UA / RU
Підтримати ZN.ua

ІНТЕРНЕТ-«ДЕЗА»: ДОПОМОЖИ СОБІ САМ

Сьогодні можна з повним правом говорити про Інтернет як про довершений медіа-простір, що реально впливає на думки, вподобання та внутрішню ідеологію своїх користувачів...

Автор: Тарас Паньо

Сьогодні можна з повним правом говорити про Інтернет як про довершений медіа-простір, що реально впливає на думки, вподобання та внутрішню ідеологію своїх користувачів. Час, коли в Мережі неподільно панували комп’ютерні «гуру» та вчені екзотичних спеціальностей, остаточно минув. До Інтернету справді масово пішов «рядовий користувач». Користувач виявився простим і невибагливим, схильним у повсякденному житті до розв’язування кросвордів і перегляду бойовиків. І попри те, цей користувач завше може голосно й безапеляційно заявити, що саме він і є «народом». І заперечувати йому навряд чи хто наважиться.

Таке перетворення Інтернету на популярний ЗМІ, окрім припливу нових сервісів, користувачів та фінансових потоків, зробило його ще й полем повномасштабних інформаційних й ідеологічних діалогів, зіткнень, відвертих війн. Зрозуміло, що головною зброєю у таких протистояннях є інформація. Про методи використання неправдивої інформації і йтиме мова.

Методом найпростішим, достатньо жорстким і невибагливим є безпосередній обман. Дезінформація поміщається на сайті і залишається там тривалий час. Як правило, для таких дій вибирається момент інформаційного «затишшя», коли спраглі сенсації новинні Інтернет-ресурси з радістю підхоплюють і поширюють найнеймовірніші чутки. В таких умовах «деза», якщо вона стосується достатньо відомої особи, впродовж доби проходить через практично всі інформаційні ресурси Укрнету. При тому береться до уваги відсутність законодавчих норм, які чітко регулюють поширення неправдивої інформації в Інтернеті, а також бездоказовість вчинення протиправних дій («Невідомі хакери проникли на наш сайт і помістили цю фальшивку. Ми, як тільки побачили, — зразу зняли. Навіть вибачення на тому ж місці надрукуємо!»). Можливе також створення «одноразового» ресурсу саме для однієї потужної «дези», хоча таке трапляється вкрай рідко.

Ще один, трохи досконаліший метод — короткочасне вміщення неправдивої інформації. Тільки-но будь-які інші популярні сайти передрукують цю інформацію, вона усувається з «першоджерела». Крім того, щоб зняти з себе відповідальність, сайт-дезінформатор може послатись на стороннє джерело. При тому гіпертекстове посилання («лінк») дається, як правило, на якийсь потужний і відомий сайт (приміром, ВВС), але не на текст «новини», якої насправді в природі не існувало, а на інтернет-адресу головного порталу (у випадку ВВС — 80 регіональних служб стількома ж мовами). Малоймовірно, звісно, що інформацію про Україну надрукують мовою урду чи навіть французькою, але стовідсотково у цьому бути певним не може ніхто. Таким чином, перевірка правдивості конкретної інформації стає майже неможливою.

Популярний серед українських PR-ників та журналістів метод «підставного сайту». Для цього на «безкоштовному» сервері реєструється сайт, на який і поміщається потрібна «деза». А далі вже вона «передруковується» на сайт замовника, зрозуміло, з акуратним посиланням на «джерело». Таким чином було проведено дезінформацію проти однієї з ключових фігур опозиції, коли заангажовані видання посилалися як на джерело інформації на «відомий німецький журнал», що буцімто був розміщений на безкоштовному (!) сервері, і де, окрім «дези», у російському «відділі» було ще дві «статті» німецькою, власне, мовою про технологію приготування цементу... «Шаровими» серверами користуються не тому, що так уже шкода 80—90 у.о. за реєстрацію домену та місце на комерційному сервері, адреса якого мала б поважніший вигляд. Річ у тому, що для реєстрації на платних серверах слід надавати принаймні мінімальну інформацію — країну, банківський рахунок (а відповідно, й ім’я) і т.д. Реєстрація ж на безкоштовному сервері не вимагає таких умовностей. Звісно, і там доводиться заповнювати анкету, але у наявність механізмів перевірки правдивості поданої інформації не дуже віриться.

