навіть не держкомітет із кінематографії, а ціле міністерство. Це не примха, а нагальна потреба. Про проблеми кіно треба було говорити вчора — сьогодні йдеться про катастрофу. І вивести його з такого стану можливо лише цілеспрямованими намаганнями окремої структури, у якої, окрім цього, не буде жодних інших завдань. А в Мінкультури, як відомо, повно інших турбот. І до кіно руки в нього по-справжньому ніколи не доходили.
— Але Оксана Білозір повідомила, що найближчим часом ніякого відокремлення не буде. Вона пообіцяла кіноструктуру у складі міністерства — з окремим рядком у бюджеті. Міністр серйозно налаштована плідно займатися ситуацією в кінематографі.
— Оксана Володимирівна має право так стверджувати. Але, на жаль... Знаєте, я, наприклад, мало тямлю в естраді. Проте добре тямлю в кіно. Я пропрацював у ньому більш як сорок років, це не просто моя професія — моє життя. Моніторинг кіногалузі, який планує здійснювати Мінкультури, — це чудово. Та це ж нічого не дасть, я впевнений. До того ж у міністерського кінодепартаменту й раніше був окремий рядок у бюджеті. І що? Це привело до якихось істотних результатів?
— Після недавнього круглого столу з кіно- й телепродюсерами було сказано, що всі їхні пропозиції опрацьовуватиме аналітична служба Інституту культурології, організованого при Мінкультури. Проведуть і зовнішній аудит галузі. Паралельно з цим міністерство проаналізує Програму розвитку національного кінематографу до 2007 року, після чого виробить свої пропозиції.
— У мене відразу запитання. Поки вони «опрацьовуватимуть-вироблятимуть», хто й коли зніматиме кіно? До того ж ніхто не знає, який рівень професіоналізму та компетентності у співробітників Інституту культурології. Сумніваюся, що на сьогодні ця аналітична служба взагалі існує.
— Чесно кажучи, є побоювання, що масштабні мінкультівські плани з уважного вивчення і поглибленого аналізу заберуть надто багато часу, якого в українського кіно практично не залишилося...
— Будь-яка людина, котра обіймає керівну посаду, а тим більше державну, завжди візьме собі в помічники фахівців, які в цій галузі тямлять краще за керівника. Тоді буде результат. Якщо людина вважає, що вона все знає, або вдає, що знає, і не хоче нікого слухати, замість результату будуть декларації — гарні й порожні. Кіно — не захоплюючі забавки. Це політика держави. Її ідеологія.
— І як, на ваш погляд, можна пришвидшити процес виходу з кінокризи?
— Минулого тижня я передав Віктору Ющенку власну концепцію реформування кіногалузі (з урахуванням виділення кінодепартаменту в окрему структуру), реформування кіностудії Довженка. Президент обіцяв дати швидку відповідь.
— Ви самостійно розробили цю концепцію?
— Ні, звісно. Я врахував пропозиції ряду фахівців, добре обізнаних з умовами функціонування цивілізованого кіноринку. Якщо я чогось не знаю, не соромлюся запитувати. Так і повинно бути. А то є в нас такі: тільки-но всівся у крісло начальника, відразу щоки надув і вже нікого не чує — тільки він усе знає. Та не знаєш ти нічого, чоловіче. І помреш незнаючим.
— Ви казали, що подали план реформування кіностудії Довженка. Але ж такий план уже є в її гендиректора Віктора Приходька.
— Скажімо так, наші концепції перетинаються. До речі, про Приходька. На парламентських слуханнях його звинувачували у якійсь злочинній діяльності. Але всі «кримінальні» справи на кіностудії відбулися до його приходу. Натурний майданчик — 220 гектарів землі — на Оболоні продали за три квартири, які одержали співробітники студії. А вартість цієї земельної ділянки дорівнює вартості трьох тисяч квартир. Відомчий готель кіностудії здали в оренду за 700 доларів на рік. Я не маю права захищати Приходька — він мені не друг і навіть не приятель. Просто дуже не люблю, коли брешуть, причому з парламентської трибуни, і на цій брехні заробляють очко на свою користь. Хоч би там як, але Приходько відремонтував багато приміщень на кіностудії — і не за державні кошти, а за власні. Чи краще сидіти на роздовбаній студії і знімати фільми про вождів? Адже хотів режисер Савельєв робити шестисерійну постановку за власним сценарієм — про президента й полководця Кучму. Або фільми, з приводу яких усі хапаються за голову, а Юрій Герасимович Іллєнко при цьому заявляє на всіх телеканалах: «Нація не доросла до розуміння мого шедевра». То проти чого ці люди сьогодні протестують?
— Багато хто обурений, м’яко кажучи, нечемним поводженням Приходька зі співробітниками кіностудії.
— Я цього не бачив. Якби побачив, сказав би.
— Хіба вам ніхто не скаржився?
— Скаржилися. Але на що? На те, що в когось немає перепустки. То піди й замов її собі. Те, що на «Довженка» не пропускали за посвідченнями Спілки кінематографістів, було, звичайно, нерозумно. Але цю дурість уже залагоджено. А ось коли Мишко Іллєнко з трибуни Верховної Ради розповідає, що його не пускають на студію, це смішно. Он у його брата на студії чудовий кабінет із телевізором і комп’ютером. Що ж до звільнень... Але як іще можна реформувати кіностудію з колективом у три тисячі осіб, більшість яких — люди шановані й заслужені, але пенсійного віку? Реформи — це завжди болісний процес. Будь-який директор будь-якої студії вчинив би так само. Скорочував би пенсіонерів і набирав молоді кадри. А молодих професіоналів у нас достатньо. Треба ж, зрештою, і про них подумати.
