Якби проводився кастинг найлаконічніших літературознавчих означень для текстів Тані Малярчук, то я запропонував би лише два поняття — візії, спостереження. Точніше, так: спостереження + візії. За моєю концепцією, саме в них вкладається все, що Таня Малярчук репрезентувала квартетом своїх книжок: «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004), «Згори вниз» (Харків: Фоліо, 2006), «Як я стала святою» (Харків: Фоліо, 2006), «Говорити» (Харків: Фоліо, 2007). Усі тексти, що ввійшли до цих збірок, являють собою різноманітні комбінації спостережень (самоспостережень, спостережень за спостереженнями, спостережень за рефлексіями і медитаціями) та візій (снів, уявлень, домислювань, видінь).
Книжка «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» своїми формальними принадами й смисловим тонусом є цілком репрезентативною для першої книжки і всотала молодечий, навіть по-юному експериментальний дух письменниці.
Назва збірки є контамінацією назв текстів, що до неї ввійшли, — «Троянди Адольфо» й «Ендшпілю для Лізи». Спочатку Таня Малярчук розуміла художній експеримент переважно у вимірі зовнішніх атрибутів: у «Троянді Адольфо» усі абзаци розпочинаються з малої літери (хоча в ономастичних випадках велика літера зберігається) і повністю анульована, ба навіть декласована, кома (хоча інші розділові знаки, імовірно, як менш нав’язливі, — тире, двокрапка тощо — не позбавлені своїх прав і, відповідно, права на існування). Це вже у третій збірці — «Як я стала святою» — Таня Малярчук починає демонструвати більш ґрунтовне потрактування експериментаторства, переносячи його акценти у нішу семантики та художніх реалій.
Текст «Троянда Адольфо» замішаний на спостереженнях та інкрустований ними. Фіксуюче, спостерігаюче начало настільки відчутне в ньому, що аж розпирає його. Оповідь нараторки, яка прихильніше ідентифікує себе як Барбару, ніж як Варвару, становить собою нескінченну ікебану із вражень, самоспостережень, рефлексувань, що вони час від часу переходять у самоуявлювання і дофантазовування.
«Ендшпіль для Лізи» є (вже котрою) варіацією одного з мотивів поп-культури: кохання дівчини / незаміжньої молодої жінки до одруженого чоловіка з дитиною. Героїня Тані Малярчук — двадцятирічна дівчина, якій, утім, притаманні емоції, поривання, екстаз-порухи чотирнадцяти- чи, максимум, шістнадцятирічної дівчинки-підлітка. Нещасливий трикутник такого ж самого нещасливого кохання. Вихідна ситуація може балотуватися до парламенту найтривіальніших і найстереотипніших ідей. Значно оригінальніше було б, скажімо, змоделювати щасливий або принаймні не нещасливий трикутник закоханих. Особливо ж якщо врахувати новочасну «фішку»-тенденцію до переінтерпретації всього, що склалося і сприймається як стандарт, як норма, як постулат.
В емоційній партитурі «Ендшпілю для Лізи» найвиразнішою є психологічна партія. Вокальну основу «Ендшпілю для Лізи» становить оголений голос дівочого/жіночого єства. Єства, яке потребує мужчини, фізичного втручання мужчини і яке не може, не бажає без нього (мужчини) і цього (втручання) жити. «Я хочу бути з тобою», «Я хочу, щоб ми були удвох», «Я хочу, щоб ти був у мені» — таким виглядає рефрен почуттєвих та мисленнєвих інсталяцій Лізи, у свідомості якої пульсує цілком підлітковий, пубертатний слоган.
Друга книжка Тані Малярчук увібрала в себе текст «Згори вниз. Книга страхів» і порцію новел. У тексті «Згори вниз. Книга страхів», яким відкривається збірка, основні художні величини залишаються ті ж самі: спостереження та візії. Проте змінюється рельєф стильової манери. На відміну від «Троянди Адольфо» й «Ендшпілю для Лізи», переважають прозорий, як Карпати (дія відбувається саме там, серед Карпатських гір), малюнок, лаконічна структура фрази, в яку вкарбовано стислість почуттів і сконцентрованість візій.
