Пошук української ідеї — це досить часто не політичні баталії, які, на жаль, заводять у глухий кут, а саме творчі рефлексії українських рокових гуртів, до багатьох з яких тією чи іншою мірою пристає визначення «культові». До «Гайдамаків» — от-от пристане… Ця команда останнім часом не губиться серед музичного рок-розмаїття. Їх альбоми «Кобзар», «Перверзія» мали схвальні відгуки не тільки в Україні, але й у Європі. Наразі гурт завершує роботу над відео на пісню «Мені здається» — зйомки проходили у Чорнобилі. І саме Чорнобиль «Гайдамаки» бачать не «зоною відчуження», а місцем сучасної культури. В інтерв’ю «ДТ» лідер гурту Олександр Ярмола розповів, що сам він родом з чорнобильських місць, а ті трагічні події кінця ХХ століття — «символічне попередження людству».
«Коли сталася катастрофа на ЧАЕС, я служив у РА»
— Олександре, ви, очевидно, свідомо обирали місце зйомок – в Чорнобильській зоні?..
На зйомках у Чорнобилі |
Так само і з розщепленням атома — це один із показників неправильного духовного підходу. На наш погляд, ці події — символічне попередження людям: на жаль, наука зайшла так далеко, що катастрофи не оминути. Або ж кліматичні катастрофи. Людина не може рухатися за інерцією до свого кінця, бо Земля — маленька і крихка, і людство ще не має досвіду розв’язання глобальних проблем! Чорнобиль — лише модель, маленький приклад того, що може трапитися.
— Які у вас особисті враження від перебування у зоні відчуження?
— Враження цікаві. Адже я сам родом з Чорнобиля. Коли сталася катастрофа на ЧАЕС, я саме служив у РА – Радянській армії. Дуже прихильно поставилися до зйомок старожили Чорнобиля, серед яких були й такі, що навчалися разом із моїми батьками, навіть пригостили нас, музикантів, місцевим кисляком!..
Нас попередили: ставати на мох небезпечно, адже на ньому радіаційний фон у 40 разів перевищує допустимі норми, прилади зашкалюють.
Можна сказати, через аварію на Чорнобильській АЕС я був відлучений від своєї батьківщини. Але мені не хочеться (і я не бачу причини) вважати Чорнобиль мертвим містом. Хочу, щоб на мою батьківщину повернулося нормальне життя.
Група «Гайдамаки» |
І взагалі бути на тій землі в закритій зоні — особливе відчуття, ця територія цілком не займана діяльністю людини 22 роки. Це начебто заповідник, який розвивається самостійно, без людини. А монтаж кліпу плануємо завершити до кінця липня.
«З Андруховичем товаришуємо віртуально»
— Олександре, можете пояснити, чому нині на такому підйомі саме напрям етнороку?
— Тому що це народна музика. А вона завжди позитивна, класна. І люди її люблять. Є лише питання — зробити цей напрям модним.
— І як в Україні, це вже модно?
— Так! Особливо еліта цікавиться етнороком. Ще студентство. Нас часто запрошуються на різні концерти. Гадаю, крім цікавості, це пов’язано ще і з правильним менеджментом.
— Які у вас попереду гастролі?
— Ми весь час десь… Наприклад, сьогодні по Україні — Івано-Франківська область або Полтава, а завтра ми вже в Голландії. Це просто життя в дорозі. Нині плануємо гастролі у Польщі. Потім летимо до Швейцарії, Голландії.
— Цікаво, як український гурт сприймають за кордоном?
— Можу сказати, що сприймають добре. Але за кордоном, скажімо, для голландського або німецького глядача байдуже, звідки група — з України або з Румунії, важливо, як грають! Там же не тільки українські гурти представлені, але є ринок з усієї Європи. І дуже багато класних гуртів.
У Франції популярні африканські мотиви. А от шведи у захопленні від молдаван із гурту «Здоб ші Здуб», «Оркестру некурців», серба Еміра Кустуріци, болгарської групи «Вікітас». У музичних крамницях етнічний рок там «відривають» з руками.
Тому, крім питання: «класно чи некласно» нас приймають, ще є й питання конкуренції…
— До речі, як вам вдалося «переманити» до себе музиканта з відомого молдаванського гурту «Здоб ші Здуб» Євгеніу Дідика?
— Ніхто його не переманював! Адже на момент його приходу до «Гайдамаків» Євгеніу Дідик уже не грав у «Здоб ші Здуб». А наш тромбоніст Руслан тоді одружився з естонською менеджеркою і полишив колектив. І нам був потрібен інший трубач або тромбоніст, або саксофоніст. І ми дуже задоволені, що Євгеніу — відомий джазовий трубач з Молдови — прийшов саме до нас.