Приміром, автору на одній з безплатних веб-служб вдалося зареєструвати веб-сторінку, повідомивши про себе наступні особисті дані: прізвище — король Артур, місце проживання — острів Авалон (Європа). Трохи подумавши, хитромудра програма видала внаслідок своїх глибоких аналітичних роздумів: «Ви не є громадянином США. Вся інформація, котру ви розмістите, буде об’єктом, радше, норм міжнародного права або законодавства вашої країни, ніж федеральних законів США». Що і слід було довести...

Ще один виключно «інтернетний» спосіб дезінформації — використання більш ніж сумнівної баннерної реклами. Найбільшого поширення ця методика набула в Рунеті, але й український сектор Мережі нею насичений.

Найбезневиннішим способом є запуск «напівправдивих» баннерів на кшталт «Прем’єра зняли», які приводять заінтригованого читача до новини про зняття прем’єр-міністра десь у Венесуелі. Формальним обманом назвати це, звісно, не можна, проте відчуття в користувача залишається саме таке. З другого боку, окремі веб-сайти намагаються в такий спосіб висловити своє ставлення до тих чи тих публічних постатей.

Інший, досить схожий метод — вміщення «голосних» баннерів до новин, наділених, м’яко кажучи, трохи скромнішим змістом. Наприклад, російський сектор Інтернету не раз облітали баннери на кшталт «Правда про трагедію на «Курську». І баннери ці приводили або до скромних (на 2—3 тис. знаків) інформповідомлень штабу Північного флоту, або ж до особистих думок чи спекуляцій колишніх підводників, фізиків або просто охочих поговорити дідусів. Такі баннери, як правило, мають виключно комерційний характер і мету — привабити максимум відвідувачів до конкретного сайту.

Проте трапляються випадки використання і відверто неправдивих баннерів. Приміром, один з українських новинарних сайтів впродовж місяця після звільнення Юлії Тимошенко з-під арешту крутила баннер з текстом «Тимошенко знову заарештована». Звісно, ефективність його була досить високою: побачивши таке вперше, «йшов» на нього майже кожен. Таким чином, окрім виконання «соціального замовлення», сайт ще й збільшував кількість своїх відвідувачів. Поєднували, так би мовити, «приємне з корисним»... Причому, звісно ж, ніякої такої інформації на сайті вміщено не було (за це й під суд загриміти можна), а баннер виводив заінтригованого читача на першу сторінку сайту. Звідти той намагався знайти сенсаційну новину, і, блукаючи зі сторінки на сторінку, підіймав рейтинг сайту, ще й забезпечував у такий спосіб покази баннерів зі сторонніх сайтів (що автоматично дозволяло крутити «сумнівний» баннер на інших сайтах, використовуючи системи баннерного обміну). Ось така сумна історія.

«В такому разі слід негайно припинити цей безлад і хаос!» — може вигукнути нажаханий таким станом речей законослухняний читач. І буде цілковито неоригінальним, — до нього цю фразу повторювали сотні українських (і тисячі всіляких інших) чиновників. І, як люди наділені чином, а отже і владою, слів на вітер вони не кидали. Практично в усіх країнах, чиї громадяни активно використовують Мережу, вдавалися і вдаються до спроб, гм... лімітованого стеження за ними. Виключно з вищою метою — захисту національних інтересів, боротьби з тероризмом і педофілією тощо. До речі, майже скрізь дотримується цікаве співвідношення — чим країна себе декларує демократичнішою, тим старанніше конспірує такі системи. Наприклад, у США і Великобританії система глобального моніторингу Інтернету «Ешалон» була ну зовсім-зовсім засекреченою. Мабуть, такою б і залишалась досі, якби зняту з неї інформацію не продавали американським фірмам, які використовували її для обшахрування своїх європейських конкурентів. Але й це не біда: на «хвилі народного обурення» терактами у США готується до запуску KARNAC — система інтелектуального відстеження потенційних терористів. Себто, відстежувати вона буде, звичайно ж, усіх, а люди у сірих (чорних, смугастих і т.д.) мундирах вже розберуться, хто тут терорист. А щоб якось відшкодувати витрати на такий грандіозний проект, а заодно й на утримання «мундироносців», можна, мабуть, продати бази даних про те, «хто, що і в кого купує», структурам комерційним. Які нітрохи не менше люблять устромляти носа в чуже життя, ніж «стражі законності і порядку». Ось таке «право на приватність»

