Картини одного з 13-ти творчих циклів видатного художника ("Пейзаж") представлені в експозиції, яка охоплює майже півстолітній творчий діапазон митця. Треба зазначити, що на відкритті виставки спостерігався справжній ажіотаж: любов до художника та велику цікавість до його творчості символізували величезні черги охочих потрапити у простір Марчука.
Сам майстер зазначає, що кожен із його 13 творчих періодів має свою стилістику, колористику, специфіку, різний формальний і технічний підхід до творчості. Цикл "Пейзаж", зокрема, налічує близько 400 робіт. Отож на виставці в "Київській картинній галереї" представлено близько 60 полотен саме цього циклу. Іван Степанович створив їх упродовж 1972-2018 років.
Ці картини Марчука виконані в оригінальній техніці "пльонтанізм". Її особливість - у нашаруванні й переплетенні тонких, філігранно пропрацьованих ліній. Завдяки цьому роботи художника впізнавані.
Якщо дивитися на ці полотна здалеку, то це звичайний пейзаж, але якщо підійти на близьку відстань, то видно, що картина ніби зіткана з ниток, відчувається навіть ефект 3D.
- Як виник напрям "пльонтанізм"? - перепитує Іван Марчук. - Просто треба дивитися на природу, і вона тобі підкаже, куди рухатися. Я пам'ятаю, що то був 1972-й, зима, гай, голі дерева. І тоді на тлі неба я побачив фантастичне мереживо, переплетіння гілочок. Адже коли дерево знімає одежу, то являє свою неповторну анатомію, деталі. І я почав думати, як це все передати на полотні. І невдовзі створив цю техніку - "пльонтанізм", яка відсилає до діалектного слова "пльонтати" - плести, переплітати. До мене такого ще ніхто не робив. Скажу, що зараз я більш розкутий у техніці, а на початку становлення свого стилю балансував на межі рукотворного й технологічного процесу.
Я завжди прагнув створити власний стиль. Вирішив, що робитиму не те, чого мене навчали одинадцять студентських років. Тому спочатку я створив серію своїх робіт "Голос моєї душі", - і це була руйнація соцреалізму. Адже раніше, до цього, я був "нормальним" радянським художником.
* * *
В експозиції представлені як ранні твори Івана Степановича - "Тіні на снігу", Весняний ранок" (1972), "Мереживо зимового лісу" (1975), "Замріяний степ", "Спокій на планеті" (1984), так і останні роботи, виконані у 2018-му: "Таке лагідне сонце", "Дніпровські далі", "Тихо навкруги"… А твір "І заснула під снігом земля" датований 2019-м.
- Який мій перший пейзаж? О, ця робота перебуває вдома, я сюди її не дав. Але то був умовний ліс: я його ніби сам "вибудував". Це не була конкретика. Взагалі, такої великої виставки пейзажів за весь тривалий період моєї творчості ще не було. Адже в процесі свого творчого шляху кожен художник проходить через практику пейзажиста. Але є чисті пейзажисти, як, наприклад, Микола Глущенко. Це гіперреалістичні художники. В моїй же творчості дуже велика роль відводиться ілюзії.
* * *
Іван Марчук любить імпровізації, проте його роботи - роботи перфекціоніста. Як музикант: він написав мелодію, а згодом її слід аранжувати, шліфувати.
В експозиції представлено багато зимових полотен - "За могутнім дубом старий дім стоїть", "І вкрилася снігом земля", "Стелились тіні на дорозі", "Зимова дорога", "Погляд проти сонця", "І промінь сонця на землю подивився", "Моя біла хата"… На цих роботах - буквально "дихаючі" кристали снігу.
- Так, на пейзажах я часто зображаю зиму. І, власне, техніку "пльонтанізму" я й придумав, коли дерева були голі. Тоді вони дають відчуття графіки. Я справді люблю зиму, пухнастий сніг. Адже наша земля вже така забруднена сміттям! А коли зима - то виходиш і бачиш цю білу-білу панораму! Це мене захоплює. І я починаю на своїх полотнах буквально "оживляти" той сніг під світлом місяця чи сонця.
