Брязкальце, глиняна потішна сокирка і маленькі горщики грубого ліплення — найдавніші іграшки, знайдені (у XIX ст.) на території Російської імперії. Названі предмети належать до фатьянівської культури і датуються II тис. до н.е. Мабуть, ці іграшки або схожі на них для наших попередників були наділені містичною силою, тому слово «іграшка» у певних випадках доречно було б писати в лапках або виділяти курсивом. Не викликає сумнівів, що в ранніх цивілізаціях іграшки слугували не лише для дитячих утіх чи були якимось «посібником» для навчання — життя, полювання, війни, ремесла, побуту, скотарства й землеробства, а й ставали атрибутами містерій, предметами релігійних культів. Вважається, що іграшка була оберегом дитини, служила охоронницею роду.
При розкопках староруських міст виявлено (іноді прямо в обпалювальних печах) глиняні кульки-брязкальця, свистульки у формі коників, баранців і птахів, іграшковий посуд, фігурки людей і фантастичних істот. Ці образи з деякими винятками чи доповненнями традиційні для творчості всіх народів.
І ось уже надворі XXI століття.
Серед величезного розмаїття іграшок сучасності, створених часом із застосуванням високих технологій, у нашому світі вижили і традиційні керамічні іграшки. Вони стали екзотикою. Однак при цьому навіть нефахівець може за характерними ознаками відрізнити димківську іграшку від каргопольської, а каргопольську від філімонівської чи опішнянської… А спеціалісти іноді можуть назвати й ім’я автора…
Дух і буква художнього закону
Іграшки Ольги Бердник зберігаються в приватних колекціях Австралії, обох Америк, майже у всіх країнах Європи, ну і, зрозуміло, на територіях доступніших. Наші митці тримають її роботи у себе в майстернях, хто одну-дві, а хтось і невеличку колекцію. Показово, що на відкриття її першої персональної виставки, яка недавно відбулася в черкаському Художньому музеї, зібралося багато митців. І це показово, адже художники зазвичай табуном не ходять і їх одноманітно схвальні промови не часто можна почути. А тут — згода між ними! Хтось (із прикрою для мене скупістю на слова) лише киває: «Гарні роботи». А інший у словах більш розмашистий: «У Олі напружена колірна гама, матісівська», «…відкриті кольори — синій, червоний, жовтий, зелений — і все гармонійно. Це не всім дано. Часом і прапор так зшиють, що дивитися неможливо. А тут — усе гармонійно...» У фахівців-«народників» до Ольги претензія: «канонів не дотримано». Але відразу й похвала: «Пластика чудова...» Одна елегантна дама, обізнана в народних і сучасних мистецтвах, яка по телефону звично промовляє: «Ні, ні, десятого я не можу, в мене саме семінар у Сан-Франциско», простодушно поділилася внутрішнім спостереженням: «Я росла в глухому селі, була в нас проста хата, садочок; глечики сушилися на плоті догори денцем. І мені завжди хотілося їх барвисто розмалювати!.. І ось наче здійснилося дитяче бажання! Ці яскраві звірі явилися звідти, із тих, не розписаних мною глечиків...»
Схоже, творчість Ольги Бердник в душі торкається чогось таємного, про що і повідати, як бачимо, буває складно, але те, що багато хто шукав...
Чи народна її іграшка? Ні, авторська. А по суті?.. Всякий відчуває — не стилізація під народну. Якщо дозволено до художніх законів застосовувати терміни юриспруденції, можна сказати: за буквою — ні, за духом — народна. У її роботах відчувається щось набагато глибинніше, древніше, ніж уціліле для нас у часі, що вважається традиційно-народним. Мабуть, саме так інтуїтивно у певні моменти історії відтворюється розрив, який виникає із втратою народом гармонійного способу життя.
Свого часу вона побачила роботи Марії Приймаченко...
Точка зору, дотику, слуху...
