З подивом і підозрою спостерігаючи за балетно-показовими акціями МВС проти розповсюджувачів піратського програмного забезпечення та власників комп’ютерних клубів, українські користувачі якось мимоволі впадають в «оптичну оману». Багато наших співвітчизників починають асоціювати ці «погроми» не з фірмою Microsoft і її вузькокорпоративними (а дехто каже — що й монополістичними) інтересами, а з Заходом загалом. Це й зрозуміло — надто добре проглядають постаті американських дипломатів за міліцейськими мундирами. Проте поряд з судовим захистом інтересів напівмонопольних корпорацій традиційно облаюване західне суспільство демонструє нам ще й зразок того, як «середньостатистичні люди» разом із «дрібними підприємцями» можуть успішно протистояти інтересам корпорацій, чий річний прибуток інколи позначається більшою кількістю цифр, аніж бюджет України.
Достатньо яскравим прикладом такого протистояння є конфлікт довкола розповсюдження музики у форматі mp3 засобами Інтернету. Ця тема була вельми популярна на початку цього року, в часи масштабної судової справи асоціації студій звукозапису проти компанії Napster. Як відомо, суд прийняв рішення про недопустимість вільного публічного доступу до музики, захищеної авторськими правами.
Влітку здавалося, що конфлікт вичерпав сам себе. Napster припинив, фактично, своє існування, виплатив грандіозні штрафи і почав реорганізовуватися у службу «доставки музики за підпискою». Зрозуміло, що подібна реорганізація означала фактично втрату більш ніж 60 мільйонів користувачів цієї мережі. Окрім того, навіть у такому «платному» вигляді старт Napster затримувався, оскільки студії звукозапису, святкуючи перемогу над ненависною мережею, зовсім не поспішали видавати їй необхідні ліцензії. Виконавчий директор Napster Конрад Гільберс, звісно, заявляв, що слід ввести практику «примусової видачі ліцензій» власниками авторських прав на трансляцію музики в Інтернеті, як це робиться стосовно трансляції музики на радіо та телебаченні, однак Конгрес США, звісно, теж не поспішав з подібною законодавчою ініціативою.
Проте вже на початку цієї осені виявилося, що «не кожен mp3 — від Napster». Статистичні дані показали вибухоподібний зріст аналогічних Napster мереж, кількість користувачів яких впродовж двох-трьох місяців зросла на 200—400%, і досягла цифр, хоч і не аналогічних Napster, проте здатних викликати нервовий напад у більшості власників авторських прав:
Morpheus — 2,5 мільйонf користувачів;
Kazaa Media Desktop, 1,3 мільйона користувачів;
Winmx — 1,2 мільйона користувачів;
Aimster — 927 тисяч користувачів.
До цього слід додати сім-вісім мільйонів користувачів, котрих ділять між собою 16 наступних у рейтингу популярності файлообмінних мереж. Прогнози у Інтернеті — річ непевна, і як правило, у різних авторів вони вельми відмінні. От і у цьому випадку різні джерела передбачають різну кількість користувачів у подібних сервісів — від 40 до 110 мільйонів до кінця цього року…
Стратегія власників авторських прав в такій ситуації, здавалось би, напрошується сама собою — розпочати судове переслідування, заборонити, оштрафувати і зрівняти з землею «наступничків», котрих RIAA (Асоціація звукозаписувальної індустрії Америки) називає не інакше ніж «Піратським базаром ХХІ століття». Проте не все виявилось таким однозначним і простим. Нові файлообмінні мережі, порівняно з Napster, значно прогресували як в програмно-технічному, так і в юридично-правовому аспектах своєї роботи.
Якщо останній становив собою мережу з центром (серверами, власне Napster) та периферією — користувачами, то послідовники пішли іншим шляхом. Вони розповсюдили своє програмне забезпечення, що діє в режимі peer-to-peer protocol (букв. «протокол рівний до рівного»). Такий режим дозволяє кожному окремому користувачеві просто «переглядати» відведені для музики, зображень, відеокліпів і т.д. ділянки на комп’ютерах інших користувачів, котрі під’єднані в даний момент до Інтернету.
