Перша персональна виставка в Києві художника Миколи Залевського (колишнього киянина, а тепер — жителя американського штату Коннектикут) експонується до 10 грудня в галереї «Колекція».
Зразу його не помітиш. Цей відрізаний палець із мухою, що сидить на ньому, лежить на старому, доволі обшарпаному кухонному столику, добре знайомому більшості з нас ще з радянських часів. Поруч із ним — паперовий пакет із картоплею, цибулина, пляшка недопитого пива, проста біла фаянсова тарілка... Картина іронічно називається «Голландський натюрморт», тим більше що і гармонізованою композицією, і гладеньким натуралістичним живописом із зеленкувато-вохристим колоритом справді скидається на класичні голландські полотна.
Інші роботи художника, експоновані на київській виставці, живописні картини та малюнки, що пунктирно прокреслюють його творчий шлях від юнацького автопортрета кінця 1960-х до композицій 2005 року, не менш вигадливі, становлять собою парадоксальний сплав сюрреалістичних візій із гіперреалістичною ілюзорністю. Вони відтворюють дивні, абсурдистські сюжети, в яких поєднуються, співіснують, доповнюють одна одну, здавалося б, несумісні речі: розп’ята рука на сходах нью-йоркського метро, провалля міських багатоповерхівок, за яким відкривається холодний простір неба чи моря... Однак і твори Залевського, і його «повернення» в київське художнє життя викликають роздуми, які виходять далеко за межі самої виставки, безпосередньо торкаючись актуальної сьогодні «реконструкції вітчизняного мистецького поступу другої половини ХХ століття», аналізу близького в часі і вже історично далекого від сьогодення — радянського досвіду.
Адже Микола Залевський належить до так званих «дітей застою». Тих, хто прийшов у мистецтво в середині 1970-х — у час, який вітчизняні культурологи назвуть потім «епохою порожнечі», коли канули в минуле бурхливі 60-ті з їхніми романтичними ілюзіями та сподіваннями, а майбутнє, здавалося, не передбачало жодних змін, обіцяючи бути тривалим, безпросвітним, здатним дарувати лише маленькі приватні радості. Його дитинство — це Київ, республіканська художня школа, графічний факультет поліграфічного інституту, де викладав тоді блискучий і так і не оцінений належно до сьогодні Флоріан Ілліч Юр’єв — архітектор, художник, музикант, теоретик мистецтва, поет... Це вдалий диплом — ілюстрації до казки Шарля Перо «Хлопчик-мізинчик», виданий «Веселкою», спроби працювати декоратором в оперному театрі, в різних видавництвах, що так чи інакше завершувалися для нього особистими невдачами та переходом у стан «поколения дворников и сторожей»... А головне — гостре відчуття суспільної облудності і брехні, що для нього, молодого художника, втілилося в соціалістичному реалізмі, та настійливий пошук «іншого мистецтва», через яке він міг би говорити від власного імені про себе самого. Він бере участь у двох квартирних виставках, де поряд із ним свої роботи показували друзям кілька близьких йому молодих митців, та одній груповій молодіжній виставці в клубі на Червоноармійській вулиці, що була закрита через чотири дні... Більше в Києві він не виставлявся. Однак у пам’яті небагатьох глядачів залишилася його картина 1974 року «Якось вночі» — сюрреалістичне видіння, сповнене страхів, тривожних передчуттів, юнацьких комплексів і прагнення пробитися до реальності крізь оману привидів, облудність міражів. І хоча відтоді його художня манера змінювалася, наближаючись до більш жорсткої ілюзорності предметного зображення, головні риси його мистецького світу було окреслено тут досить виразно: оманливість реальності, існування на межі дійсності й ілюзії, куди необхідні для життя враження проникають ніби крізь чужі руки, кимсь уже відчуті й опрацьовані, а тому світ вибудовується штучно, конструюється з відбитків, зліпків та муляжів. У поясненнях до своїх картин Залевський напише: «Я багато в чому виховався на літературі... Живопис ми домислювали. Книжки перечитували». Звідси — парадоксальна літературність його сюжетів, гротескність зіставлень. Автор ніби боїться бути відвертим, приховуючи своє сприйняття за відстороненою «дизайнерською» композицією, жорстким колоритом, відсутністю живописності. Однак за цими формальними прийомами стояло інше, світоглядне, — необхідність вигадати собі життя і придумати мистецтво в умовах, коли самовияв і відверте самовираження здавалися неможливими…
Показово, що чи не найбільш виразне художнє явище середини 1970-х —початку 1980-х — вітчизняну версію американського гіперреалізму — склали київські художники С.Шерстюк, С.Базілєв, С.Гета, які, переїхавши до Москви, утворили там разом з О.Тегіним, М.Філатовим та І.Копистянським «Групу 6». У Києві М.Залевський був близьким до цих митців. Однак, як відомо, попри зовсім не соцреалістичну концепцію, фотореалісти зручно вписалися в ліберальне крило радянського мистецтва, що ось-ось мало канути в небуття. Залевський же так і не знайшов собі місця на вітчизняній художній сцені, постійно залишаючись аутсайдером. Проте його твори і не вкладаються в гіпер- чи фотореалістичне малярство, що по-своєму вирішувало вічну дилему мистецтва — вибір між життєподібністю (правдою життя) і умовністю (правдою мистецтва). Він не імітує фотографію чи слайд, а тим більше реальність, швидше — констатує оманливість кожного з них.
Зображені ним речі водночас і схожі, і фантомні, скидаються на вигадливі «обманки» давнього живопису. Однак, наближаючись до межі ілюзорності, він входить у простір метафор та абсурду, відкриваючи його внутрішні порожнини й таємні змісти. Його твори перетлумачують образи з картин відомих митців, кіно чи літератури, зіштовхуючи реальність і гру. У своїх записках він, зокрема, напише про враження, яке справив на нього автобіографічний фільм Фелліні «Амаркорд»: «Я пережив його дитинство як своє. Це і було моє дитинство. Потім усе лише додавалося...» Чи не з фільму Фелліні прийшли в його картини гротескні товстухи ( «Я пам’ятаю», «Соломея»), такі звабливі й огидні одночасно. А ще — тема спогадів і ностальгії, що стала для нього чи не головною й визначальною.
Адже і в Америці нічого не змінилося. Він виїхав туди після чорнобильської катастрофи, наприкінці 1980-х, на хвилі загального розпачу, особистої невлаштованості, стурбований долею маленького сина. Проте і там лише двічі експонував свої картини на групових виставках у маленькому місті, де оселився. По суті, і в Америці він залишається київським хлопчиком, який малює київські задвірки, наче намагаючись запхнути їх у стару валізу («Київський натюрморт») разом зі снами та спогадами «про сходи, де колись старший брат зламав собі пальця»...
У передмові до каталогу творів М.Залевського його друг, викладач уні-верситету Південної Каліфорнії Максим Клементьєв, проникливо зазначив: «Художнику Миколі Залевському довелося жити у дивній реальності, у дивний час. Він виріс і сформувався у країні, в якій ніхто з її мешканців тоді не хотів жити і куди майже всі хотіли б повернутися тепер, хоч на декілька секунд. У цій країні мистецтво вважалося отрутою, яка, як відомо, може і лікувати, і вбивати... Мистецтво Миколи Залевського — це канат, протягнутий між цією дивною реальністю та епохою, у якій живемо ми...»