Шлях до писаної глиняної іграшки в Ольги Бердник був довгий. Росла вона в Кам’янці, містечку не байдужому до культури, освяченому іменами Пушкіна й Чайковського. Але тоді не було там художньої студії. Проте, розповідає вона, їй пощастило: жила у Кам’янці людина, котра навчалася в Ленінградській академії мистецтв. Завдяки їй у 12 років Ольга вже не плутала, умовно кажучи, Врубеля з Рубльовим. Після школи вона вступила до Київського інституту культури, на бібліотечний факультет. А 88-го, вже років п’ять попрацювавши в обласній бібліотеці, перечитавши безліч книжок, раптом зайнялася ліпленням. Та й не раптом, звісно. У ті роки в суспільстві все вже було збуреним і рухалося, гул близьких тектонічних розламів, чомусь звеселяючи серце, породжував іноді і творчу енергію; настала та сама мить історії... Спочатку Ольга робила теракотові фігурки. У неї добре стало виходити; митці звернули на неї увагу.
А якось вона ознайомилася з малюнками Марії Приймаченко. Ці малюнки на багатьох справляють сильне враження. А на Ольгу вони вплинули надзвичайно. І ось у кераміці Ольги Бердник фантастичні звірі Марії Приймаченко отримали тривимірність. Ні, звісно, не про епігонство мова. Усе набагато тонше. Але відгомін приймаченківських мотивів присутній і в кольорі, і навіть, здається, у замісі глини.
«Чимало керамістів-професіоналів кажуть, що це нонсенс — ховати глину під колір, — розповідає Ольга. — Та я нічого не можу із собою вдіяти. Якщо я обмежу себе в кольорі, іграшці чогось бракуватиме. Ось якби я виросла в Опішні чи ще десь, де склалася своя школа гончарства, й увібрала б її в себе, то для мене їхня традиція була б рідною. А так — не можу сказати, що вона мені близька. Як і інші школи — димківська, філімонівська... За вуха себе притягати? Я шукала своє, експериментувала з кольором. Брала дикі, непоєднувані кольори, наприклад, оранжевий і синій, а виходить гармонійний контраст. Та своїх учнів
(із 99-го Ольга викладає у вищому художньому ПТУ № 20) я цього не навчаю, не маю права цього навчати. У мене авторська іграшка. Тим паче що розпис обпаленої глини темперою зовсім не характерний для України. Своїм учням даю традиційне гончарство. Вважаю, що в основі професії лежить народна кераміка. Звідти можна йти куди завгодно. Простір кераміки безкрайній, від дрібної біжутерії до монументальної скульптури. Нехай шукають своє...»
Справді, кожний художник перебуває в унікальній, тільки йому відведеній точці простору, і в цьому всі художники рівні. Ця точка — унікальна точка художнього зору; і, якщо завгодно, нюху, дотику, смаку і слуху. У кожного своя. І кожному своє. І митцю, і народу, і цивілізації. І в цьому всі часи, народи і люди поставлені в рівні умови...
Хто в хатці живе?
Кризи і навіть катастрофи тим цікаві, що певної миті відключають у людини периферійний зір, око віднаходить здатність бачити головне крізь панцир буденності катастрофічного. При цьому іноді вдається глянути на хисткий наш світ, що горить у часі, по-дитячому широко відкритими очима.
І тут я подумав про Хундертвассера. Дозволю собі нагадати. Недавно жив у Європі чоловік, на ім’я Фрідріх Стовассер, котрий вигадав собі дивовижний псевдонім Фріденсрайх Хундертвассер. 2000 року, невдовзі після його смерті, Європою прокотилася хвиля виставок, присвячених його пам’яті. Хундертвассера називають «генієм архітектури майбутнього». Геній — найдоречніше слово — побачив те, що було начебто на поверхні. Хто з нас у дитинстві не розглядав із замилуванням картинки в книжках, на яких зображені казкові будинки, в яких живуть всілякі кравчики, гноми і принцеси... Кривенькі вікна і стіни, вигадливі вежі, перекошені дахи... Він проектував і споруджував такі будинки, побудував у Відні гімназію, реконструював промислові споруди... Ідеї Хундертвассера підхоплені тепер уже в усьому світі, цілком прагматичні люди будують казкові будинки, що тішать око. Хундертвассер зумів напруженим поглядом побачити і матеріалізувати те, про що, мабуть, кожен мріяв у дитинстві. При цьому матеріалізована мрія залишилася впізнаваною.
