Десять років тому в журналі «Україна» друкувалися фотоетюди, підписані ліричними рядками. В суботу, в останній день V Київського міжнародного книжкового ярмарку «Книжковий світ-2003», я переходив із виставкового спортзалу №1 до спортзалу №2, коли подивився на годинника (14:45) — і цієї миті пригадав один із тих підписів, рядок Миколи Вінграновського: «Тиша тишу по імені кличе».
Більшість стендів уже рекламували «сліпучу білизну». Всі інші видавці активно пакували валізи. Де-не-де вигулькувала самотня й розгублена постать у нецікавому осінньому вбранні. Я легко розпізнавав у ній українського читача. Так, він прийшов занадто пізно. Треба було приходити в середу, четвер або п’ятницю. В ці дні йому було б не так самотньо. У ці дні він би одержав свою дозу роздратування.
Нагадаю, що, на відміну від еталонного Львівського ФОРУМУ видавців, у Києві з 10 до 13 грудня 2003 року в Національному університеті фізичної культури та спорту відбувався книжковий ЯРМАРОК. За одним — найважливішим — критерієм він фатально нагадував усі попередні: було забагато тиші. Ярмарковій стилістиці тиша не личить. Ця тиша вже не дивувала, як у минулі роки. Вона навіювала містичну скорботу, яку відчуває автор трилера про «погане місце».
Каталог декларував присутність понад 200 учасників. Програма ярмарку справляла чудове враження. Інформації про подію теж ніби не бракувало. Деякі презентації анонсувалися в ЗМІ й інтернеті окремо. При виході зі станції метро роздавали запрошення. А люди знову не прийшли.
На цьогорічному Львівському форумі видавців було кілька презентацій, на які я фізично не зміг потрапити, бо вільні місця залишалися тільки на стелі. А в його епіцентрі — себто у Палаці мистецтв — були постійні «пробки» на сходах. За це я дуже не полюбив останній форум, якому стало тісно у Львові. В цьому сенсі «Книжковий світ» — рай для журналіста. Все для нього: і порожні зали, і широкі проходи між стендами (хоч на мотоциклі катайся), і схеми розташування туалетів. І не заважає ніхто, крім занадто пильної охорони, яка мала всі підстави ставитися до кожного відвідувача яко до потенційного злодюги (бо чого ж ти приперся, радной?). А найголовніше: тьма «культових» письменників у пошуках вдячних читачів.
Взяти хоча б дванадцяте грудня — день практичного абсурду. Все почалося з бездоганної презентації книжки Олеся Ульяненка «Дофін сатани»: ніхто не прийшов. Ідеальне порозуміння письменника з читачами. На презентацію книжок «Україна Incognita» та «Дві Русі» (відзначених другим місцем у номінації «Краща книга про Україну») з’явилися тільки автори. Постояли, подивувалися та й пішли. Потім була зустріч з Юрком Покальчуком. Один з найпомітніших сучасних українських письменників змушений був попрацювати замість організаторів, щоби «наколядувати» бодай зо два десятки вдячних читачів. Для «Книжкового світу-2003» — це типу аншлаг. Бо книголюби не мають здоров’я підніматися аж на п’ятий поверх, щоби відловити черговий облом. Чи не єдиним винятком стало вручення премій часопису «Сучасність», яке теж «винесли» на п’ятий поверх, але в стратегічно вигідніше місце — бухвет. А бухвет плюс фуршет — це магічна формула неземної сили.
Тепер про підсумки конкурсу «Книжковий дивосвіт України». Визначення кращих видань «Книжкового світу» — можливо, не найпрестижніша вітчизняна відзнака, проте щонайкраще характеризує сам захід. Отже, ласкаво просимо у світ парадоксів і відвислих щелеп. Не знаю, як довго працювало журі на чолі з директором Книжкової палати України, але звершили вони таїнство невимовне, розглянувши 300 книжок в одинадцяти основних і семи додаткових номінаціях.
Наприклад, я боюся навіть уявити, наскільки полум’яними були дискусії стосовно претендентів на переможні місця у номінації «Краща наукова книга», але мушу висловити підозру, що навряд чи більшість членів журі змогла б пояснити зацікавленій громадськості, з якого це дива небесного книжку «Алгоритми та процесори симетричного блокового шифрування» поціновано вище, ніж п’ятитомник «Буріння свердловин» (сірники вони тягнули, чи що?). Навіть справедливий Ісус би розплакався від неспроможності прокоментувати такого штибу вердикти, що їх надибуємо й у інших «номінаціях». Якими словами можна пояснити перевагу «Російсько-українського словника» над монументальною «Українською міфологією» в номінації «Краще енциклопедично-довідкове видання»? Яким транспортиром Ньютона виміряти чесноти тритомного «Курсу фізики», що перевершують святість книжки «Геометричні перетворення площин» у номінації «Краща навчальна книга»? І чи варто взагалі згадувати, що у номінації «Видатні імена України» перемогло видання «Александр Ивченко. Авиация и личность», якщо сам ярмарок був присвячений 100-літтю з дня народження видатного конструктора авіаційних двигунів, засновника ЗМКБ «Прогрес» Олександра Івченка, а генеральний спонсор ярмарку — те ж таки ДП імені Івченка? Я одного не можу збагнути: чому цій книжці не дали Ґран-прі? Переконаний, що члени журі одностайно проголосували би «за». З тим-таки піднесенням, що й за новинку від Тараса Григоровича Шевченка, яка впевнено перемогла у номінації «Краще літературно-художнє видання». Принагідно хочу запропонувати ідею на майбутнє: закріпити за Тарасом Григоровичем перше місце у всіх подальших книжкових конкурсах, виставках, рейтингах і гіт-парадах і бодай у такий спосіб не морочити людям голову. А Ґран-прі — тільки спонсорам. Нема чого їх окремою номінацією упосліджувати. Сором такий.
Ще цікавішим, ніж згадані й незгадані відзнаки, є феномен неприсудження «Срібного Нестора-літописця» у номінації «Найпопулярніша книга року». Схоже, це така «страшна помста» організаторів ярмарку київським читачам, які продинамили захід. Не прийшли на презентацію Куркова і Гордона? Не ставали з ночі в чергу за новою книжкою Андрія Кокотюхи? Не змогли сформулювати бодай одне запитання до найкасовіших письменників видавництва «Факт»? Значить, немає у нас популярних книжок.
До речі, про «фактівську» презентацію, що на ній віддувалися Анатолій Дністровий, Юрій Макаров та Олександр Ірванець. Мушу визнати, що це була символічна презентація. Вона стала мимовільною метафорою розпорошених навкруги непорозумінь та роздратувань. Чомусь і Макаров, і Дністровий взялися «критично осмислювати свою творчість» і водночас критикувати тих «колег», які ніби соромляться написаного. Вони марно намагалися пояснити собі, заради чого тут опинилися, а поодинокі шанувальники слова, відповідно, теж задумалися над цим убивчим питанням. Так ото, взаємно задумавшись, і розійшлися б. Але якщо цю презентацію врятував Олександр Ірванець, виявивши віртуозне почуття гумору, то в інших випадках не було кому звести все до вдалого жарту. Так осьо й починаєш вірити в кепську ауру та злоякісну енергетику, що незримим бар’єром оточили експоцентр «Спортивний».
Найприкріше у цій історії те, що потенційно «Книжковий світ-2003» міг би стати значною, цікавою, модною подією. А натомість став ілюстрацією до поезії Вінграновського:
Спить жадання якесь таємниче
На всесвітнім святковім чолі,
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.