Виставка творів Сергія Гая, що експонується на Андріївському узвозі в галереї В.Хаматова — одна із багатьох в великій творчій географії митця. Європа, Америка вже 10 років шанують живописця. Але київська експозиція все ж є особливою, бо завдячуючи доброчинній підтримці мецената С.Гусовського, в 2002 році С.Гай мав змогу бути унікально вільним в намірах та звершеннях.
Численні мистецькі акції останнього десятиліття, в яких прихильники постмодерністських тусовок намагалися скомпрометувати та навіть заперечити художній твір як естетичну цінність — ця прикра тенденція хотіла б переконати загал, що будь-який твір усталених мистецьких видів, родів та жанрів не має сенсу. На думку «шоуменів від образотворчості», головним є створення атмосфери інтенсивної комунікації з кінцевим ефектом колективного збудження. Прихильники «афектованого неоколективізму» групи «посвячених» невтомно повторюють тезу про «смерть автора», про наївність, ледь не глупоту митців «індивідуального афекту».
Художній світ львів’янина Сергія Гая виразно індивідуальний, вишуканий, навіть аристократичний. Це живопис для посвячених, для тих, хто у власному житті не розминувся з мистецтвом та щасливий, коли в безмежжі художньої продукції знаходить перлину.
Сергій Гай — лицар, поет та водночас слуга колоризму. Колір є самовиразом його індивідуальності. Як художня рефлексія саме колір унаочнює єдину можливість митця явити себе світу.
Жанрові обрії полотен С.Гая не широкі: постать, напівфігура, торс або двофігурна композиція. Жіночі постаті Гая граційністю форм та станом самозаглиблення невловимо перегукуються з моделями Модільяні. Інколи їхні пози епатуючо-розкуті та надчуттєві. Мимоволі згадується Тулуз-Лотрек. Слід французьких мистецьких уподобань, досить органічних для живопису Львова протягом всього XX століття, є очевидним. Але сюжети в композиціях С.Гая — це парадигма не про тіло та обличчя людини, а про таємницю духа, що оселився в тілесній оболонці. В усьому, що виходить з-під пензля, є відгомін академічного вишколу, спостережливість аналітика, який вміє бачити найсуттєвіше в жесті, в рухові — робити з того пантомімічно бездоганний знак.
Сюжети в полотнах С.Гая є тим містком, яким художник веде глядача до діалогу з кольором. В цій співбесіді живописна матерія полотен стає комунікативним полем — засобом активного спілкування автора з «іншими», приєднуючи нас до спільноти «посвячених в колір». Діалоги в царині колористичної проникливості відкривають глядачеві двері в особистісний, інтимний і навіть сакральний світ митця, який за власною вдачею, здається, більше схильний до схими, ніж до комунікації.
Що це? Парадокс? Дійсно, так. Та щирий митець не в змозі щось приховати. Його «діти-полотна» гомінкі, розкуті розкажуть про автора найпотаємніше. Адже творчість навіть таких концептуальних самітників, якими були, скажімо, Жорж Руо, або Хаїм Сутін не виключають «буття з іншими».
Що ж нам, «іншим», пропонує Сергій Гай? В першу чергу — активний, інколи навіть агресивний колір. Творчість С.Гая репрезентує «його величність живопис» в чистому самопредставленні. Автор — майстер великих лаконічних сполучень. Зазвичай композицію побудовано на двох або трьох домінуючих кольорах. Але скільки в цьому узагальненому нюансів, тональних, вібруючих, як пелюстки на вітру, переходів, скільки кольорів. Як в полотнах, писаних червоним, смарагдова зелень запалює вогонь всієї композиції. Скільки тут витончених відтінків: від чорного та теплого коричневого до густого ультрамарину та світлого лимонного сяйва, холодного, як відблиск сонця в джерельній воді. Живописна матерія полотен рухома, така, що глядач нібито присутній при самому процесі письма. В усьому, створеному С.Гаєм, є аура сяючого кольору вітражів. Для тих, хто вміє вдивлятися та бачити, ця кольорова розкіш — невимовна насолода.
Світ Сергія Гая — автономний, його живопис має власне «обличчя», його не сплутаєш з іншим. Але ця індивідуальність двоїста: настільки ж конкретна, як і невловимо подразнююча і тому особливо принадлива своїми фактурами, письмом, ускладненою поверхнею полотен.
Кольорові нашарування інколи нагадують поверхню застиглої магми — фактури композицій то викладено на взірець мозаїки, або прописано тонкими лесіровками, то спонтанно прокреслено, навіть подряпано гострим лезом.
В цьому новоутвореному світі знаки, колір та образи впливають на глядача як сама реальність. Тут емоція, гарячкувата пристрасність автора передається «іншому», трансформується в переживання глядача, котрий, як «зачарований прочанин», вже потрапив у полон колористичної віхоли, у всесвіт, намріяний С.Гаєм. Тим більше що автор ніколи не зрадив ані свіжості погляду, ані власної майстерності.
Романтична закоханість С.Гая в колір, його шал (а закоханий — завжди шаленіючий) збуджує свідомість «іншого» та обдаровує щастям жити на межі знака-образу та кольорової хвилі, перенасиченої емоційністю. «Опік» кольором, ворожіння над ним як відродження первинної матерії є рішучим привілеєм творчого методу Сергія Гая. Його мистецтво створено в шпарині між реальністю та абстракцією, в грі формами буття та фантазії. Цей живопис обдаровує нас новими «змістами», змиває банальне, примножує можливості сприйняття, розсуває межі усталеного. В час політичного бруду і соціальних негараздів нагадує людині про свято, яке завжди поряд. Художник магічно його викликає.