Таким чином, директивна заборона тієї чи іншої файлообмінної мережі не дасть бажаного результату — залишиться Інтернет, охочі до «шари» користувачі та програмне забезпечення, яке дозволятиме цією «шарою» обмінюватись. Відслідковувати увесь Інтернет-трафік не вдасться, тотальні обшуки на предмет «файлообмінних» програм теж ніхто проводити не буде, а заклики до «громадянської свідомості», які теж намагалися практикувати, виявляється, у США нітрохи не ефективніші, ніж приміром, в Україні… Не дарма ж на ринках з піратськими компакт-дисками у Києві так часто можна зустріти американців…
Проте навіть забезпечити саму судову заборону у випадку нових файлообмінних мереж далеко не так легко, як того б хотілося щасливим власникам авторських прав. Навчені гірким досвідом «великого предка», його наступники більш чи менш активно декларують свою відданість ідеї авторського права. Що не заважає їм будувати на шляху можливого судового розгляду своєї діяльності потужні мури, хитромудрі пастки та ходити у жорстокі атаки на ту ж таки RIAA. Серед файлообмінних мереж на даний момент є два основних юридичних підходи до проблеми авторських прав. Перший, який можна умовно назвати «співробітництво», передбачає максимальне спілкування з власниками авторських прав і всемірне затягування їхніх дій. Другий, «самоусунення», полягає в тому, що мережа надає послуги з анонімної передачі інформації, не цікавлячись при тому ані змістом інформації, ані особами своїх клієнтів, ані, відповідно, проблемою авторського права взагалі. Найяскравіші приклади використання цих підходів дають нам Aimster та WinMX відповідно.
Процедура подання скарги власника авторських прав до користувача мережі Aimster довга, як зимова ніч, і ефективна, як дзвінок у жек. Зокрема, такому власнику пропонується надіслати заповнену анкету, де він подасть інформацію про себе, переконає, що дійсно є власником авторських прав, та подасть перелік композицій, на які має право і які помітив у вільному доступі в користувача мережі Aimster, котрий, припустимо, називається у ній іменем Джон Сміт (при тому, звісно, це далеко не обов’язково його справжнє ім’я). Далі адміністрація AbovePeer Inc (власника Aimster) зобов’язується здійснити «спробу зв’язатися з власником сторінки», на якій поміщено сумнівні, з точки зору авторського права, матеріали. Саме «здійснити спробу», оскільки термін «make reasonable effort for» (букв. «зробити розумне зусилля для») дуже мало до чого зобов’язує. Притому не вказано ні терміну, впродовж якого здійснюється подібне звернення (година, місяць, рік?), ані способу (телефоном, поштою, сигнальною сиреною?). Після завершення цієї процедури, якщо питання залишається нез’ясованим, компанія погоджується відключити доступ інших користувачів саме до цих продуктів на сторінці саме «Джона Сміта». Себто якщо аналогічні продукти є на сторінці когось, хто назвався «Девідом Блеком», то власникові авторських прав доведеться все починати спочатку. Більше того, слідуючи букві закону, власники Aimster навіть заявили, що «користувачі, котрі регулярно порушують авторське право, можуть бути відключеними від усіх сервісів» мережі Aimster. В такому разі бідолашному Джону Сміту доведеться знову реєструватися як «новому користувачеві», називаючись при тому вже, приміром, Джоном К.Смітом…
Хоча до подібних казуїстичних тонкощів вдаються далеко не всі. Яскравим прикладом повного усунення від можливої відповідальності за будь-які діяння в інформаційній сфері є система файлообміну WinMX. Щоб уникнути звинувачень з боку студій звукозапису у порушенні авторського права, її власники займають позицію «демонстративного невтручання», явно сповідуючи принцип «менше знаєш — довше живеш».
