UA / RU
Підтримати ZN.ua

Інакше бачиться на відстані

Літня гастрольна практика українських театрів — швидше тема для ностальгічного есе: ой, пам’ятає...

Автор: Тетяна Кіктєва

Літня гастрольна практика українських театрів — швидше тема для ностальгічного есе: ой, пам’ятається, як часто хтось кудись приїжджав, обмінювався творчим досвідом, радував глядачів інших міст, «підзаряджався» їхньою енергією, сам дивився і себе показував... «Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих пор голова кружится!» На жаль, давно вже повноформатні гастролі (а не разові виїзди) для наших театрів — і ексклюзив, і несподівана радість. Чи давно пригощали, хоча б столичних театралів, уже не кажу декадою, а принаймні тижнем своїх сценічних досягнень регіональні театри — із Донецька, Сімферополя, Харкова? Здебільшого, звичайно, щастить столичним колективам — вони на очах, ближчі до стін Мінкульту. От і недавні літні гастролі Національного театру імені Івана Франка в Харкові виявилися «повноцінними» за багатьма чинниками. І за кількісним: десять спектаклів нинішнього репертуару. І за якісним: успіх франківців був очевидний — переповнені зали навіть у неймовірну спеку, овації, а також відчуття трохи підзабутої, справжньої театральної енергетики.

Харківські гастролі франківців змусили по-новому глянути на проблему існування репертуарного театру в Україні. І, гадаю, не лише для мене вони стали ще й якимось театральним одкровенням. Пояснити це можна зокрема і художнім контекстом, на тлі якого бачиться нинішній творчий стан київського театру, а також його можливі перспективи.

Десять спектаклів, привезених у Харків (як на сьогодні — це величезний гастрольний репертуар), представили зріз життя «живої трупи», колективу, який перебуває в пошуку, творчо неспокійного. Різні за стилем і жанром постановки — «Украдене щастя», «Тев’є-Тевель», «Кін IV», «Соло-міа», «Шякунтала», «Наталка Полтавка» (на великій сцені), «Батько», «Дредноути», «Зачарована Десна», «Каїн» (для малої сцени). Тут історичний екскурс — наприклад, легендарні постановки Сергія Данченка, які пройшли серйозне випробування часом («Украденому щастю» з незмінним Ступкою в ролі Миколи Задорожного — уже понад чверть століття ). Тут і сучасні театральні ракурси — талановиті, хоча й неоднозначні режисерські експерименти Олександра Анурова, Андрія Приходька, Петра Панчука, Олександра Білозуба. Припускаю, що дехто, приміром, може заперечити, не прийнявши нове прочитання франківцями «Наталки Полтавки» Котляревського із сучасними аранжуваннями Олега Скрипки. Хоч я людина досить консервативна, усе-таки переконана: канонізувати класику не завжди доцільно, особливо якщо театр прагне бути почутим (і побаченим) молодим глядачем. Інша річ, що, освоюючи нову сценічну мову, не можна втрачати художню міру, переходячи на поширено-вуличний сленг. Мені здається, що режисер франківської «Наталки» Олександр Ануров усе ж таки уникнув полегшеності й елементарного спрощення в нехитрій історії любові героїв Котляревського, прикрасивши сюжет новими ритмічними музично-дійовими обертонами. Тетяна Міхіна (у ролі Наталки) впевнено лідирує у жвавому молодіжному ансамблі, розкриваючи і свої вокальні дані, і талант драматичної актриси (залишається тільки пошкодувати про те, що харківська сцена втратила настільки яскраву індивідуальність). Глядацький успіх «Наталки Полтавки» у Харкові виявився без перебільшення приголомшливим. Два покази — два тріумфальних вечори. Втім, глядачі настільки ж радо приймали й інші репертуарні спектаклі театру, не шкодуючи оплесків для Богдана Ступки, Наталі Лотоцької, Анатолія Хостікоєва, Наталі Сумської, Остапа Ступки, Петра Панчука, Поліни Лазової, Лариси Руснак і багатьох інших акторів. Деколи було враження, що якась потужна енергетична хвиля глядацької любові до справжнього театру довго накопичувалася у душах харківських глядачів — і раптом вихлюпнулася назовні шквалом овацій.

В одному з інтерв’ю Богдан Ступка зауважив, що сьогодні робить ставку на молодь, тому що вона — майбутнє театру. У цій тезі немає нічого оригінального. Нині багато хто «робить ставку на молодь». Проте Богдан Сильвестрович підкріплює слова справою. Довіряючи молодим, він несе і художню відповідальність за них. Адже не кожна «проба пера» молодого режисера або актора викликає схвалення критиків чи колег. Втім, без таких утрат неможливе й просування уперед.

Молодий режисер і актор театру Олександр Білозуб створив тонкий, оригінальний музичний спектакль «Соло-міа» про драматичну долю великої української співачки Соломії Крушельницької. І тут виявилися відкриття — Поліна Лазова, Лариса Руснак, Олександр Форманчук. Ці актори, досить органічні в заданому режисером пластичному і підкреслено естетському сценічному середовищі, демонструють нові, колись приховані можливості трупи.