— А чи бували ви на гастролях у Росії?
— Так, ми там були на самому початку існування «Гайдамаків». В різних московських клубах. Але чомусь нам там не сподобалося. Річ не в тому, як нас сприймали. Якраз реакція публіки була добра. Може, просто рівень клубів, де ми виступали, не відповідає бажаному рівню? Ми ж по Європі грали, отож і хотілося виступати в клубах з класним звуком. А може, не сподобалося, що там горілки багато п’ють і підходять до тебе в гримерку і щоразу пропонують випити?.. А коли відмовляєшся, то вони вже дуже нав’язливо знову це пропонують.
— Один із ваших альбомів називається «Перверзія» — за аналогією з романом Юрія Андруховича. Є певні творчі контакти з цим відомим письменником?
— Ми його любимо як людину і як письменника. Але альбом «Перверзія» символізує нашу співпрацю з іншими митцями. Насамперед з письменниками. Ми не знайомі з Андруховичем особисто. Щоправда, писали йому листа електронною поштою — і віртуально потоваришували. А ще раніше на гастролях зачитувалися його романами — «Московіада», «Дванадцять обручів», «Перверзії» — і після цього хотіли познайомитися. Це мудрий митець високого гатунку, який бачив Україну, Росію, бачив світ.
— Не було пересторог з його боку щодо назви альбому?
— Та ні! Заперечень не було. А тим більше про гроші не йшло-
ся. Адже Андрухович вільний художник, і йому ця «байда» ні до чого.
— Він, до речі, слухає гурт «Гайдамаки»?
— Так. І має свої критичні думки. Але загалом йому подобається. У одному з листів Андрухович розповів, що якось у Берліні після літературних читань відбулася велика етнічна дискотека під ритми «Гайдамаків».
«У нашій політиці не «че гевари», а заробітчани»
— Назва вашого гурту тісно пов’язана з Кобзарем. А які вірші Тараса Григоровича могли б стати основою для ваших нових пісень? Ви міркували про це?
— Так… Ми й самі розуміємо, що вже пора, адже «Гайдамаки» справді асоціюються з Кобзарем. Але які саме вірші, зараз я ще сказати не можу. Повинна бути інтрига.
— А можливі у вашому виконанні, скажімо, пісні на російськомовні тексти від українських авторів?
— Думаю, це не від мене залежить. І навіть не від когось із колективу. Є варіанти, що запишемося з якимось російським гуртом. Тільки в такому вигляді російська мова може з’явитися в творчості «Гайдамаків».
— Відомо, що українці надто довіряють артистам в плані їх політичних уподобань. Чи є сьогодні в Україні політична сила, яку ви б могли сміливо підтримати — і піснею, і добрим словом?
— На жаль, нема. Я завжди вірив: щось змінити в країні можна. Найголовніше — бажання.
— Як ви вважаєте, чи можливі такі зміни саме через музику?
— Щоб через музику були можливі певні зміни, треба щоб з’явився музикант рівня Боба Марлі або Віктора Цоя! А поки такої сили в соціумі не буде, то музика, звичайно, впливатиме на людей, але «підняти» їх — навряд… Щоб були соціальні зміни, треба ще раз вийти на Майдан, організувати загальний страйк і заявити, що далі так жити не можна. Але повинен бути і такий лідер, як Че Гевара, котрий поведе людей за собою.
Тільки в нашій політиці не «че гевари», а самі лиш заробітчани.
Так, рок-музика завжди провокувала якісь зміни, закликала маси до рішучих дій. Тож і нині наша музика впливає на людей краплина за краплиною, поступово кількість переходить у якість.
— Ви якось говорили, що «Гайдамаки» — це послідовники українського культу? Що ви мали на увазі?
— Це добрий звичай, гармонія, порядок у домі і в голові. Ми ж нація хліборобів, а не торгашів. А коли торгаші беруть гору, то це недобре! Нам треба виборювати й обстоювати своє. Те, що притаманне саме нашій нації.
