Ще до війни, наприкінці
30-х, Михайло Анчаров співав під гітару свої і чужі вірші, співав про міську околицю, про тих, кого знав, кого любив. І потім, майже всю війну, гітара була з ним поруч. Його пісні співали на фронтах. Але гітара, на жаль, не гармонь, епосу про міського Тьоркіна немає. Колись у дитинстві-юності саме пісня Анчарова особисто мені відкрила, що таке поезія; мабуть, це можна вибачити барачно-коридорному дитинству в районі нижніх притоків Колими. У менестрельських піснях М.Анчаров ще до буму окреслив коло нечуваних для радянської лірики тем: про тих, хто пройшов тюрми, про психа з Канатчикової дачі; про вітер, що перегортає газету, про шабельний шрам на екрані і дівчинці, яка в першому ряду фарбує губи; про поетів-пристосуванців, про шоферюгу, в якого за спиною рік в’язниці, п’ять — війни; про сліпуче світло, від якого у світі стало темно. Свого часу пісні Анчарова співав Висоцький. І не тільки він: пісні Анчарова — теми й інтонації — добре опановані тими, хто йшов за ним.
У 60-х заспівали Б.Окуджава, Ю.Візбор, Н.Матвєєва, Ю.Кім, А.Городницький... Виник жанр. «Історія лік веде за співаками...» — вигукнув Михайло Анчаров. І з цим абсолютно не хочеться сперечатися. * * * Бардівський рух знає різні періоди, був феєричний злет, був і занепад і навіть заборона; наприклад, заборонявся київський фестиваль у 1979 р. Літописець бардівського руху Петро Картавий (м.Суми) зазначає: «З 1986 р. відновлюються Московський і Грушинський фестивалі, створюються десятки нових клубів авторської пісні; 1988 р. у Київському молодіжному театрі відбувся перший вечір української авторської пісні. Під час занепаду Союзу відбулося три Всесоюзних фестивалі. Останній пройшов у Києві в 1990 р. (перші — у Саратові й Таллінні). З 1996 у Петербурзі (раз на два роки) проводяться фестивалі країн СНД. У період з 1993-го по 1995-й в Україні було відзначено зменшення зацікавлення авторською піснею. Проте вже натепер про занепад говорити не випадає, навіть можна бачити щось на зразок буму. В Україні щороку проводяться десятки фестивалів, виходить два інформаційних бюлетені (часопису поки що немає, але, здається, це справа недалекого майбутнього), існують бард-кафе, сайти в Інтернеті. Причин зростання зацікавлення авторською піснею, схоже, кілька. Проглядає (у певних колах) алергія на бездумну попсу, що фонтанує на радіо і телебаченні, — це з одного боку, з другого — нагромадилася втома від рим типу «ненька-гарненька», ну, і нарешті — очевидна спроба фінансових структур, що симпатизують рухові, посісти нішу під умовною назвою «Барди». — Як виникають фестивалі? Тетяна Гайдар, керівник черкаського клубу «Берег», арт-директор фестивалю: — Клуб «Берег» існує з 1987 р. З 1990 р. ми п’ять років поспіль їздили під Самару на Грушинський фестиваль. Це найбільший у світі бардівский фестиваль, що збирає по кілька сотень тисяч учасників і гостей. Туди приїжджають з Німеччини, Чехії, Болгарії... не кажучи вже про республіки колишнього Союзу. Цікаво, що до нашого багаття завжди сходилося багато людей послухати українські пісні. Послухають-послухають і починають підспівувати. Але їздити на «грушенку» стало дорого. І одного разу було вирішено провести бардівський фестиваль у Черкасах. Ми зрозуміли, що можемо його організувати і провести не гірше, а може, і краще, ніж в інших містах. За справу взялася Тетяна Киричук, нині вона очолює Черкаський обласний комітет молодіжних організацій і є президентом фестивалю. Біля витоків «Срібних струн» стоїть також київський бард Олександр Король. У результаті нинішнього року в нас — ювілей! І репутація фестивалю дуже пристойна. За п’ять років на «Срібних струнах» побували барди з багатьох регіонів України: від Волині до Донбасу, від Чернігова до Севастополя. Нинішнього року пісні лунали не тільки українською та російською, а й іспанською, арабською: співали гості з Аргентини й Палестини. Було кілька громадян Польщі, США, Ізраїлю. Всього зібралося — гостей та учасників — близько шестисот осіб. Склад журі «Срібних струн» майже постійний. Нинішнього року членами журі і керівниками творчих майстерень були: Олександр Король, Володимир Каденко, Давлат Келов (Київ), Віктор Байрак (Воронеж), Михайло Барановський (Вінниця), Антон Ворожейкін (Луганськ), Георгій Тунін (Донецьк). За підсумками