Зрештою, набагато більше країн не ускладнюють собі життя спробами виправдати власну звичку підглядати у замкову шпарину за життям своїх громадян. У Росії цілком відкрито функціонує СОРМ-2 («Система оперативно-розыскных мер»), яка із суто слов’янською безпосередністю вимагає, щоб усі провайдери Інтернет не просто ставили у себе апаратуру для «моніторингу даних», а ще й купували при тому цю апаратуру за свої кровні у вітчизняного, так би мовити, виробника... Ситуація в Китаї, ісламських країнах та Південній Кореї аналогічна. І, судячи з перипетій розвитку Інтернету в Україні, в найближчий рік-два схожа доля чекає і на нас.

Проте є один факт, який не може не тішити прихильників прав і свобод. І цей факт — цілковита неможливість тотального «моніторингу» Інтернету. Звісно, можна наліпити «чорних ящиків» у провайдерів. Можна витратити скажені гроші на носії інформації і записувати все, що ці «чорні ящики» знімають (хоча це вже на межі фантастики). Але проблема полягає в тому, що неможливо це усе ПРОЧИТАТИ. Звісно, існують спеціальні програми, які шукають ключові слова і звороти. Але їх ефективність надзвичайно низька навіть за нормальних умов функціонування. І, окрім того, завжди знайдеться благородний кіберактивіст, що запропонує «широкій громадськості» писати листи з фразами на кшталт «Алекс — Юстасу: бомби і кулемети заховано в Шепетівці». Замість «Алекса» і «Юстаса» підставляйте імена високих посадовців. А вслід за добрим кіберактивістом з’явиться злий хакер і напише вірус, який розсилатиме таке повідомлення не тільки з комп’ютерів «свідомих користувачів», а й, приміром, з комп’ютерів адміністрації Президента («захищеність» якої продемонструвала атака SirCam). І для того, щоб відрізнити такі «липки», а також сотні й сотні тисяч цілком безневинних листів, у яких просто вжито «ключові слова і фрази», від справжньої «крамоли», потрібна людина. Бодай навіть у мундирі. Хоча остання теж далеко не завше зможе за евфемізмами і натяками розгадати справжній зміст листа. Відстежування інформаційного потоку більш-менш ефективне тільки у тому разі, коли стеження відбувається за однією конкретною особою (чи то журналіст, чи опозиційний діяч), і особа та радикально не піклується про безпеку своїх комунікацій (не шифрує електронної пошти, заходить з однієї IP-адреси, не користується публічними Інтернет-сервісами і т.д). Тому численні «чорні ящики», розставлені у всіх провайдерів, є радше монументами закостенілості й недалекоглядності державного чиновництва, яке прагне «не пущать» за всяку ціну. Особливо ж прикро, що монументи ці будуються за гроші тих самих користувачів, чию свободу вони покликані обмежувати.

Тому в не-ієрархічній глобальній Мережі, якою є Інтернет, розраховувати на адміністративні, а по суті — силові методи дотримання правдивості, законності і т.п. не доводиться — це технічно неможливо. А тому дійовим і, вочевидь, єдиним способом самозахисту від «дези» в Мережі бачиться формування в користувачів звички зіставляти інформацію з різних джерел, самостійно оцінюючи їх авторитетність та заангажованість. І тільки у такому випадку можна бути впевненим, що очевидна «деза» не пройде, а прихильники використання «напівправди» муситимуть втішатися «напівувагою» з боку «напівчитачів»...