Грузинський сценарист і режисер — один із постійних гостей Відкритого російського кінофестивалю «Кінотавр». Його пронизані гумором притчеві короткометражки — «Плавець», «Глечик», «Містечко Анара» — із ностальгією згадують і сьогодні, через кілька десятиріч після їхнього створення. За сценаріями Іраклія Квірікадзе зняті фільми «Ліміта», «Місячний тато», «1001 рецепт закоханого кухаря», «27 загублених поцілунків» і багато інших.
— Іраклію, ви — відомий режисер, ваше ім’я як автора сценарію в титрах картини — гарантія якості. А подивившись на «Кінотаврі» цілком унікальний за формою фільм-концерт Рустама Хамдамова «Вокальні паралелі», я довідався, що ви маєте до його монтажу безпосередній стосунок. Понад те, виявляється, вас здавна називають «фанатом» або «доктором» монтажу. Хто ж ви насправді? Яка професія у вас превалює?
— Я і сам заплутався, хто ж я насправді. Пригадується фільм «Хто ви, доктор Зорге?» Це про мене...
Закінчив режисерський факультет, завжди любив писати. З дитинства в мене, як, напевно, у кожного з нас, безліч спогадів, що постійно мучать мене: «Чому я про це не розповідаю?»
Навіть коли працював як режисер, повсякчас хотів кинути камеру, піти зі знімального майданчика, забути про акторів, їхні нескінченні примхи… Руки, що називається, самі просилися до пера, перо до паперу. І доля підкинула мені шанс. Так сталося, що організація Держкіно, яка існувала за радянських часів, вилучила з прокату мій фільм «Плавець». Мені, як кажуть, публічно надавали ляпасів за неправильний напрям думок і зняли з мене «погони» режисера…
— Ви переживали?
— Я став писати, писати, писати… Ця графоманія переслідує мене донині. За моїми сценаріями вийшло вже дуже багато фільмів, чимало написаного чекає свого часу...
Щоправда, сьогодні я вже скучаю за режисурою. Адже коли щось пишеш, водночас знімаєш своє кіно, але тільки побачивши його на екрані, дістаєш задоволення.
А монтажу я навчався у ВДІКу, у чудового педагога Йосипа Давидовича Гордона. Він мене дуже хвалив (а коли ти ще ніхто, це надзвичайно важливо, погодьтеся!), і я полюбив монтаж усією душею. Ночі проводив у монтажній, вивчав, як «клеять» плівку великі майстри — Бергман, Фелліні, Антоніоні. Ось тоді й став фанатом монтажу. А коли після інституту почав знімати в Грузії свої фільми — «Глечик», «Містечко Анара», того самого «Плавця», — уже точно знав, як можна монтажем виправити неточності та шорсткості в картині. Навіть як погану гру акторів зробити кращою. Саме в ті часи пішов поголос, що Квірікадзе може все виправити. Була, наприклад, історія, коли Абуладзе, великий Тенгіз Абуладзе, який зняв тоді «Древо бажання», прийшов до мене в монтажну і попросив подивитися на фільм свіжим оком, скоротити його, тому що самому було шкода кожного кадру. Я засів за монтажний стіл на три дні: то розмахував сокирою, то різав скальпелем... І в результаті вийшов чудовий матеріал, який був спочатку трохи недоопрацьованим.
Потім я неодноразово займався такою реанімацією. Та, як правило, не ставив своє прізвище в титрах фільму. Виконував цю роботу анонімно, оскільки вона не була моєю основною професією.
— У зв’язку з вашою основною професією не можу не запитати: чому у веселої, життєлюбної, хлібосольної нації завжди сумне кіно, хоча й пройняте тонким гумором?
— О, це потрібно дуже глибоко іти в історію. Жанр трагікомедії завжди був улюбленим у грузинського народу, близьким грузинській ментальності, типовим для грузинського мистецтва. Адже Грузія століттями, навіть тисячоліттями піддавалася нескінченним нападам ворогів. А коли рятувалася від них — запановував культ вина, веселощів, пісень, танців. Ось це балансування між природним радісним існуванням і протиприродним, під ярмом завойовників, і створило своєрідну модель життя: веселощі — смуток, радість — сум, комедія — трагедія. Хоча, може, це властиво всім народам, не знаю...