Зокрема, мережа WinMX «ніяким чином не відслідковує жодної інформації про своїх користувачів». Себто центральні сервери цієї мережі не фіксують ані імен користувачів, ані, тим паче, інформації, якою ті обмінюються. Таким чином, адміністрація мережі не відповідає за дії користувачів — оскільки ніяк їх не контролює. А самих користувачів складно притягти до відповідальності, оскільки хоч вони й порушують закон, зафіксувати це неможливо. Притому мережа ГАРАНТУЄ своїм користувачам, що ніколи — ні тепер, ні в майбутньому, не відстежуватиме їхньої інформації і не встановлюватиме для цього «шпигунського програмного забезпечення», як з щирою зневагою до таких програм вказано на службовому сайті WinMX. Пам’ятаєте, як пишуть на деяких китайських виробах: «Фирма не несет ответственность любой цвет, размер и форма…»
Таким чином, одна зі сторін «конфлікту довкола mp3», а саме файлообмінні мережі, отримала явну перевагу. На них працює два фундаментальних фактори — природнє бажання людей отримувати задарма блага, за які раніше доводилось платити, і технічний прогрес, який дає можливість отримувати ці блага безкарно. Файлообмінні мережі здійснюють свою діяльність теж далеко не на філантропічних засадах — поряд з «вільною» музикою на їхніх сайтах пропонуються ще й цілком комерційні програмні продукти. Окрім того, шалений (до мільйона відвідувачів щодня) трафік дозволяє їм отримувати чималий прибуток від баннерної реклами «третіх осіб». Це притому, що прямі витрати на створення необхідного програмного забезпечення є порівняно невисокими. І якщо у випаду Napster у власників авторських прав були можливості і засоби вплинути на одну централізовану організацію, то у випадку використання peer-to-peer protocol подібні мережі можуть банкротувати і відновлюватись під іншою назвою, обмінюватись користувачами, відокремлюватись, об’єднуватися і т.д., перетворюючи звукозаписувальні корпорації, що є власниками авторських прав, на більшу частину «популярної» музики на філіали юридичних контор.
За подібних умов логічним є висновок, що сама концепція авторського права у її теперішньому вигляді вичерпала себе. З одного боку, вона забезпечує законодавчий захист прав повної власності на ту чи іншу інтелектуальну продукцію. Себто, власник володіє монопольним правом на їх розповсюдження на тих умовах, які вважатиме вигідними для себе. Притому, як правило, невелика порівняно кількість власників володіє правами на практично всю схожу між собою продукцію. І, відповідно, може вести взаємоузгоджену цінову політику.
Проте нові технічні можливості дозволяють безпроблемно розповсюджувати і копіювати подібну інтелектуальну продукцію. Щоб унеможливити це, доведеться за плечем кожного користувача Інтернету посадити по агенту спецслужб. І навіть такий підхід не забезпечить стовідсоткової надійності і обов’язкової кари для порушників. А закон, не підкріплений репресивними санкціями за невиконання, — вже не закон. Це, можливо, традиція чи моральна норма. А можливо, просто шматок паперу. Судячи зі ставлення основної маси користувачів до сервісів, що надають файлообмінні мережі, — скоріше останнє. І вихід тут, здається, один — міняти саму концепцію авторських прав. Чого жахливо не хочеться їхнім теперішнім власникам, і проти чого вони, відповідно, борються «не щадя живота».
Хтозна, можливо, саме завдяки інтернет-технологіям, які впевнено вибивають фінансовий грунт з-під ніг звукозаписувальних корпорацій, підходить до завершення епоха «продукування популярної культури» в аудіомистецтвах. Підходить до кінця разом із «бренд-монстрами», що випускають у потрібній кількості стандартизованих «поп-зайчиків», забезпечують їм безвідмовну «розкрутку» в гранично отупілого слухача і монопольно здійснюють продаж свого «товару». Остаточно перетворивши яке-не-яке мистецтво на чітко відлагоджений механізм, котрий насправді не вдовольняє смаки, а випускає усереднену продукцію і заставляє більшість споживачів нею вдовольнятись.
Проте, це, звісно, мрії. А реальність поки що така: розмови про те, буцімто файлообмінні мережі «поховають музику», — м’яко кажучи, неправда, до якої вдаються люди, що бояться втратити завдяки розвитку технології джерело стабільних високих прибутків. Бо впродовж багатьох століть музика розвивалась і без доктрини авторського права. Не володіли ні прихожани, ні каноніки соборів, при котрих грав Бах, правом власності на його музику, хоча він і жив на їхні гроші. Настільки ж, як не претендують італійські оперні театри на «ексклюзивне право виконувати Верді».
А нам поки що не залишається нічого іншого, окрім як спостерігати протистояння між «індустрією розваг» та високими технологіями і надіятись, що наша рідна влада не поспішатиме з виконанням законів, у доречності і дієвості яких уже сумніваються і їхні творці.