Колись давно, коли треш ще не настав, а небо ще не розпалося на шматки й не впало на землю, і коли після зими ще приходила весна, люди читали книжки…
Й існувала країна СРСР, і певний час Україна була її частиною. Одним із багатьох спогадів про ту країну залишилися дисиденти і слово "інакодумство".
Зажити слави інакодумця було долею незавидною, але люди, які бачили вади тієї системи, не могли про них не думати, не говорити, не писати. Влада запроторювала їх у в'язниці, "лікувала" аміназином та "укрутками" у психушках, позбавляла роботи й громадянства. Дисидентами були зазвичай люди з освітою.
Минули роки. І ось Frankfurter Allgemeine Zeitung публікує відео з чотирма відомими українськими письменниками, які приїхали у Франкфурт на початку лютого 2014 р. поговорити про ситуацію у своїй країні. Те, про що вони говорили, явно не сподобалося б тодішній українській владі, та й, чесно кажучи, будь-якій іншій. Німець, що показав мені це відео, запитав стурбовано: а чи не бояться вони так висловлюватися? І чи не буде їм чого після таких розмов?
І подумалося мені, що ні, за себе їм боятися нічого. І що це запитання міг поставити лише німець, який ще добре пам'ятає імена Бродського чи Буковського.
Нинішня влада таких людей більше не боїться. Вона не вбачає в них загрози.
Роль освічених і мислячих людей у суспільстві тепер інша. Людей, котрі пишуть, широка публіка, подекуди навіть читаюча, перестала сприймати всерйоз.
У кращому разі, мислителів і писак сприймають як таку собі незначну частину пейзажу, як гравців у бісер або божих кульбабок, смирних істот, що не беруть участі в гламурі й дискурсі, у розпилах та піарах і тому практично іррелевантні, а іноді й недоречні. З огляду на цю безпечність мислячих людей недавня українська влада так і не потурбувалася, щоб їх нейтралізувати.
Влада вже відчувала себе радикальним перетворювачем суспільного ландшафту, гігантом, під чиїми стопами, як в одній повісті Клайва Баркера, хрустять дерева - не те що кульбаби. Убили Гонгадзе, вбили багато інших журналістів, які розслідували факти корупції. Письменників же й мислителів, взагалі-то, ніхто й не кривдив. Можна сказати - не помічав.
Не помічав, оскільки впливати на уми в них уже не виходить. Не виходить, бо уми або ті, хто ще займає їхню нішу, стали несприйнятливими до промов та текстів інших умів. Влада СРСР вбачала небезпеку для себе в дисидентах, озброєних друкарськими машинками, людях астенічної статури, які носять окуляри від короткозорості. Небезпека цих очкариків була в тому, що вони впливали. А соціальній системі, побудованій на тій чи іншій ідеології, потрібна монополія на вплив і однодумність, тобто непротивлення мас, які в єдиному пориві гаряче підтримують лінію керівної партії, тобто пастухів, що стрижуть вовну з овець. Чим слухняніша череда, чим більше вовни, тим привільніше життя пастухів. Чим більш обізнаний і мислячий обиватель, тим менше він дозволяє робити з себе вівцю.
Якщо явне фізичне знищення людей називається геноцидом, то нині ми переживаємо неявне, метафізичне, духовне знищення й самознищення людей, бо профанним люди тепер зайняті значно більше, ніж сакральним. Вони перестали озиратися на те, що кажуть і пишуть мислителі; вони зайняті споживанням. До речі, чи не цю нішу так живо освоїли й довколарелігійні ґешефти, звівши і розуміння духовності до внесення лепти? І вже точно тому так легко стало зіштовхувати між собою лоби. Лоби, начинені телебаченням, не читанням.
Це найстрашніша втрата з усіх, яких зазнала Україна як культура. Не матеріальна бідність, а ментальна - ось фундаментальне зло, якого слід уникати, щоб самозберегтися. Те, що народ поважає і на виборах віддає перевагу особам, у котрих над процесами мислення переважають процеси травлення, ілюструє цю втрату.
Необхідно повернути престиж вищій освіті і якісно змінити навіть не сам престиж освіченості, а тлумачення цієї престижності. Щоб привабливим був не факт володіння дипломом або науковим званням, а належність до інтелектуального прошарку, який впливає на уми.
Освічені інтелектуали виробляють продукт, без якого немислима жодна культура, - вони виробляють смисли й ідеї. Без них суспільство рівносильне череді або зграї, де навіть уявлення про добро та зло диктуються альфа-самцем і мають глибоко ситуативний характер. Смисли й ідеї є будматеріалом і для ідентичності громадянина, вони ж визначають і фактичні його вчинки. Матеріальний продукт не вічний, ідеї безсмертні. Великих письменників та художників пам'ятають і через триста років за виготовлений ними ідеальний продукт. Багатьох капіталістів пам'ятають лише за те, що вони збирали рукописи або колекції картин.