нинішнього фестивалю кращим автором названа Інна Дроздова з Вінниці, кращим виконавцем — Наталія Селезень з Полтави. Гран-прі вирішено було нікому не присуджувати. Серед дітей найкращим автором визнана Руслана Лоцман з Черкаської області, найкращим виконавцем — Поліна Рясна з Черкас. Переможцям і лауреатам вручені призи — відеокасети, годинники, магнітофони, гітара. — Чим відрізняється черкаський фестиваль від інших?.. Олександр Король, голова журі: — Він, знаєте, якийсь теплий. Атмосфера тут складається дуже доброзичлива. Багато що залежить від організаторів, але й від керівників творчих майстерень також. Кожен конкурсант показує в майстерні дві-три пісні. Моя принципова позиція полягає в тому, що при аналізі пісень керівники майстерень мають виявляти співчутливе ставлення до молодого автора. Якщо в майстра немає співпереживання, йому не слід провадити майстерню. Адже одне й те ж саме можна сказати по-різному. Недоброзичливість кривдить або навіть ламає, і в такому разі вся правда майстра зникає. А люди згодом змінюються, особливо у віці, в якому вони беруть участь у конкурсах. Людина, що приїхала на фестиваль з невдалим опусом, може через рік привезти дуже пристойну річ. У мастерні важливо не пропустити, зуміти впізнати в «бридкому каченяті» майбутнього «білосніжного лебедя». У Черкасах для цього створено сприятливий клімат. — Доводилося чути, що жанр авторської пісні помер. — Колись на концерті про це сказав і Городницький. За всієї до нього поваги, не можу з ним погодитися. Тоді я послав йому з залу записку: «Чутки про мою смерть дуже перебільшені. Авторська пісня». І в мене є підстави для такого твердження. Жанр не може жити самою лише традицією, він розвивається. В авторській пісні первинний літературний текст, музичний ряд — вторинний. Цим вона відрізняється від інших пісенних жанрів. Авторська пісня не розрахована на те, що під неї будуть «відпочивати», вона не для ніг, не для танцю, а для голови. І це головне. Час змінився, прийшло нове покоління. І вимагати від них колишньої музичної основи некоректно. Музична основа авторської пісні ускладнилася, «три акорди» зараз уже абсолютно неможливі. І те, що в деяких молодих авторів музика тяжіє до рока, це ще ні про що не свідчить. Я буваю часто на невеликих фестивалях і бачу, що авторська пісня живе і розвивається, вона різноманітна і глибока, постійно з’являються нові цікаві автори, іноді — приголомшливі. Інша річ, що низка фестивалів відбувається з явним перекрученням головного бардівского принципу і на них перемагає «авторська попса». Це ще не зовсім «тексти для ніг», але... * * * Справді, попри удаваний розквіт бардівского руху, в жанрі помітні елементи кризи. По-перше, власне, кількісне зростання фестивалів (це при явній відсутності поетичного буму) схоже на зростання кількості торгових точок при зниженні купівельної спроможності населення. Це — комерціалізація простору. А бездумна комерціалізація бардівських фестивалів, підозрюю, може надати жанрові погану послугу (саме цьому жанрові, не «популярній музиці»!). Реклама на фестивалях пінного «безалкогольного» спиртного напою або контрацептивів безперечно руйнує імідж «інтелігентного жанру». До «Есхара», наприклад, у бардів претензія така: там почали радо вітати рокерів і панків. У Старому Осколі — рокерів «баркашовського гатунку». Ну а головний парадокс у тому, що за сучасної високої майстерності бардів (судимо за вершинами, кажуть, що Висоцький зі своїми трьома акордами не пройшов би тепер і в другий тур) очевидна недосяжність висот популярності батьків-фундаторів. Я маю на оці популярність навіть не масову, а у вузьких колах — студентської молоді і творчої інтелігенції. Річ у часі: немає, і вже, схоже, ніколи серед інтелігенції не буде однодумності. Різна інтелігенція, різні ніші — «файли», якщо вжити термін комп’ютерного мислення. Чи призначено жанрові вийти на новий рівень — час покаже. Принаймні грунт для цього бардівський рух підготував. Але в кожному разі авторська пісня в історії нашої культури вже залишиться назавжди, хай навіть і тоненьким прошарком між літературою та музикою, між високою культурою і масовою, прошарком завтовшки як срібна струна. Шлях, пройдений жанром, — від М.Анчарова через В. Висоцького й О.Башлачова до ієромонаха Романа, — гідний шлях, шлях угору. |