Літературні події бувають різні. Часом вони мають модно-спортивний присмак: це коли перший у світі переклад нового роману Стівена Кінґа «Острів Дума» — український. Або, скажімо, літподія на ґрунті залежності: по тому, як продажі прози Марії Матіос перевищили 100 тисяч копій, будь-яка її новинка автоматично стає хітом — як-от нинішня «Москалиця». Але буває, що трапляються книжки, сказати б, мічурінського штибу: коли явлений продукт — не схожий на досі відомі літературні фрукти/овочі, і ще немає слова, яким означити його ексклюзивний смак. Такою подією в нинішньому сезоні стали «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха.
Параметри цієї літературної дивовижі такі. Сюжет: криптоісторія шахів — «клітчатої гідри», що її «рогатий нігадяй» (тобто Люципер), вигадав на нашу голову. Фабула: охоронець продуктового магазину (насправді — масон-тамплієр) вчить відмороженого підлітка грати за шаоліньською методикою (перемагай не силою, а спостережливістю). Мова: 120-відсотковий суржик.
Оцей безберегий Бринихів суржик виявився червоною шматою для биків-видавців, які в сьогорічному журі конкурсу «Коронація слова» віддали першість іншому рукописові, хоча літературні переваги «Шахмат» над усіма претендентами були очевидні не лише для «дибілів». Художній твір, власне, було поціновано за побутовими критеріями, та ще й задемонстровано агресивну «турботу» про естетичну цноту потенційного читача.
На І шаховому чемпіонаті серед українських письменників на сьогорічному Форумі видавців у Львові |
Й оскільки ми вже поглянули на прозовий твір як на «історичний документ», то варто згадати й вислів російського історика Василя Ключевського, що «історія — не вчителька, а наглядачка: вона нічого не навчає, а тільки карає за незнання уроків» (за кн.: Наталя Яковенко. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). А за надмірну мовну цнотливість «критиків» історія таки каратиме.
Отже — Бринихів суржик. З ним не все просто. Він не схожий на «натюрліх» Жолдака, Подерв’янського або кітч Вєрки Сердючки. Об’єкт їхніх спостережень — людина натовпу, чиї життєві зацікавлення мають мінімальну амплітуду. Б.Жолдак із майже плакатною експресією змалював мовний портрет цього соціального типу: «—Увотето, — нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки… — Та ну йо ж майо, — зітхнув він до годинника» (Гальманах. — К.: Факт, 2007).
Бриниха ця частина народу цікавила хіба в попередньому романі, де окремі персонажі «завжди мали причини для радості та щастя місткістю 0.5, 0.7, 0.75, 1, 1.5, 2, а колись — зять привіз із «загранки» — 5.5 літрів» (Електронний пластилін. — К.: Факт, 2007). У «Шахматах» йому знадобився персонаж, що має більше звивин, аніж у мізках пересічних представників більшості, — стільки, аби наважитися самотужки «приоткрить портьєру, за которою складірувані загадки нашого мірозданія». Бриниха зацікавив феномен того, як утворюється так звана масова свідомість в окремо взятій не пропащій голові.
Як значить британський дослідник поп-культури Джон Сторі, «мова визначає і структурує наше сприйняття дійсності… Те, як ми опановуємо світ, посутньо залежить від мови, якою ми користуємося» (Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). Проте, ця формула нагадує іванця-киванця і є лише локальним проявом філософської притчі про курку/яйце. Справді, аби опановувати світ за допомоги мови, слід спочатку засвоїти мовні уроки цього світу. Уроки ж ці зовсім не факультативні, а жорстко нав’язувані соціумом-масою та владною пропагандистською машиною — часто з використанням єзуїтських методик на кшталт НЛП (нейролінгвістичного програмування). Отож досліджувати, як панівний мовний дискурс змінює ментальні характеристики людини, — захоплююча справа. В літературі чи не найвіртуознішим «слідчим» у цій справі був Андрій Платонов. У сучасному українському письменстві мовні хвороби вивчав Володимир Діброва часів свого «Короткого курсу». Тепер до цієї компанії долучився Михайло Бриних.
