...Юрію Андруховичу пощастило: з кожною новою книжкою — а від року його книжково-літературного дебюту вже, як не як, пройшло, чи промайнуло, чи стрімголов пронеслося два десятиліття — він незмінно сприймається як сучасний (за манерою, стилем, характером погляду й звучанням слова) письменник.
І художні смаки за цей час змінилися, і мисленнєві координати суттєво, м’яко кажучи, підкориговані, і мистецькі цінності тепер такі, що співвідносити їх із минулими цікаво хіба що для феєрії та карнавалу контрастів, і навіть з’явилася й оформилася нова генерація поетів, прозаїків, есеїстів та тих, хто такими себе вважає, — а Юрій Андрухович все одно продовжує сприйматися так само сучасно, як і раніше.
Ні, слід сказати точніше — сприймається як дедалі сучасніший письменник. Інколи навіть складається враження, що він буває сучасніший за сучасність.
Нова поетична збірка Юрія Андруховича «Пісні для мертвого півня» є ще одним кроком (разом із зовсім недавнім романом «Дванадцять обручів») в осучасненні свого літературного іміджу. Та й (варто розширити масштаб зору) іміджу українського образного словомислення, якому не завжди властиві художньо-аксіологічна самобутність, самодостатність (саме тому, можливо, воно навряд чи й належить до чинників і явищ, які реально визначають рівень та якості новітнього світового літпроцесу).
Юрій Андрухович уміє те, що зазвичай не вдається або недостатньо виразно вдається іншим, — поставати інакшим, несподіваним, шокуюче динамічним та інтелектуально епатажним митцем, для якого не існує сталих естетичних канонів і меж розвитку, поставати таким собі конкістадором українського образно-художнього мислення, який спроможний рішуче відкидати й позбуватися звичних, тривіальних і банальних форм, а натомість пропонувати нову якість та парадигматику мисленнєвого побуту.
Саме деканонізацію традиційної естетики, культивованої й надзвичайно поширеної в українській художній свідомості, утверджують тональність, мелодика, енергетика і концептуалістика слова «Пісень для мертвого півня».
Ю.Андрухович концептуально руйнує уявлення й стандарти про те, що таке українська поезія. І починає він це з назв, що цілком концептуально мають провокативно оформлену «упаковку».
Всі назви віршів, які увійшли до збірки «Пісень», сформульовані переважно англійською та (значно рідше) німецькою мовами. Це настільки продуманий і вивірений «хід», що скидається на по-науковому концептуальне рішення, і найдоречніше буде сказати — «назви поезій сформульовані».
Така концептуалістика назв одразу розширює внутрішній простір збірки, поєднуючи його із зовнішньо-безмежним макросвітом. Поет немовби одразу виходить за межі суто національного колориту світосприйняття, долучившись до стилістики й сенсових відтінків інтеркультури. Водночас навряд чи є підстави вважати, що Юрій Андрухович гіперболізує або міфологізує тональність та духовні знаки цієї інтеркультури. Він, радше, сприймає її дещо іронічно, з тонким естетським скептицизмом, сприймає як культурну умову естетично-рольової гри, у яку вона, ця реальність інтеркультури, «втягує» вже самим фактом свого існування.
Чимало поезій збірки своїми назвами мають фактичні таблоїди — інтеркультурні слогани, новітні лексико-універсальні стандарти, що мандрують шляхами сучасних мов і свідомості, незалежно від їх національних «наповнень». Під цим кутом зору назва одного з віршів збірки — «The Very Best Of Tabloids», складеного, навіть змонтованого практично з самих лише «натуральних» та пародійних газетних таблоїдів, — видається цілковито символічною та промовистою. (До речі, таблоїди увійшли й до вже згадуваних «Дванадцяти обручів», і в одному з фрагментів роману, де вони подані, симптоматично зазначається, що «з усього цього складається незлий вірш».)
«Таблоїдність» назв прозоро відчувається у таких мовних етикетках, як «Without You», «The News Of The World», «This Is The End», «The Bad Company», «Back In USSR», «Life Is A Long Song», «More Than A Cult», які вже настільки вгніздились у нашу свідомість за посередництва мас-медій, музичних шлягерів, що давно не потребують перекладу.
Є й відверто епатуючі назви, витримані у стилістиці нинішньої сленгової та духовної поп-культури, — «And Everybody Fucks You» та «I Wanna Woman», назви, що з надзвичайною виразністю й смисловою експресивністю передають ті не менш епатажні реалії, якими виписані ці тексти.
Використовує поет і прийом, що його умовно схарактеризуємо як географізацію назв. Сама по собі це досить поширена лірична традиція, що була популярною в українській художній культурі ХХ століття. Проте в Юрія Андруховича цей прийом виконує функцію своєрідного продовження інтеркультурного контексту, який супроводжує увесь шлях зорового мислення митця.
У назві він нерідко окреслює вихідний геообраз, від якого відбруньковуються асоціативні реалії вірша, вичленовує території погляду, в межах яких розвиваються й пульсують (або імпульсують) почуття та рефлексії. Тому в назвах поезій з’являються такі загальновідомі геопозначки, майже світові геобренди, як California, New York City, Munchen, Roma, Budapest.
Вдається Юрій Андрухович і до прийому стилізації поетичної назви (зрозуміло, під іншу мову), подаючи латинською графікою вислів східнослов’янського лексико-фонетичного походження («Familiya Hruzina»), що напрочуд тонко пов’язано у тексті з балансуванням інтонації — від неприховано іронічної і до внутрішньо драматичної.
