«Чи потрібна нам Національна портретна галерея?» — як і велить публіцистичний жанр бадьоро запитує кореспондент «The art newspaper» Д.Вотерфілд на початку статті. Хоча для Лондона, у якому НПГ існує з 1856 року, це запитання давно перейшло до розряду риторичних. Великій Британії галерея потрібна, вона знаходиться в прекрасних умовах, які постійно модернізуються, і за рік її відвідує більше мільйона чоловік.
Не розмірковують над запитанням бути чи не бути Національній портретній галереї також в Единбурзі, Вашингтоні, Канберрі, де вже створені подібні колекції. Як відзначив пан Вотерфілд, феномен НПГ найкраще зростає на англосаксонському і протестантському грунті. У Франції, приміром, спроба створення подібної галереї, розпочата колись Луї-Філіппом, провалилася через нестачу коштів. У цьому відношенні більше поталанило Гріфсхольму у Швеції і Софії — там ідея НПГ усе-таки втілилась у життя. Можливо, черга тепер за Україною і Києвом. Настав час і нам поміркувати на тему — чи потрібна.
Спантеличив нас цим лондонський гість Микита Дмитрович Лобанов-Ростовський, автор натхненних філантропічних культурних проектів. І треба визнати, авторитет особистості надає цим проектам вагомості. Микита Лобанов-Ростовський цікавий різним людям і в різних аспектах — у нього аристократичне князівське походження, драматична доля емігранта-космополіта, блискуча кар’єра в банківській справі і, нарешті, неординарне чуття колекціонера. Князь Лобанов-Ростовський зібрав блискучу колекцію авангардного театрально- декораційного мистецтва Росії, України, Грузії, Вірменії. Він має театральні ескізи Казимира Малевича, Михайла Врубеля, Льва Бакста, Олександри Екстер, Анатолія Петрицького, Олександра Богомазова. Смак у пана Лобанова-Ростовського, як видно, хороший. У колекціонуванні він більше довіряв власній інтуїції, ніж ринковому попиту, купуючи забутих маргиналів кубо- футуристів Богомазова і Екстер — що котирувалися згодом як зірки світового авангарду.
На початку цього року в місцевій пресі з’явилися інтригуючі статті — пан Лобанов-Ростовський оголосив про бажання вручити свою колекцію Києву, із яким його, нащадка Рюриковичів, пов’язують кровні узи та духовні (до слова — предок князя, Яків Лобанов-Ростовський, був на початку XIX століття губернатором Малоросії). Завдання виявилося не з легких, оскільки ввезення творів мистецтва на нашу територію оподатковується 20-відсотковим податком від собівартості. Залишається сподіватися, що Микита Дмитрович — людина наполеглива — продовжить боротьбу з недалекоглядним податковим законодавством України. Поки ж він балує подарунками музеї Америки. Це вигідно, тому що вартість подарунка вилучається там із суми податків, які дарувальник платить державі. Але втрачати надію поки рано, можливо, безцінний авангард і з’явиться в Києві якимось дивом. Адже Микита Дмитрович уже подарував Національному музею 15 ескізів Екстер і етюд Рєпіна, а музею Т.Шевченка — одну з акварелей поета- художника.
Те, що останні добрі наміри пана Лобанова-Ростовського — Національна портретна галерея — не безгрунтовні, доводить досвід Болгарії. У Микити Дмитровича вийшло краще, ніж у Луї-Філіппа. Болгарський пантеон його зусиллями був благополучно створений. Ця ідея, розповідає пан Лобанов-Ростовський, виникла спонтанно, коли він дізнався, що в одному із сховищ міліції в Софії зберігаються експроприйовані у репресованих сім’ях родові портрети. А оскільки історія Болгарії стала і його особистою історією, трагічною історією його сім’ї (тут, в еміграції, він народився, тут, із приходом більшовиків, за спробу нелегально покинути країну в одинадцятирічному віці сидів у в’язниці, тут же в катівнях загинув батько), Микита Дмитрович перейнявся задумом її реконструкції, в особах.
Після успіху, досягнутого в Софії, князь Лобанов-Ростовський не став почивати на лаврах. Тому що і Київ, що явив світу його улюблених авангардистів, і Москва, звідки тягнеться його коріння, також дуже потребують подібних інституцій. Питання формування національної самосвідомості для них залишається болючим. І якщо все здійсниться, як було задумано, англо-саксонський ареал утратить пальму першості. Національна портретна галерея стане феноменом слав’янсько- православним...