Наприклад, у мене були виставки в південних країнах - Туреччині, Йорданії, Таїланді, я їм привіз дуже багато снігу на своїх полотнах, а для них це справжня екзотика. Я також писав багато й літніх полотен. Люблю відтворювати кольори ночі, - для мене це магія. Я б весь час малював уночі: ці копиці сіна, стерня на полі, - і раптом випливає місяць…
Художник каже, що так і не зробив окремого художнього циклу, де були б представлені сільські обійстя, але в експозиції дуже багато робіт, на яких трепетно зображені сільські хатинки, - "Село у місячному сяйві", "Криниця при дорозі", "Ви спокій тут знайдете", "Ніч яка місячна", "А десь високо місяць пливе", "У тиші пам'ять проростає"…
- Так, я хотів зробити цілий цикл "Опустіле гніздо", який би складався із зображень різних сільських обійсть. Наприклад, цю похилену хатину побачив в одному селі дорогою до Канева, вона стояла при дорозі. І назвав роботу - "Народились, виросли, пішли". Часто жінки біля неї плачуть. Усі згадують своє дитинства, адже дев'яносто відсотків киян виростали в таких хатках.
А хату свого дитинства в селі Москалівка на Тернопільщині я так і не зобразив. Тому що, коли почав малювати, вона вже валилася. Лишилося лише фото, а хати, в якій я виростав, уже давно немає. Скажу, що лише раз я зобразив своє рідне село, - ця картина висить у музеї мого села.
Як відомо, Віктор Ющенко обіцяв художникові створити музей його імені в Києві, навіть було закладено капсулу на місці майбутньої споруди, - але, на жаль, не судилося. Запитання Івану Марчуку: "Чи жевріє на обрії ця ідея?"
Ні, ідея музею у столиці давно списана! Українська влада не надто переймається мистецтвом. Вони не хочуть нічого будувати для людей. Владу не можна примусити виділити такому художнику, як я, 300 м стіни. Адже я віддав би в цей музей увесь свій доробок, який створив протягом життя. Я їм казав, що музей Ван Гога в Амстердамі годує все місто. Бо туристи приїжджають з усього світу, я сам стояв у черзі в цей музей.
Можливо, ідея музею реалізується не в столиці, а в Тернополі? До речі, є така нагода. Адже про мої роботи часто кажуть, що вони медитативні, від них віє спокоєм і тишею.
Я беру шматочок природи і роблю з нього диво.
Моє власне життя досить аскетичне. Я трудяга. А мій доробок налічує близько п'яти тисяч одиниць полотен, які я посіяв на всіх континентах. Адже в мене були виставки в Австралії, Америці, Канаді, європейських країнах. Навіть у Тунісі… Тож мою творчість знають на п'яти континентах.
Взагалі, за півстоліття творчої діяльності відбулося понад 150 монографічних і 100 колективних виставок Івана Марчука в Україні та за її межами. А 2007 року Іван Марчук увійшов до рейтингу "100 геніїв сучасності", який склала британська газета The Daily Telegraph. Лише у 1988 році його прийняли до Національної Спілки художників України, хоча на тоді він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР. Наприкінці 1980-х емігрував до Австралії, пізніше жив у Канаді та США. Але, де б він не був, завжди його тягнуло на рідну землю.
- Так, мене як художника багато років не сприймали. Не було виставок, нагород, поїздок за кордон. Я був за бортом. Знаєте, якби я продав усі свої картини, то жив би вже в багатющому палаці. Але не було в мене в житті вдалого менеджера. Колись, у радянські часи, я просто роздавав свої картини, - і вони були моєю візитівкою.
* * *
- Іван Марчук виставлявся в нашому музеї близько десяти років тому, - розповідає директор "Київської картинної галереї" Юрій Вакуленко. - Відтоді багато що змінилося і в його творчості, і в концепції нашого музею. Насправді, коли ми бачимо його роботи в нових залах під сучасним освітленням, - це просто нескінченний світ і енергія!
- Пане Юрію, ще у 2017-му відбулося перейменування Музею російського мистецтва на Національний музей "Київська картинна галерея". Це перейменування викликало якісь зміни?
- Ні, ми не очікували якихось особливих змін від перейменування. Адже наш музей - досить консервативний, це один із провідних музеїв країни. Концептуальне розуміння інституції - мономузей, так було багато років тому. Адже ми повернулися до своєї історичної назви, початкової. Скажу, що нова назва починає диктувати нову концепцію у формуванні колекції музею - у бік різноманітності, яку й реалізовуватимемо. Тепер не заточені на одному напрямі, а повернулися до багатовекторності, саме так від самого початку і створювалася "Київська картинна галерея". Одне слово, музей працює в нормальному режимі. І якогось тиску на музей, навіть коли він мав попередню назву, не було. Адже в цього музею занадто високий рейтинг.