У «Згори вниз. Книга страхів» спочатку домінують етнорегіональні арабески. У тексті з’являється сюжет, хоча й схематичний. Із розвитком реалій посилюються роль і текстове звучання візій. Життєві знаки й імпульси героїні дедалі помітніше переміщуються з навколишнього виміру у внутрішній. Лакуна свідомісного буття заповнюється уявленнями, снами та імовірними картинами. При цьому Таня Малярчук нагадує, що імовірність зовсім не означає вірогідність.
Сімка новел, розташована за текстом «Згори вниз. Книга страхів», продовжує ту ж стилістику — розділи лаконічні, крок фрази чіткий і стриманий, мовний ландшафт тяжіє до сконденсованої експресивності. У сенсі загальних стильових засад збірка вийшла досить однорідною.
Новела «Чоловік і його собака» могла б кваліфікуватися притчею, якби не її надмірна дидактичність, що проступає ледь не з усіх текстових шпарин.
«Цвєтка і її я» — давно розроблена модель стосунків між «паралельними» родичами (у Тані Малярчук — між сестрами), в якій (моделі стосунків) усе ґрунтується на міжособистісних зіткненнях і колізіях.
«Георгій і його змій» — компактний кітч, найбільшим достоїнством якого є те, що він компактний, а також те, що в порціонному меню збірки є міні-текст, іще менш виразний за нього.
«Я і моя священна корова» з усіх новел є найоригінальнішою, заснованою на ритмічному посиленні фантасмагорійних акцентів і деталей оповіді.
«Село і його відьми» — етнопсихологічний шкіц із драматичним фіналом, який (шкіц) нагадує про те, що героїні Тані Малярчук не втрачають найменшого шансу зануритися у сайт власних спогадів, з якого вони користають матеріал для фабул і малюнків, підсвічених ситуативними рефлексіями.
«Леся і її стоматолог» може вважатися белетристично упакованим анекдотом, тим паче з урахуванням цілковито анекдотичного фіналу.
«Жінка і її риба» — найслабша новела з тих, що їх Таня Малярчук написала і могла написати. Апріорний інтерес до неї спроможна викликати хіба що міра її маловиразності, а також актуалізація в прикінцевих абзацах антонімів «згори — знизу», які в різних своїх семантичних варіаціях стали лейттемою всієї книжки.
Книжку «Як я стала святою» скомпонували три тексти — «Комплекс Шахразади», «Ми. Колективний архетип» і «Як я стала святою». Другий текст є необов’язковим — і для самої збірки, і для художнього смаку Тані Малярчук. У ньому чимало уразливих місць — від назви до якості художніх реалій. Назвою — «Ми. Колективний архетип» — майже все сказано, що проблематично назвати достоїнством новітньої літератури. Художні реалії задумані в річищі гротескової поетики, проте їхня гротескність виглядає інертно й навіть інфантильно, що не могло не позначитися на відсутності гостроти фрази, діалогів, колізії і врешті свіжої думки.
Перший і третій тексти збірки — відповідно «Комплекс Шахразади» та «Як я стала святою» — найглибше і найхаризматичніше репрезентують Таню Малярчук. У цих двох текстах вона постала художником, що тонко відчуває естетику фантасмагорії та сюрреальності.
«Як я стала святою» — це файли сюрреальності, атмо- й ноосферу якої природно уявила і змоделювала Таня Малярчук. Усе в ньому спонукає до того, щоб зображені сценки сприймалися як виключно віртуальні схеми й модельки. Письменниця постійно виакцентовує: чим вираженіший у тексті сюр як концепт — тим текст умовніший, поліфонічніший. А в координатах умовності Таня Малярчук та її персонажі почуваються найбільш комфортно, розкомплексовано.
