На Берлінському кінофестивалі, як виявилося, проходили «Дні українського кіно», про які ніхто, у тому числі дирекція фестивалю, нічого не знає. Такий підсумок звітної прес-конференції в УНІАН експертно-консалтингової фірми «Конгломерат», яка в грудні минулого року виграла тендер на проект Міністерства зовнішніх справ щодо «формування позитивного іміджу України за кордоном». Це не перший скандал, який супроводжує діяльність маловідомої харківської фірми. Компанія CFC Consulting, яка теж претендувала на право поліпшувати імідж України за 14 мільйонів гривень, вважає рішення тендерного комітету МЗС непрозорим і вже подала позов до Господарського суду.
Звітна прес-конференція «Конгломерату» може стати вагомим аргументом в оскарженні справедливості визначення переможця тендера. Інформація про мало не найголовніше на сьогоднішній день досягнення проекту — Дні українського кіно в Берліні — виявилася неправдивою. Координатор проекту, кінокритик Аксінья Куріна, спершу так описала даний проект: «Місцем презентації Днів українського кіно обрані три найпрестижніші кінофестивалі у світі: Канський, Венеційський і Берлінський, тобто під час програми фестивалів будуть показані протягом трьох днів українські фільми. На недавньому кінофестивалі у Берліні було показано програму українських фільмів.., до якої увійшли два повнометражні фільми — «Тіні забутих предків» Параджанова і «Мамай» Олеся Саніна та три короткометражні — це «Пересохла земля» Тараса Томенка, документальний фільм «Проти сонця» Валентина Васяновича і анімаційний фільм «Засипле сніг дороги» Євгена Сивоконя». У прес-релізі, крім того, повідомлялося, що на прийомі після показу фільму Параджанова були присутні ряд європейських кінематографістів, серед яких — акторка Елізабет Юппер. Згадувалася й преса: Berliner Zeitung, телеканал ARTE, «Вісник Берлінського кінофестивалю», Variety, Screen, Le Film France.
Однак досить швидко ця мажорна картина кардинально змінилась. Мартін Нанн, що є членом правління Української асоціації зі зв’язків із громадськістю (UAPR) та експертом робочої групи з іміджевої політики Консультативної ради з питань залучення іноземних інвестицій при президенті України, прочитав листа від дирекції Берлінале за підписом координатора програм Даніели Вебер. Там говориться: «Підтверджуємо, що у рамках «Берлінале-2006», який проводився з 9 по 19 лютого 2006 року, не відбувалися жодні Дні українського кіно. Як нам відомо, ніхто в нашому офісі не чув про цей захід і, відповідно, не був на нього запрошений. Ми не висловлюватимемо офіційну позицію Берлінале, оскільки не було жодних повідомлень про цей захід через відкриті джерела інформації (наприклад, у мережі Інтернет)».
«Щоб потрапити до офіційного каталогу Берлінського кінофестивалю — для цього проводиться зовсім інша робота, — спробувала вийти з ситуації пані Куріна. — Наші Дні українського кіно не є частиною офіційної програми. Ці дні українського кіно проводили в той же час, вони пройшли в Берліні, коли відбулося Берлінале. Це різні речі». А прес-секретар «Конгломерату» Григорій Куніцин спершу визнав: «Так, відбулися Дні українського кіно в Берліні, але, зрештою, з огляду на певні організаційні накладки, я думаю, що люди його організацію не помітили». Хоча потім спробував заперечити: «Якщо бути більш точним, — заявив він, — то ми писали не про владу Берліна, а про пресу Берлінського кінофестивалю. Це одне. А по-друге, фестиваль відбувався для людей, які були запрошені, і з Берлінського кінофестивалю в тому числі. Це експерти в галузі кіно і кінематографісти з Європи».
То що ж насправді відбулося? За нашими джерелами те, що «Конгломерат» так пафосно назвав «Днями українського кіно», було лише одним показом фільму «Тіні забутих предків» у кінозалі Угорського культурного центру для аудиторії близько 30 осіб. Цей захід жодного стосунку до Берлінського кінофестивалю не має, тим більше, не висвітлювався у фестивальній пресі. Інформація щодо «преси», подана у звіті «Конгломерату», викликає великі сумніви вже хоча б наявністю в списку «Вісника Берлінського кінофестивалю», якого взагалі не існує в природі. Два журнали Screen і Variety, які цього року випускали щоденники фестивалю, жодної інформації про «Дні українського кіно» не друкували. Працюючи на Берлінале як журналіст, я уважно стежила за цією пресою.