Як архітектура Хундертвассера вириває людину з лабет антихудожньої індустрії, що забіднює душі сумовитим виглядом однотипних будинків і моторошнуватих отруйних труб, так і святкова кераміка Бердник здатна вирвати дорослу людину з убивчої суєти, а дитину занурити у стан споглядальної замисленості, відірвавши від бездушних барбі, черепашок, бетменів та інших покемонів.
Леви наших лісів
У таджицькому кишлаку Бафої народний майстер-кераміст робив іграшки не лише коней, а й страхітливих драконів ажако і головного демона дев (див). Дослідники, як і у випадку з Марією Приймаченко, захоплено вигукували: «Звідки таке?!» Справді, звідки? Мабуть, не слід виключати можливість візіонерського досвіду, почерпнутого якщо і не з магістралу «пр. Даниїл — Д.Андреєв», то, можливо, із периферійних ліній, що підживлювали, скажімо, «Чудесний сон Тетяни». Із багатьох причин тут цю тему не хочеться розвивати. Та все ж, звідки?
— Коти мені наснилися цілою серією. Я сказала собі: нехай насняться! І наснилися, — Ольга охоче і з любов’ю розповідає про свої роботи. — Усі мої коти з горизонтально піднятими хвостами, а в хвостах дірочки, це не просто свисток, це сопілочка; можна навіть зіграти мелодію. Коти на полюванні, нашорошені, у кожного свій характер. Вони не натуралістичні. Ось кіт — лимонно-жовтий, обплетений травами; ось «Кіт у жучках», а ось «Блакитний кіт» — вуса козацькі, нагрудничок, мов у єгипетського фараона... Є серія «Пташине весілля», там і наречений з нареченою, і боярин із дружкою, і багато гостей, серед котрих «Птиця з пташеням», «Птиця з яйцем» і «Старий глухар». Є в мене серія «Леви наших лісів». Ось Лев, як у Приймаченко. Але не зовсім, образ трансформований. Усі «Леви наших лісів» не агресивні, вони несуть радість, створені для гри. Ось «Городні звірі». «Морквиця», «Гарбуз» — вуса і хвостик закручені, «Огірок», «Квасоля» — вони більше люди, аніж звірі, одягнені в людський одяг. Капуста в намисті, з віночком на голові. А ось «Колосковий звір», він у полі живе, охороняє врожай. Це як у віруваннях ірокезів, де кожну рослину охороняв свій дух.
— У чому джерело фантазій?
— Іноді я дивлюся, як грається дочка, їй шість років. Вона й одружує ці іграшки, і в гості вони в неї одне до одного ходять. Я запитую її: «Що робить цей лев?» Вона: «Охоронець озер». От і серія. Тут і маленькі рибки, і щука в короні з жовтого латаття, і «Комишева пані». Почасти вона на русалку схожа, почасти на птаху Сирін. Дочка вигадала серію «Весілля Сонця і Місяця», я її ще не починала, обмірковую...
— Про що мріє художник?
— Я ніколи не займалася пропагандою своїх робіт. Усе має йти своїм плином. Перед облаштуванням виставки в Черкасах директор музею В.Собченко мені телефонував через день: «Давай! Я знаю, такою іграшкою в Україні ніхто не займається». Нині виставку розгорнуто в Кам’янці, у краєзнавчому музеї, під одним дахом із музеєм Чайковського. Потім іграшки переїдуть у Чигирин. А мрію... Перед тим, як іграшки після виставки розлетяться, хочеться каталог видати.
— Розлетяться?
— Я співпрацюю з Київським інститутом іграшки і галереєю ляльок на Андріївському. У Києві багато хто замовляє по 10—15 штук. Серії свої я іноді повторюю, та все одно ніколи не виходить двох однакових іграшок. Працюю без форми, усе вручну. Деякі колеги сварять: «Без форми не раціонально». І кажуть, що роботи треба підписувати. А я вважаю, їх повинні й так упізнавати. Але, може, тепер підписуватиму...