Передбачаю запитання допитливих, які неодмінно поцікавляться: навіщо ж так перейматися? Важко сказати, можна припустити, що одна із складових духовного аристократизму — потреба творити для інших. Сюди ж напевно домішується і частка людського марнославства. Безперечно тільки те, що доля культури хвилює виключно людей культурних. Вони в нас у дефіциті (ситуація «нормальна» для пострадянського простору, в якому культура цілеспрямовано і довго викорінювалася, — замкнуте коло безкультур’я). Тому варто спробувати допомогти культурним людям, щоб вони допомогли нам.
Але не будемо все спрощувати. Проблема значно цікавіша — тут не стільки культурний проект, скільки ідеологічний. Те, що НПГ Великої Британії, прообраз інших, служить цілям переважно пропагандистським, зазначає сам Микита Дмитрович. Не все гладко в Об’єднаному Королівстві, терористи свавільничають, але НПГ зміцнює і маскує шви з’єднання різнорідних частин узагальнюючим прикметником «національна». Що знову доводить нездійсненність ідео- логічного обману.
Підводячи підсумки на «шкільному» рівні, приходимо до того, що портретна галерея — дзеркало нації. Туди (як колись до музею Леніна) приходитимуть діти, які виховуватимуться в істинно патріотичному дусі. Тільки важливо передбачити, як буде тасуватися колода, світло очей нації — яка ідеологічна конструкція при цьому виникне, чи не буде масштаб ідеологічних перебільшень переважати рамки розумного. Давайте усвідомлювати те, хто і як буде з її допомогою маніпулювати суспільною свідомістю. Цими технічними подробицями не варто зневажати навіть на етапі обговорення ідеї.
І щоб уже напевно утвердитися в ролі розумної Ельзи, заздалегідь переживатиму з приводу художнього рівня колекції — нехай вже не ображається Микита Дмитрович. Поясню чому. Наш гештальт — улюблена тема академістів-поденників старого загартування. Хто раніше, догоджаючи владі, писав Леніна, не менш старанно пише Мазепу. Вибачимо їм ці залишки старого мислення, що засіли в мізках, — щоб не обрушився світ, потрібний якийсь об’єкт поклоніння. Щоб не компрометувати ідею сучасною кон’юнктурою, краще створювати колекцію на історичному матеріалі. Його в нас достатню.
Механізм створення НПГ не припускає кривотлумачень, він елементарно простий — це оренда творів із музейних колекцій, що належать Україні. Галерея буде претендувати на державний статус. Знаючи про дефіцит виставочних і фондових площ у рідних музеях, припустимо, що вони охоче поділяться експонатами. З’явиться нагода порадуватися, якщо кращі твори портретного мистецтва будуть виставлятися в умовах, що відповідають цивілізованим стандартам. До того ж величезний потенціал у нас знаходиться в закритих, не доступних публіці фондах — згадаємо, приміром, про портретні фонди Львівської картинної галереї в Олеському.
У чому ж конкретно полягає запропонована нам допомога? Якщо питання про заснування НПГ буде вирішено на урядовому рівні, чому активно сприяє пан Лобанов-Ростовський, який зустрічався в травні в Києві з представниками депутатського корпусу, британський добродійний фонд «The Heritage Lottery Fund» (що опікується, між іншим, і лондонською галереєю) безплатно забезпечить її необхідним виставковим устаткуванням. Лондонці не нахваляться своєю зразковою галереєю «найвищого рівня» — із знижкою на місцеві умови можна сподіватися, що в нас вона буде непоганою.
Незважаючи на іронію, що прослизає в підтексті, думаю, що критичність у питанні про необхідність Національної портретної галереї не повинна простягатися занадто далеко — очевидно, що вона потрібна будь-якій нації. Так, НПГ, говорячи мовою минулого часу, — «зброя ідеологічної пропаганди», від якої ми всі дуже стомилися. Проте і її можна використовувати, щоб представити багатовіковий розвиток портрета в Україні. Не кажучи вже про саму історичну розповідь — історія в особах стає зримою і близькою людині.
ІІ