— Ви свого часу змінили назву групи: з «Актус» на «Гайдамаки»…
— Коли у 2001-му наш гурт, який тоді називався «Актус», віднайшла для себе рекордингова компанія ЕМІ, то це був її перший контракт в Україні. І ми подумали, що настав час установити ще тісніший зв’язок із власною культурою шляхом зміни назви. «Гайдамаки» — на честь історичної події, гайдамацької повстанської революції, яка відбувалася в Україні у XVIII столітті. Це повстання було реакцією українців проти репресивної зовнішньої окупації. А «Актус» —то була група, до якої ми всі по черзі приходили. Так, говорили, що назву треба змінити, але не було нагоди, ми були чимось іншим зайняті. А потім, як мені здається, настав час професійного зростання. Нам запропонували серйозний контракт, почалися запрошення за кордон, і ми вирішили, що з цього моменту треба починати існувати серйозно.Тому гурт «Актус» і трансформувався у «Гайдамаки».
«У нашому гурті – козацька ієрархія»
— Як вважаєте, «Гайдамаки» сьогодні достатньо представлені в ротаціях на радіо і ТБ?
— Недостатньо. Адже всюди існує «формат». І ми можемо тільки підлаштуватися під цей формат, зробити радіоверсії пісень. Але демократії немає! На радіостанціях зовсім не представлені всі стилі музики!
Дивно, що коли на тих же радіостанціях чують програш на акордеоні або на сопілці, то одразу цю пісню не приймають. Але ми однаково працюємо, і кількість переходить у якість. Отже, підіймаємося на вищий щабель.
Чудес для такої музики, як прогресивна східноєвропейська, не буде. Ми не англомовна попса, з якої роблять бомбу на один сезон, а потім викидають. Тому треба грати і бути в промоції скрізь, де тільки можна бути.
— Чи є в вашому гурті якась субординація?
— Ні! У нас зовсім не авторитарний стиль, а швидше така армійська козацька ієрархія. От я — нібито кошовий у запорожців, якого можуть обрати, а можуть переобрати, і він має повноваження тільки на рішучі дії в момент бою. А якщо серйозно, то в піснях мають проявлятися всі. Краще, коли кожен відповідає за своє.
— Чи мають «Гайдамаки» постійного продюсера?
— У нас немає продюсера у розумінні «генеральний продюсер». Ми самі себе продюсуємо. Але продюсера на окремі проекти звичайно шукаємо з тих людей, з котрими ми вже співпрацювали. Тут питання нашого вибору.
Якщо не хочемо вкладати в промоутера, то будемо просуватися повільніше. Наприклад, наш альбом «Кобзар» створювався принципово по-новому. Ми його записували в Польщі на класній студії. А зводили його у Маріо Активатора. Це найкращий польський міксер! Маріо зробив багато дабових ефектів. Це прогресивний альбом. До речі, продані вже п’ять тисяч з гаком дисків альбому «Кобзар». Це непоганий результат.
— Чи присвячуєте комусь конкретно свої пісні?
— Дуже рідко. Так, були пісні, які я присвятив жінці, одну пісню присвятили продюсерові, який покинув цей світ… Також були пісні воїнам УПА.
— А можливе в Україні протистояння між музикантами вашого напряму?
— Навпаки: ми дружимо з багатьма — з Положинським, з Чубаєм... Не хочу називати всіх, щоб не образити, адже можу когось не згадати.
«Гайдамаки» розпочали свою кар’єру у 1991-му. У той час гурт був відомий як «Актус» і в основному грав місцеві концерти на сцені київського андерграунду.
В 2001-му гурт «Актус» змінив назву на «Гайдамаки». Щойно з’явилася нова назва гурту – відразу був випущений однойменний перший альбом.
Музика «Гайдамаків», як відзначають найрізноматніші слухачі і шанувальники, «запалена різними етнічними наспівами з усього світу, особливо з різних регіонів України, таких як Полісся, Буковина та Закарпаття». Інші музичні впливи містять панк-музику пізнього Шейна МакГована (Shane McGowan) та таких регі команд, як Бьорнін Спір (Burning Spear) та Блек Ухуру (Black Uhuru).
У квітні 2004-го гурт видав свій другий альбом за назвою „Богуслав”. Цього разу ватага поринула в українські народні співи ще глибше у пошуках ідей, матеріалу та фактури. У 2005-му -- альбом «Перверзія». Жовтень 2006 року став знаковим для нового альбому, оскільки завдяки Ukraine Calling” („Перверзія”) німецький лейбл „Eastblok” увійшов у двадцятку кращих лейблів світу (WOMEX / World Music Charts Europe „Top Label Award winners for 2006”). Церемонія ногородження проходила в Севільї, Іспанія, на якій були присутні і самі творці високо оціненого продукту. А у 2008-му група видала альбом «Кобзар», до якого увійшли 14 композицій.