У харківському науковому видавництві «Акта» побачив світ перший в Україні підручник «Загальна церковна історія». Його автор — керуючий справами Патріархії УАПЦ, архієпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісиченко, кандидат філологічних наук, доцент Харківського національного університету.
— Шановний владико, як виник задум цієї праці?
— В основу підручника лягли лекції, які мені довелося читати після перетворення в 1994 році харківської філії Львівської духовної семінарії УАПЦ на самостійну духовну школу — Колегію Патріарха Мстислава. Приблизно на дві третини книжка була доповнена новими матеріалами.
Керуючись педагогічною необхідністю якомога повніше викласти базові події в історії Церкви, у ряді випадків я не вважав за потрібне повторювати усе те, що можна прочитати в доступних сьогодні працях зарубіжних, насамперед російських, богословів. При цьому я намагався детальніше зупинитися на подіях і тенденціях, які визначають сучасне становище Церкви. Скажімо, приділити більшу увагу нехристиянським тоталітарним вченням ХХ століття, історії секуляризації суспільства в XVIII—XIX століттях, новітній історії помісних православних церков, антихристиянському терору в СРСР та інших країнах із тоталітарною ідеологією.
— Чим пояснюється той незвичний факт, що цей проект здійснений спільно церквою та науковим видавництвом?
— В Україні ще не вирішено проблему юридичного визнання теології як однієї з фундаментальних наук, рівноправної з іншими науковими дисциплінами. Відповідно, не захищаються дисертації, не акредитуються духовні школи. До речі, у Росії спеціальність «Теологія» внесена до Державного стандарту вищої освіти 2 березня 2000 р. під
№ 020500. Я сподіваюся, що поява «Загальної церковної історії» в одному ряду з підручниками з інших дисциплін зможе якось стимулювати подолання анахронічного підходу до богослов’я із позицій «діалектичного матеріалізму» у системі національної освіти.
— Ваша праця збагачує образ Харкова, одного з найбільших наукових і культурних центрів України, новою гранню. Чи можна сказати, що наше місто стає новим центром богословської освіти поруч зі Львовом і Києвом?
— Напевно, говорити так було б передчасно. Поки ще харківські духовні школи — і наша колегія, і харківська семінарія Московського Патріархату — залишаються в Україні периферійними. Щоправда, і українське богослов’я в цілому належить сьогодні далеко не до провідних національних ареалів теологічної науки. Якщо ми хочемо сподіватися на реальне становлення фундаментальної богословської науки та обгрунтованої духовної освіти в Харкові, треба бути досить самокритичними та об’єктивними, побільше вчитися в інших, налагоджувати інтердисциплінарні та міжнародні зв’язки. А головне – звільнятися від кон’юнктурності та церковно-політичної заангажованості, бича сучасного українського богослов’я.
Продовження традицій
— Взагалі, традиція вивчення історії релігії була властива і радянській, і пострадянській культурі, — каже кандидат філософських наук Харківського національного університету Яна Боцман. — Насамперед, традиція академічна, тобто тим чи іншим чином заангажована інститутами, які зорієнтовані на трансляцію знань, на навчання. Проте за найвищого рівня осмислення фактологічного матеріалу роботи цього напряму найчастіше грішили сухістю, навмисною «об’єктивністю», відсутністю авторської позиції. Поруч із цими напрямами існували також і підручники з історії релігії, які видавалися для несвітських навчальних закладів. Їх авторами, як правило, були духовні особи і призначалися вони «для внутрішнього користування». Відповідно, вони не входили в коло читання масового читача й були йому практично не знайомі.
Наш час — це час діалогів, час компромісів. У цьому сенсі підручник із загальної церковної історії є дуже сучасною книжкою. Ісиченку вдалося поєднати в одній роботі переваги академічної, популяризаторської й несвітської літератури. Авторський виклад відрізняється увагою до релігійно-філософських аспектів історії християнства, дбайливою роботою з фактами й акуратним поводженням із сучасною науковою термінологією, що свідчить про безумовну академічну обгрунтованість роботи. У той самий час Ісиченко не ховається за казенними формулюваннями, чітко висловлює власне бачення й розуміння традиції та новацій.