Ну й засмучує, звісно, часом, але ми зараз про головне, про те, що мляве театральне життя Одеси міжнародний фестиваль «Інтертеатр» відтепер прикрашатиме не раз на два роки, як було раніше, а щорічно. Це саме по собі чудово, адже на фестивалі театрали бачать, причому безплатно, більше нових спектаклів, ніж випускають всі одеські театри за сезон. Вистави йшли на сценах театру музкомедії, російської драми, ТЮГу, театрального ліцею й Будинку актора. За роки існування фестиваль придбав друзів у вигляді спонсорських структур, котрі полегшують його побут, але не зрадив камерній специфіці.
Приємно, що втретє поспіль (сам «Інтертеатр» проходив учетверте) Одесу відвідала актриса й режисер із Кракова Зюта Зайонцувна. Чарівна полька привезла спектакль за п’єсою Мирона Бялошевського Osmedeusze. На жаль, мого знання польської мови не досить, аби перекласти цю назву, у словниках нічого такого теж не вдалося знайти, можу лише стверджувати, що «osm» означає «восьмий». Ані перекладу, ані програмки доступнішою мовою глядачам одержати не вдалося, а організатори фестивалю, представники Одеського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України, сказали, що назва означає приблизно стан безумності...
Попрацювавши із словником над програмкою, привезеною польськими гостями, вдалося зрозуміти: Мирон Бялошевський у своїй оригінальній постановці згаданої п’єси 1957 року на сцені свого ж таки Teatru osobnego виконував балади про трагічний роман мандрівного жонглера Сільвестра та його коханої Теосі. Героїв заміняли картонні фігури, виконані художницею Людвікою Берінга та які виносила на сцену актриса Людмила Муравська. У канві сюжету — романтично-кримінальна історія, яка розігралася на околиці довоєнної Варшави поблизу Повязковського кладовища. Через сорок років цю саму п’єсу було поставлено й зіграно Зютою на сцені краківського театру «Авансцена», але вже без картонних силуетів та з живими акторами Станіславом Дембським, Влодзімежем Ясинським і акордеоністом Петром Пулкою, котрий акомпанує дійству.
«Osmedeusze — це містерія викликання мертвих, у якій ритуал змішується з ярмарковою забавою», — ішлося в програмці. Ось тобі й маєш — ярмаркову забаву на сцені вдалося побачити, а містерію разом із померлими, слава Богу, ні.
Загалом, складний і явно цікавий текст п’єси більшість публіки, зважаючи на все, не зрозуміла, і це дуже прикро. Та що там, навіть глядачі, котрі знають польську мову на хорошому рівні, безпомічно розводили руками: Мирон Бялошевський поєднує в своєму творі вуличну говірку, рідкісні розмовні обороти, часом навіть винаходить їх. Ну як тут бути? На щастя, артисти самі по собі викликали інтерес своїм своєрідним, гротескним існуванням на сцені. Проте, погодьтеся, справі міг би допомогти екран, на якому б висвітлювалися репліки героїв російською. Із таким супроводом, приміром, проводить гастрольні спектаклі театрів із Греції Фонд грецької культури. Ну бодай програмку зрозумілу зі стислим змістом і переліком діючих осіб можна було підготувати! Зрештою, напевно в допомозі не відмовило б товариство польської культури...
Із іншими фестивальними спектаклями такий казус не стався. Протягом тижня одесити ознайомилися з цілком виразними як за змістом, так і за художнім рішенням роботами Московського театру Ксенії Моршанської, Київського камерного театру «Сузір’я», моноспектаклями петербуржця Євгена Баранова й одеситки Наталі Моїсеєвої (остання виступала в постановці Самуїла Імаса), львівського театру імені Марії Заньковецької, кишинівської трупи Театральної спілки Молдови, а також одеських колективів «Тур де форс», «Зустріч» і театрального ліцею.
«Чи любите ви Брамса?» — запитували з різноманітними інтонаціями одне одного учасники драми-балету Ксенії Моршанської. І здійснювали різноспрямовані перебіжки сценою, які іноді переривалися танцювальними номерами. Тріо Юрій Васильєв, Неллі Пшенна, Олександр Бабенко спробувало передати то засобами драми, то хореографією почуття героїв Франсуази Саган — 40-річного Роже, 39-річної Поль і 25-річного Сімона. Біда в тому, що спектакль виглядає набором із вставних номерів, не ставши в результаті ані драмою, ані балетом, надто вже неоднорідно підготовлені пластично троє виконавців. І «слабкою ланкою» виявляється саме жіночий персонаж, через який, по суті, і зав’язується інтрига сюжету.
Художній керівник Одеського театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Євген Гіммельфарб представив фарс у стилі венеціанського карнавалу «Декамерон» за Боккаччо, поставлений ним на сцені Харківського державного академічного театру ляльок імені В.А. Афанасьєва. Ляльки, маски, пластика та мова акторів — ось інгредієнти, з яких режисер приготував досить смачне фестивальне блюдо. Ляльок, правду кажучи, було обмаль, і поводилися вони вже надто добропорядно порівняно з акторами. До того ж у фіналі покаялися в гріхах абсолютно всі учасники вистави, звернувши погляди до неба, що додало спектаклю зайвої повчальності, і це після ризикованих любовних сцен у дусі комедії дель арте! До слова, від виконавців можна було очікувати більшої пластичної промовистості, демонстрації акторських можливостей, як це заведено було в стародавніх комедіантів...
Юні ліцеїсти під керівництвом свого беззмінного директора й режисера Анатолія Падуки безумовно вразили своєю органічною присутністю в спектаклі за Олександром Введенським «Бути може лише Бог». Творчість обериутів для них не нова — у минулому сезоні й на тому самому фестивалі театральний ліцей показував спектакль за Даніїлом Хармсом. Дуже прикро, що по суті любительська студія стабільно показує високий клас (це за постійно мінливого акторського складу!), але скромно та складно животіє при районному Будинку дитячої творчості не помічена й уже точно не обласкана міським управлінням культури.
Показово, що спектакль «Попрыгунья» за Чеховим, поставлений львів’янкою Аллою Бабенко з чудовими Олександрою Бонковською й Тарасом Жирком, закінчився не передбаченою ніким мізансценою. Коли актори вийшли на оплески, на авансцену вибіг восьмирічний хлопчик, що запропонував залу привітати виконавців стоячи. Це й відбулося...
А завершився «Інтертеатр» капусником, на якому актори чимало жартували з приводу «триглавого чудовиська», натякаючи на тріо москвичів, котрі утворили режисерську колегію в Одеській російській драмі.
Коли ж серйозно, то камерний театр, засвідчують фестивальні спектаклі, дуже цікаво розвивається в різних країнах Європи. Нехай він сьогодні не особливо модний, нехай на перший план виходять дорогі масштабні постановки з запаморочливими сценічними ефектами, хорошому актору завжди достатньо звичайного килимка й десятка глядачів, аби диво сталося. Із нетерпінням очікуватимемо наступної весни!