— Ви давно не живете в Грузії, проте грузинські історії, за вашим ж словами, з легкістю переносите то на бразильський, то на таджицький, то ще на якийсь інший грунт. А чи немає дитячих спогадів, які можна перенести лише в грузинське кіно?
— Це правда, я легко маніпулюю поняттям «істинно грузинське». Хоч де писав би сценарій — чи в Росії, чи на Заході, в основі завжди є зерно — це грузинська історія.
Зрозумів я це давно, ще за часів роботи над фільмом «Глечик», коли — навпаки — історію італійця Луїджі Піранделло переніс у Грузію і помітив: грузинські та італійські виноградники схожі між собою, а грузини й італійці споріднені своїм ставленням до виноградної лози, до вина тощо.
І коли до мене звернувся один німецький продюсер, який працював із Кустуріцею та багатьма іншими всесвітньо відомими режисерами, і попросив придумати сценарій для таджицького режисера Бахтіяра Худойназарова, я згадав, що в провінційному містечку мого дитинства сталася така історія. У сусіди-міліціонера незрозуміло від кого завагітніла дочка. Їй здалося, що її проводжав заїжджий актор, якого й сліду не лишилося. Для грузина, тим паче міліціонера, збезчещена дочка — страшна ганьба. Він посадив її на мотоцикл і поїхав по окрузі в пошуках кривдника, увірвався під час спектаклю на сцену, намагаючись задушити гаданого негідника. І повсякчас запитував дочку: «Це він?..»
Звісно ж уся наша округа сміялася з цього приводу, однак у самого міліціонера була дика драма.
Я розповів цю історію продюсеру, вона йому сподобалася. Переніс дію в Таджикистан, де ніколи не був. Переробив грузинські прізвища на таджицькі, і сценарій був готовий.
Пізніше, коли Бахтіяр Худойназаров зняв за цим сценарієм відомий фільм «Місячний тато», усі говорили про правдоподібність національного таджицького характеру. І ніхто не вірив, що я ніколи не був у Таджикистані.
Чи, наприклад, у режисера Нані Джорджадзе є картина «1001 рецепт закоханого кухаря». До речі, Україна також брала участь в її створенні.
— І ми пишаємося цим, тому що фільм номінувався на «Оскар».
— Цілком правильно, і майже отримав його. Хоча в даному разі «майже» не враховується...
Отже, це історія про літнього французького кулінара, який приїхав до Грузії та закохався в молоду грузинську княжну. Відкрив ресторан, процвітав, але прийшла революція — ресторан спалили, кухаря-француза переселили на горище, а внизу червоногвардійці влаштували солдатську «їдальню». Звідти доносилися неприємні запахи, які справжній гурман не міг терпіти. А оскільки він був уже такий старий, що не спускався з горища, то на мотузці опускав донизу пікантні рецепти своєму пролетарському колезі.
Це теж достовірна історія, яку я запам’ятав із дитинства. Щоправда, у ній кухар був не французом, та оскільки головну роль у фільмі мав грати П’єр Рішар, питання про національність вирішилося само собою. Проте історія, мені здається, нічого не втратила.
— До речі, режисер фільму «1001 рецепт закоханого кухаря» Нана Джорджадзе «за сумісництвом» ваша дружина? Як дівчинці з грузинської сім’ї спало на думку зайнятися такою чоловічою професією як кінорежисура?
— Вона була відчайдушною шибайголовою в юності. Займалася мотоспортом, вигравала чемпіонати Грузії з мотогонок. Режисури до мене на курс прийшла навчатися уже будучи архітектором. А я в той час купив машину, але зовсім не міг водити. І Нана якось запропонувала дати мені урок водіння. Ми поїхали після лекцій на Тбіліське море, навколо якого було шосе завдовжки 26 чи 27 кілометрів. Перед тим як сісти за кермо, я — у той час людина спортивна — вирішив похвастатися (вона мені дуже подобалася!), що зможу пробігти цю відстань. Нана розсміялася. Я вийшов із машини і побіг, а вона потихеньку їхала за мною на машині. Тривала ця мука години дві з половиною — три. Наприкінці я вже зубами вгризався в повітря, щоб не впасти. Добіг. Це була моя велика перемога. Того самого вечора я зробив їй пропозицію. Ось від того дня наш спільний марафон і триває...