Художні реалії в тексті «Як я стала святою» існують для того, щоб усіляко стиралися межі між ними. В Тані Малярчук умовним є не лише «той світ», але й «цей світ», який, звичайно ж, доволі кревно сполучений із «тим світом». Нечисленні події, що трапляються в тексті, об’єднані природою власної сюрреальності — сюрподібності та сюрверсійності.
У «Комплексі Шахразади» в усій своїй красі розгорнуто поетику фантасмагорії. У тексті, як це личить новочасній прозі, немає власне сюжету — але текст, що не менш притаманно найсучаснішій прозі, має власні події. Реалії течуть із вибуховою плавністю. І саме час від часу течуть, бо коли річка розливається, Ліза (ще одна Ліза, але це інша Ліза, Таня Малярчук любить Ліз-у) з верхнього поверху будівлі, що іменується «Пансіонатом мадам Воке», спускається до нижчого на каное. До сніданку. А також до групового спілкування, що, втім, теж починається зі сніданку.
Та й сам текст — це неначе екскурсія на каное, а ще ліпше — нетривалий вояж пірогою по готелю фантасмагорійних візій, у якому, образно висловлюючись, не діють закони земного тяжіння. Себто вони, можливо, й діють, але за зовсім іншою логікою. А логіка у них, цих візій, така: усе має бути не так, як у монотонно передбаченому, нав’язливо раціональному навколишньому повсякденні.
Камертоном цієї альтер-логіки стає вихідна ситуація, за якою «кожного ранку Гарі і Григорій у столовій дають Бальзакові («старому дідищеві», бренд-ім’я підібране з натяком на його надбагату фантазію. — Я.Г.) випити три літри цього міцного напою (кави. — Я.Г.), після чого той лягає на канапу і швидко засинає», а «прокинувшись, мусить розповідати присутнім свій сон», за що Гарі і Григорій сплачують «стомленому і виснаженому Бальзаку десять гривень, як за нормальний робочий день».
Події підкреслено абсурдові, тому й випромінюють поетичність, навіть ліричність. Персонажі настільки умовні, що виглядають цілком натурально. Вони живуть своїми у-явленнями. А також монологами та діалогами, у яких ці уявлення матеріалізуються. Персонажі регулярно з’-являються одне одному — у пасажах і лабіринтах фантазії. Власної або ситуативно-колізійної.
Збіркою «Говорити» Таня Малярчук недвозначно натякнула, що вона може повторювати саму себе. Нічого особливо небезпечного в цьому, безперечно, немає. Головне, щоб вона не зациклилась на самоповторах і самоповторенні. А підстави для такої версії-моделі її розвитку існують. У книжці «Говорити», що її склали три цикли — «Голоси», «Замаґурка» і «Батарея Муравйова», Таня Малярчук не запропонувала нічого нового, окрім апробованого нею ж абсурдизму. Причому художній рівень абсурдних конструкцій на порядок слабший, ба навіть іще менш виразний, ніж реалії збірки «Як я стала святою». Єдине, що Таня Малярчук четвертою книжкою продемонструвала, — так це більш-менш вправне володіння формою новели (або новелки), яка в її виконанні виглядала не надто переконливою у форматі збірки «Згори вниз».
Текстами своїх чотирьох книжок Таня Малярчук від флоризму спостережень рухається до флористики візій. Вона місіонер-ка візій, або стисліше й інформативніше — візіонерка.
Ніша її візій асоціюється з квітковим магазинчиком, у якому так само загадково, ароматно, колористично. У цьому магазинчику витають запашні й оманливі флюїди, від яких трохи паморочиться нестійка свідомість. У цьому магазинчику зароджуються ефемерні експресії та примарні ідеї, що загострюють відчуття фантасмагорійності та сюрреальності. У цьому магазинчику не може не бути людно, бо ваблять свіжі барви, пахощі, композиції. У цьому магазинчику завжди можна сподіватися віднайти саме ті квіти, які потрібні для нових та енігматично привабливих ікебан.
Ікебан від Тані Малярчук.