Ще один мисленнєвий напрям, у якому рухається естетика Ю.Андруховича, є реформація поетичного стилю. Поет ретранслює і тим самим пропонує особливу «художню ініціативу», що виражається в гранично заниженій манері поетичного мислення й охоплює абсолютно все — ліричну фабулу, конкретику поетичних реалій, лексику й лексичну культуру, тональність та інтонаційну гаму.
Використовуючи форму верлібра, який власною природою немовби провокує до прозово-предметної «зниженості» малюнка, він концептуально «грає» на заниження смислового й інтонаційного звучання слова, рядка, строфи, позбуваючись як набридливого рудимента тієї фоніки, що зазвичай характеризується поняттями «мелодійна», «милозвучна», «гармонійна». На противагу їм, він вибудовує тексти у вимірі антиестетики — «антиестетичних» фактів, колізій, мікрофабул, що ними живописно й густо населена територія практично усіх віршів збірки.
Ю.Андрухович виформовує художній світ «без табу» — відкритий усім деталям і реаліям, усім рухам свідомості й порухам підсвідомості, усім рефлексіям, передусім таким, що у традиційній естетиці «не заведено» фіксувати й вербалізовувати.
У його світі (який начебто якось і незвично чи нелогічно називати ліричним, хоча лірична — у сенсі проникливої особистісності, яскравої суб’єктивності — природа мислення постійно пробивається крізь маски й ритуальність епатажності) уможливлюються, оприявнюються, моделюються такі ситуації, ракурси, мотиви, що унормованою естетикою можуть вважатися «некоректними», «замежовими», «непристойними», а то й без будь-яких коментарів ігноруються, приречені залишатися «поза кадром». А Юрій Андрухович саме такі реалії виділяє як знакові у модернізованій та детабуйованій культурі свого поетичного мислення.
Тексти збірки «Пісні для мертвого півня» рясніють рядками на кшталт: «Можливо, ти йшла сюди, / можливо, тебе наздогнали, / напевно, зґвалтували. / Тебе не зґвалтувати не можна, так я думаю» («Without You»); «Інженер Маланюк з кадетською виправкою, / прямий, як єдина звивина. / Доктор Донцов, ще пряміший, / з руками, чистими навіть після гри в карти. / Доктор Кандиба, розвідник надр. / Доктор Петров, просто розвідник» («The Bad Company»); «Сьогодні знову говорили про онаніста. / Літня спека притягує до річки повно жіноцтва, / вони показують усі без винятку частини тіла / з більшим чи меншим ступенем відкритості / і неуважності» («I Wanna Woman»); «Свою сечу, доставлену літаком / з Берліна, / я врешті віддав небуттю / на вокзалі в Мюнхені» («The Penny Ballad For N.»); «Горілка украй розбещує / чоловічі товариства. / Мусить бути хоч якась дама — / інакше капець. На третій годині всі / звіріють, на четвертій — можливе / розмахування бритвами чи топірцями» («Absolutely Vodka»).
Усією текстовою фактурою нової збірки Юрій Андрухович свідомо обстоює мегатезу (вона простежується й у реаліях «Дванадцяти обручів», до речі, «Дванадцять обручів» і «Пісні для мертвого півня» виявляють чимало спільного не тільки на композиційно-фабульному, а й на суто текстуальному та концептуальному рівнях і постають творчо спорідненими речами), що антиестетика — це один із різновидів естетики, і, не виключено, один із потенційно найбагатших. Поет спрямовує енергетику свого погляду на те, щоб виявити, розгорнути й утвердити приховані, загублені, утаємничені, ще не добуті мистецьким мисленням художньотворчі ресурси антиестетики, яка постає, власне, антиестетикою лише на тлі традиційно поінтерпретованих естетичних правил і норм. Його концептуально занижене поетичне мислення суголосне тим художньотворчим процесам, які на межі ХХ — ХХІ століть стали властивими українській поезії, прозі й драматургії та втілилися у граничну деромантизацію естетики.
Пошуки «нової естетики» (у вимірі й площині антиестетики), поліфонічно озвучені в «Піснях для мертвого півня», у своїй духовній основі супроводжуються цілком традиційними для світової та української лірики тенденціями і виражають різкі дисонанси й афекти у свідомості чутливої, рефлексуючої людини, драматичну природу власного «я», яке приречене на приховані й неприховані переживання та страждання, взагалі трагізм людського існування, буття.
У текстах лейтмотивом проходять інтонації болю й дисгармонії, позначені глибокою внутрішньою експресією: «Я також їду / цим плацкартним вагоном, / цією нічліжкою на колесах, / де світла саме настільки, / щоб не заснути і не читати, / саме настільки, / аби повіситися» («The News Of The World»); «Океан був справа, місяць угорі, / життя — як і смерть — попереду» («California Dreaming»);
«...і нам було добре, / і тим часом ніхто не вмирав, / наче ніколи ніхто й не помре. / Наче такого взагалі не буває» («The Penny Ballad For N.»); «І така довга ніч, і така самота під стелею» («Without
You-2»); «Згідно з Петером Зілагі / упродовж останніх кількох років / угорці позбулися світової першості / в самогубствах / і тепер вони десь лише в першій / п’ятірці» («Nothing But Budapest»). Світ людини розгортається як драматичний дискурс психологічних рецепцій, відтінків, колізій. Мисленнєва природа «Пісень для мертвого півня» виявляє свою очевидну дотичність до засад психологізму й онтологічного мислення.
Нова (й довгоочікувана) збірка віршів Юрія Андруховича своїми текстовими (інтонаційними, фабульними та рефлексивними) малюнками, самим фактом свого «вторгнення» у простір сталих і канонічно застиглих художніх норм реформує (принаймні у форматі національної культури) спосіб і характер поетичного думання. Реформує відверто, радикально й беззастережно. І це тільки початок ?..
Андрухович Ю., Пісні для мертвого півня – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004.