За формою «Шахмати для дибілів» — це конспірологічний детектив «тіпа» Браунового «Коду да Вінчі» або «Ампіру В» Пелевіна. Лише анекдотичніше: «Я попрошу тебе, мій кирпатий мальчік, вислухать цю тайну не менш уважно, ніж ти учора ізучав свіжий номер «Плейбоя» з Іреною Карпою на обложці». Яку ж таємницю криють, на думку автора, шахи і чи про шахи це взагалі?
Наївно було би «купитися» на жанровий підзаголовок цієї книжки: «Роман-посібник». Не введуть в оману й численні діаграми шахових партій, використані замість ілюстрацій. Та й у главах-«лекціях» ідеться не так про техніку дебютів/гамбітів, як про психотехнології несиметричних ходів — заради не так окремої перемоги, як здобуття влади над умами шахового народу шляхом легітимізації свого імені у назві «придуманого» дебюту. Тобто йдеться про піар.
Якщо препарувати суржик «Шахмат», то можна побачити, що мова головного персонажа найбільше засмічена ошматтям популістської риторики політиків. Здається, це і є код до Бринихової алегорії: він написав смішний анекдотичний (зовні) і вельми тривожний (за прихованою суттю) твір про інфекційний вплив політтехнологій на електорат. За такого погляду на зашифрований сенс «Шахмат» стає ясно, що замовником всеохопного піару є головний шахіст — Диявол. Він же — уособлення сучасного українського топ-політика: грає не на спортивний, а на цілком меркантильний інтерес (мільйони, маєтки, сфери впливу). За образом і «подобієм» вибудовується вся вертикаль інтересів — аж до базарного рівня («запомни це і передай своїм дворовим друзям, які привикли іграть на щолбани да подсрачнікі»).
Увесь цей голий інтерес і треба задекорувати піаром: мовляв, гра в шахи (тобто політика) — діяльність виключно во благо народу. Водночас потрібно закарбувати в головах виборців, що тільки така діяльність до того блага веде, а будь-яка опозиція апріорі шкідлива й тому слід ретельно берегти «свій мозг от пагубного карієса азартних ігр тіпа дурака, казла да пресквєрного насміхання над святостью 64-х кліток, ім’я котрому — шашкі». Інакше кажучи — «Не сметь думать что попало!» (Андрей Платонов. Котлован. — Новый мир, 1987, №6).
Такий ракурс прочитання «Шахмат» несподівано висвітлює чимало епізодів нашої політичної історії кількох останніх років. Як-от епізод про злих піарників, які мешкають «на північ від Чернігова, де земля заокруглюється і обростає кустарніками», робота котрих така філігранна, що «не каждий, моє многогрішне дитя, здатен узрєть, як хіла осліца людського інтелєкта перетворюється на царівну-красавіцу з порнофільмов». А «ідея» всього твору зводиться до правил гігієни, що необхідні кожному громадянинові, аби не підхопити вірусу політзалежності: «Перейдем до правила третього, яке нада держать в черепній коробці дажи при условіях, шо там всьо мєсто пожрав дух борьби». Суть правила не розкриваю, але, повірте, воно мало чим різниться від перестороги професора Преображенського з «Собачого серця»: не читайте перед обідом газет.
Коли ми приймемо такий спосіб дешифрування «Шахмат», то цілком логічно виглядатиме й дивний, як на перший погляд, вибір автором суржику. Леся Ставицька пише: «Як елемент сміхового олюднення світу, субстандартна лексика, особливо у текстовій перспективі, дозволяє стати «над світом» тією мірою, якою жарґон і сленґ вивищується над трагізмом і абсурдністю буття». А споживацьку вартість цієї веселої книжки можна маркувати експертним висновком Юрія Шереха: «У здоровому смісі виходимо ми на світлі обрії життєвої радости, до здорового, расі притаманного незнищенного оптимізму. Попри всі деструкції — конструктивного. Майже по-соцреалістичному життєствердного» (Поза книжками і з книжок. — К.: Час, 1998).
* * *
«Так шо ми імєєм, отрішившись від гнілосних стереотипів?», — може поспитати головний персонаж «Шахмат», відкинувши всі конспірологічні побудови цієї рецензії. В такому випадку варто пригадати одне запитання з роману Орхана Памука: «Можно ли выдумать рассказ, не имеющий никакого смысла, но доставляющий удовольствие, если его читать и слушать?» (Белая крепость. — Иностранная литература, 2004, №3). Можна. Читайте «Шахмати для дибілів».