У Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» знову грають Булгакова. І знову «Майстра і Маргариту». Але цього разу розповідає (щоправда, опосередковано — на образно-інтерпретаційному рівні) не Майстер, а його самовіддана подруга. У спектаклі «Маргарита», прем’єра якого відбулася 15 лютого, знамениту історію кохання, яка не завершилася зі смертю героїв (це кохання в подарованому Майстрові спокої, слід вважати, мало тільки зміцніти), подано в жіночому, Маргаритиному ключі. Розповідь не ведеться від імені Маргарити, але дію подано через неї і задано любовною темою. Зазвичай відбувається саме навпаки, адже в знаменитій парі Маргарита не випадково на другому місце. Сузір’ївський спектакль цілком можна було назвати «Маргарита й Майстер» або «Майстер очима Маргарити».
«Маргарита» — моноспектакль заслуженої артистки України Валентини Іщенко, режисер — Костянтин Добрунов з Маріупольського драматичного театру. Добрунов привіз до Києва «Роман про дівчат» за мотивами однойменного твору В.Висоцького, і кияни могли побачити цей спектакль наступного ж дня після прем’єри «Маргарити». 15 лютого відбулася пробна прем’єра постановки — повним ходом спектакль ітиме в березні. Але про переваги й недоліки «Маргарити», ясна річ, можна говорити вже тепер.
Якщо рукописи не горять, то почуття не згасають. У моноспектаклі Валентини Іщенко лінію надзвичайного, непідвладного часу кохання витримано на єдиному подиху, без істеричних зривів, у які так легко зісковзнути, розповідаючи про кульмінаційні моменти життя героїні. Певна стриманість постановки приємно дивує, особливо коли пригадати, на які вульгарні надриви часом грішать театральні інтерпретації булгаковського роману. Ну як не переборщити з патетикою, коли події такі надзвичайні — тут тобі і бал у Воланда, і бенкет у нього ж, а потім ще й польоти на мітлах та рапірах!
Сузір’ївський спектакль у міру патетичний, але фінал не те що розмитий, а навіть дивний. «Тьма...» —промовляє Маргарита, і цим, м’яко кажучи, неконструктивним словом завершується спектакль. Правда, перед цим повторюється лейтмотивний для постановки уривок із роману Майстра про тьму, яка вкрила велике місто Єршалаїм. А де ж спокій, подарований романістові та його подрузі, де ж їхня земна смерть і подорож до вічної оселі? Спектакль ніби обірвано на півслові й недоказано. І не через булгаковський сюжет, а тому, що слово «тьма» не годиться для фіналу. «Тиша» або «спокій» — зовсім інша річ...
По ходу спектаклю Маргарита то зверталася до Майстрового піджака, то ніжно пригортала його до себе, то нервово крутила в руках, і таких самих метаморфоз зазнавав жовтий шарф, який уособлював то противні жовті квіти, які Маргарита несла в руках під час свого знайомства з Майстром, то важкий ланцюг із чорним пуделем, що відтягував їй шию на балу у Воланда. І піджак, і шарф постійно обігравалися й постійно змінювали свої функції.
Валентина Іщенко зіграла особу пристрасну, яка, однак, володіє собою. В її героїні відчувається порода. Загалом, «кров — велике діло». Правда, зі спектаклю зникли і зриви Маргарити, як ось помста критику Латунському, що заплямував Майстра. Вони нібито не вписувалися в загальний тон постановки — Маргарита в цьому спектаклі не лише вчилася, а й уміла «панувати над собою» і саме тому не попросила у Воланда того, що він сам після нетривалого випробування й організував, — повернення Майстра до його шляхетної та самовідданої музи.
«Маргарита» — історія музи, натхненниці й рятівниці, її погляд на Майстра та написаний ним роман. Не так часто в театральних постановках перше місце віддають музам. Вони звикли йти за майстрами. А чом би не змінити цей порядок хоча б в одному окремо взятому спектаклі? Сказав же Микола Гумільов про свою музу: «О тебе, о тебе, о тебе, ничего, ничего обо мне!»