* * *

Стабільність репертуарних театрів в Україні багато в чому сьогодні залежить від особистості, що очолює творчий колектив. На жаль, яскравих особистостей, вочевидь, недостатньо (хоча театрів багато). Давно слід усвідомити, що художнє керівництво — це і стратегія життя цілого колективу, спрямоване на його творчий розвиток, і формування таких умов роботи, за яких кожен актор почувається гідним співавтором спільного процесу, а не заляканим страхом звільнення рабом, котрий постійно повторює про залежність своєї професії. Усвідомлю, що це дещо ідеалізована модель. Однак усе-таки мені здається, вона цілком реальна.

Богдан Ступка — це планка в професії. У нього багато чого і багатьом можна навчитися (декому просто пощастило бути його партнером по сцені). Крім цього, Ступка — людина великої театральної культури, його вчитель Борис Тягно (послідовник Леся Курбаса). А це нерозривний зв’язок часів, це — коріння. Коли під час харківських гастролей я запитала у Богдана Сильвестровича, як він розуміє основи традицій у театрі, Ступка відповів: «Традиція — це насамперед атмосфера в театрі».

І вже зовсім з іншого приводу думаю: а які «традиції» в іншому театрі, харківському, шевченківському, колишньому «Березілі», сьогодні цінуються? Гадаю, на це запитання усередині самого театру відповідатимуть по-різному (або не відповідатимуть узагалі). Традиції Курбаса? Традиції Крушельницького? Драматичним є те, що харківський театр втратив своє коріння. Міцна, на багато спроможна (як показала практика чотирирічної роботи з режисером Жолдаком) трупа, на жаль, сьогодні позбавлена і генетичних зв’язків, і історичних коренів. Ця трупа нині переживає, на мій погляд, чи не найсерйознішу моральну кризу у своїй історії. Правда і те, що один із найвідоміших театрів країни, створений у 20-ті роки геніальним Курбасом як неповторний «Березіль», дотепер обділений належною увагою і підтримкою можновладців. Напевно, симптоматично, що гастролі франківців проходили саме в приміщенні «березільців»: досить благополучний Національний театр працював у помешканні театру дуже неблагополучного. Неблагополуччя тут визирає навіть із потрісканих стін фойє — під портретами корифеїв... Немає діла до славетного колись театру державі. Може, у цьому теж «традиція», що сягає в глибину років до трагічної долі творця «Березоля»? Як знати.

Гастролі Національного академічного театру ім.Івана Франка ще раз укріпили мене в думці, що репертуарний театр — це цінна і значуща модель вітчизняної сцени. І, очевидно, всі розмови про близьку смерть репертуарного театру або про те, що антреприза може цілком розмити його фундамент, загалом дещо перебільшені. Тільки яким він має бути сьогодні, цей репертуарний театр? Думаю, модель, якою є Театр імені Франка найбільш стабільна і перспективна. Тут творчу стратегію колективу визначає творча особистість, котра не «грає» у режисера. Адже будь-який репертуарний театр складається з десятків людей, не завжди об’єднаних однією творчою ідеєю, а швидше навпаки. І забезпечити їм цікаве творче життя, повну самовіддачу, може тільки розумне регулювання цього процесу. Сьогодні вітчизняний репертуарний театр, зберігаючи все найкраще у своєму доробку, має бути різним, не замикатися у рамках якось знайденої, нехай навіть дуже ефектної, естетики. Єдине, що може залишатися вічним і безсумнівним, — це професіоналізм і сценічна культура.

І ще... Харківські гастролі франківців показали, який же в нас чудовий, тонкий і розумний глядач. Виявляється, цей глядач, котрого постійно годують маскультовою вульгарністю, усе-таки може відрізняти справжнє від підробки.

На сцені — «Тев’є-Тевель», Ступка і Лотоцька, у залі — тиша; потім сміх, сльози, відчуття висоти і чистоти людського духу.

«Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих пор голова кружится!» — говорить героїня чеховської «Чайки».

Харків, який час від часу ставав театральною меккою, сьогодні, на превеликий жаль, орієнтований на інші суспільні і художні пріоритети. Це сумно. Однак, сподіваюся, не безнадійно. Життя все одно розставить свої акценти. І кожний талановитий колектив або окремо узята творча людина, повертаючись до себе додому, обов’язково буде зітхаючи згадувати: «Як мене в Харкові приймали!»

Як повідомила «ДТ» начальник відділу театрального мистецтва Департаменту мистецтва і регіональної політики (при Міністерстві культури і туризму) Олена Віталіївна Воронько, на це літо заплановано гастролі багатьох українських театрів.

— Існує спецфонд, який підтримує виключно вітчизняних гастролерів. Щокварталу відбувається конкурс. У літні місяці та у вересні деякі вітчизняні театральні колективи вирушають до різних міст. Зокрема буде великий всеукраїнський гастрольний тур Закарпатського музично-драматичного театру «Нам — 85», приурочений ювілеєві колективу. Спектаклі театру побачать глядачі Херсона, Чернігова, Житомира, а восени — і Києва. Бюджет цих гастролей — майже 355 тис. гривень. Тернопільський український драмтеатр гастролюватиме у Львові. В Євпаторії свої найкращі спектаклі покаже Чернівецький ляльковий театр. Львівський театр імені Марії Заньковецької очікується в Києві у вересні. Дніпропетровський театр імені Шевченка лаштується до Вінниці. А Полтавський театр імені Гоголя планує показати свої роботи у Дніпропетровську, Кіровограді, Сумах.