Люди мислячі зобов'язані впливати на нову інтелектуальну парадигму країни, а не існувати на узбіччі соціальної реальності, як кульбаби на узбіччі галасливої траси. Саме вони мають створити парадигму творення, а не руйнування, зокрема створення, збереження культурних зв'язків і безпеки в мультиетнічному просторі. Людина освічена й мисляча усвідомлює, що жодна сучасна країна не може бути моноетнічною. Людину немислячу тим часом легко обдурити й спровокувати, зігравши на почуттях; вона сліпо йде на повідку в етноцентричних маніпуляторів, не усвідомлюючи неадекватності їхніх ідей. Руйнуючи те, чого сама не будувала.
Важливо, щоб стало почесно займатися розумовою й науковою діяльністю. Останніми роками Захід переманив у свої університети сотні умів. Більшість їх поїхала не по гроші і не по саму можливість займатися улюбленою справою. Їм було огидно з науки робити лавочку: відомо, що чимало українських політиків купили дисертації у справжніх докторів наук. Ось таке знову має стати ганебним.
У 2000-му одна організація м. Одеси заснувала телефонну лінію, на яку закликала повідомляти про факти корупції у вишах. На подив організаторів, не зателефонував ніхто, хоча всі знали: незалежно від якості знань, неможливо було отримати допуск до іспиту, не занісши якусь суму лаборантці. Студентів запитали, чому вони не користуються нагодою, і вони відповіли: "Ми боїмося, що гарячу лінію заснували, аби виявити й покарати стукачів". Недавно ж мій давній приятель навів мені слова сьогоднішніх студентів: "А нам невигідно зі здирством боротися. Адже тоді треба буде вчитися". Вчитися - невигідно! Від філософії страху до філософії оборудки - еволюційний стрибок у нашій освітній системі. Або деградація. Залежить від того, як піде далі.
Якщо інакодумство загрожує системі, то й наша соціальна система зробила еволюційний стрибок: вона навчилася пристосовуватися під потреби електорату, пристосовуючи й електорат під себе. І тут електорат обдурив сам себе: він відмовився від привілею мислити, осягати реальність і тим самим на неї впливати. Не здатність мислити самостійно є тепер ознакою приналежності до еліти, а наявність готівки: готівка дозволяє купити диплом, тобто вхід у соціальний ліфт, на якому вгору катаються тільки власники "корочок". Головна функція такої освітньої системи - нав'язувати масам думку, що вони за визначенням ні на що не можуть впливати. З цим система впорюється.
На місці інакодумства в нас тепер інституційоване "двоєдумство" - подвійна бухгалтерія мислення, коли зміст дій не відповідає їхній упаковці. Це і "дипломовані" юристи, які не знають законів, але знають, кому й скільки занести, і лікарі, які знають тільки, в кого з однокурсників не слід лікуватися. І виборець, який, віддаючи свій голос за винагороду, думає, що провернув вдалу оборудку, мовляв, "однак сфальшують, а так хоч заробив". І народні депутати, що зобов'язалися представляти інтереси народу, який їх обрав... І журналісти, які лакействують, знаючи, що грубо порушують журналістську етику... А особливо ж у них є можливість зберегти гідність.
Однак і двоєдумство - не межа. Ще один феномен нинішньої реальності можна назвати бездумністю; це спосіб існування, коли громадянин відмовляється від привілею мати власну думку, давати оцінку подіям, навіть якщо на сусідній вулиці вбивають людей. Ця форма білкового життя, мабуть, найбільш зручна для влади й поєднана з найменшими витратами для неї, а то й приносить профіт. Тітушки - крайній випадок бездумності, що виражається в людино-одиницях, чиї функції зведено до оптимального мінімуму. Оптимального для замовників їхніх аж ніяк не інтелектуальних послуг. Якби не було в нас двоєдумства і бездумності, не було б стільки криміналу. Не було б і крові на Майдані.
Тепер не можна баритися й чекати, що все саме собою розсмокчеться. З ентропії сформувати негентропію, тобто новий порядок, можна тільки швидко реагуючи, інакше ентропія, тобто хаос, знову поглине геть усе й розчинить у собі, як цукор у чаї. Потрібні етичні орієнтири й особистості, котрі ці орієнтири втілюють, інакше їхнє місце знову швидко займуть люди негидливі й орієнтовані тільки на свою матеріальну вигоду. Потрібна об'єднавча ідея; без неї місце заповнять маніпуляції, ресантименти й цинізм - сіячі недовіри і розбрату. Потрібно знову почати цінувати творців таких ідей, носіїв відразу двох якостей - пасіонарності й розвиненого, структурованого інтелекту. Такі люди в Україні є.
Ми живемо в добу, коли люди і навіть цілі культури дозволяють робити з себе сировину для виробників капіталу. Сировиною вже стали ті, хто живе за принципами двоєдумства і бездумності, випавши з процесу впливу на інтелектуальну реальність. Безпечні інтелектуали, які мислять і пишуть, - цей архаїчний, уже майже не пов'язаний із соціальною реальністю, що бурхливо змінюється, неорганізований, рефлексуючий прошарок в очах капіталістів залишається сировиною сумнівної якості, яка ще підлягає переробці. Тепер як ніколи в них ще є шанс самим стати виробниками, але виробниками не капіталу, а чогось вічного. Смислів, наприклад. Якщо вони не скористаються цим шансом, то прикро, але бути їм і справді божими кульбабками, які навесні тішать око, але практичного застосування не мають. Хоча... Може, як у Бредбері, вони згодилися б на вино?