Пояснення одне: організатори «Днів» не можуть, чи не хочуть відрізняти свої, м’яко кажучи, фантазії від дійсності.
А поки «Конгломерат» розпоряджався державними коштами на поліпшення іміджу країни, грошей на те, щоб достойно представити українські фільми, які брали участь у програмі Берлінале, в держави не знайшлося.
Нагадаю, цього року на Берлінале були представлені роботи двох українських режисерів — короткометражний мультфільм Степана Коваля «Злидні» у Дитячому кінофестивалі та повнометражний ігровий фільм Олександра Шапіро Happy people у Форумі молодого кіно. Обидва фільми, попри свою радикальну відмінність, мають одну спільну рису — вони зроблені не на гроші держави. Мультфільм Коваля — частина російського проекту дитячого кіно «Гора самоцвітів», що фінансується російським Мінкультом. А робота Олександра Шапіро — незалежна продукція продюсерських агенцій Lazaretti і Panopticum. Щоправда, Міністерство культури і туризму України виділило певні кошти для поїздки на Берлінале обом режисерам. Вочевидь воно навчене гірким минулорічним досвідом, коли відмовилося профінансувати поїздку на Канський фестиваль Ігоря Стрембіцького з фільмом «Подорожні», що здобув першу в історії українського кіно Золоту пальмову гілку (в короткометражному конкурсі). Однак коштів Мінкульту не вистачило для того, аби зробити присутність українського кіно помітною. Річ у тім, що на Берлінале, як на кожному великому фестивалі, інформаційний супровід фільму відіграє надзвичайно важливу роль. Це й розміщення реклами, якою рясніє і Потсдамер платц, і фестивальні щоденники. Це й розповсюдження безкоштовної поліграфічної продукції для журналістів. Це й проведення прийомів на честь фільмів. Усе це є невід’ємною частиною просування тієї чи іншої національної кінематографії, а отже, і створення відповідного іміджу держави. Вкрай необхідним є представлення національної кінопродукції на кіноринку фестивалю. А Берлінале має найбільший кіноринок у Європі. Скажімо, Міністерство культури і туризму, яке все ще залишається найбільшим кіновиробником в Україні, саме або з допомогою відповідних компаній, могло б ознайомити кінобізнесову спільноту з українським продуктом на всіх етапах — від готових фільмів до проектів. Наскільки я розумію, це й є створенням іміджу в галузі кінематографа.
Що ж до Днів українського кіно, то ідея загалом має право на існування. Тільки треба знати, як до неї підійти. Більше того, таку ідею вже давно висловлювали українські спеціалісти з фестивальної справи. Особисто я чула її від директора МКФ «Молодість» Андрія Халпахчі ще кілька років тому. Але це має бути серйозно підготовлена акція. Потрібно відреставрувати фільми, більшість з яких перебуває в плачевному стані, зробити субтитри, надрукувати копії, зробити належний інформаційний супровід у формі каталогу. І такою програмою можуть зацікавитися окремі фестивалі. Хоча це, безперечно, не будуть Венеційський чи Берлінський, оскільки у них ретроспективна програма має набагато ширше від представлення національного кінематографа тематичне спрямування. Таку програму можна пропонувати також артхаусним кінотеатрам. У Берліні, до речі, їх набереться з півдесятка, включно з двома культовими кінотеатрами «Вавилон» і «Арсенал» (назви обох, до речі, збігаються з назвами відомих українських фільмів). Однак, звісно, нема ніякого сенсу проводити такі програми під час фестивалів — конкуренція тут безмежно нерівна.
Те, що держава нарешті дозріла до розуміння, що імідж потрібно активно створювати, не можна не вітати. Однак гірко вкотре повторювати фатальну фразу: хотіли як краще, а вийшло... Черговий мінус в очах міжнародної спільноти в особі дирекції Берлінале Україна вже отримала.