15 січня американський HBO планує прем'єрний показ гучного серіалу "Молодий Папа" ("The Young Pope") від режисера Паоло Соррентіно. Стартувавши в Італії наприкінці 2016-го, фільм про фейкового понтифіка встиг спровокувати хвилю захоплених відгуків і лавину обивательського інтересу. Не в замкову шпарину, а через широко відчинене вікно - "велика краса" Ватикану і його дивовижних небожителів.
У серіальному космосі, заповненому різними планетами й астероїдами, пальму першості в питаннях якості законно й церемонно утримують США, Британія, деякі інші країни. Італійська індустрія якісного (!) серіалу, на мій погляд, помітно вирізнилася останнім часом. Причому двома особливо прикметними проектами.
По-перше, це "Гоморра": драматична сага про неаполітанську мафію та її хлопчиків-на побігеньках (є два чудових сезони від режисерів Стефано Соліма, Клаудіо Копеллі, інших). І, по-друге, теперішній італійський фаворит -- "Молодий Папа". Запити на нього летять з усіх усюд і з різних континентів. Фільм показали в кількох країнах, байдужих не залишилося.
Саме в цьому випадку тема якості - виключно територія режисури. За неї відповідає 46-річний Паоло Соррентіно. Мабуть, головний режисер сучасного італійського кіно, норовистий спадкоємець традицій "Солодкого життя" Ф.Фелліні.
Отримавши "Оскара" за свою "Велику красу" (2013), цей режисер може і повинен знімати - те, що хоче. І одного разу він захотів "про папу". Про молодого, стильного, дивного, привабливого понтифіка на тлі естетично підстрижених ватиканських кущів та галявин. Який усе дивиться й дивиться - чи то в небо (визираючи Отця-Творця), чи то всередину себе?
Ще він, на подив деяких глядачів, постійно курить (по пачці на день); вимагає в апартаменти вишневу колу. І ще - він тренується на спортивних знаряддях, демонструючи дівчатам-телеглядачкам пружне папське тіло.
Ну й, звісно, згідно із займаною посадою, інколи думає про долю пастви. Як же без цього?
До "послуг" Паоло Соррентіно (здавалося б!) були десятки приголомшливих біографій понтифіків реальних, починаючи від святого Петра. Кажуть, із 266 чоловіків (пап і антипап), котрі обіймали важливий престол, 33 померли насильницькою смертю…
Тобто там кого не копни - так і отримаєш байопік із закрученим документальним сюжетом та купою ватиканських таємниць у дусі Дена Брауна.
Але Соррентіно, режисер іронічний і мудрий (шанувальник краси гламурної й справжньої), свідомо зводить на папський престол - чистий фейк. Людину - вигадану, святого отця - неіснуючого.
10 серій поспіль оскароносний режисер вишуканим каліграфічним почерком неспішно "пише" деталізовану й досить повільну (це не екшн "Престолів") емоційну й, іноді так здається, чи не вистраждану біографію - того, кого не було. 47-річного Папи Римського Пія XIII.
Чоловіка модельної зовнішності. Американського красеня Ленні Белардо. Звідси, до речі, і "жанр" серіалу - житіє святого молодого фейка.
Те, що папу грає Джуд Лоу, - додаткова доза ірреальності. Оскільки "папи" такими не бувають. Такими, як цей. Нічна мрія всіх жінок, один із найвродливіших артистів планети.
Сам артист, до речі, починав кар'єру з ролей сумнівних хлопців, що вочевидь заплуталися у своїй орієнтації (як, наприклад, юний Бозі в "Уайльді").
І ось, пройшовши свій кар'єрний світлий шлях майже до екватора (акторові 44), Джуд Лоу, після попередніх кінематографічних "гріхів", упевненою ходою по червоній килимовій доріжці зійшов на престол самої Святості.
Лоу в "Молодому Папі", власне, і грає "про кар'єру"; про те, як молодий священик виявляється компромісною фігурою в тривалому змаганні різних кланів за папський престол. Досвідчений конклав, обравши шлях "договірняку", пропонує американця Ленні Белардо на католицьке царство. Припускаючи під такою спецоперацією "Наступник" фігуру слухняну й керовану.
Але не так сталося, як гадалося. Новий Папа, що демонстративно назвав себе Пієм XIII (за цим трендом - окрема складна історична схема), зразу ж і ставить на місце підступного держсекретаря Святого престолу Воєлло (актор Сильвіо Орландо); тут-таки вказує колишній няньці на належне їй місце (у ролі сестри Мері чудова Даян Кітон).
Бруклінський сирота, буцім одержимий манією пошуку батьків, зовсім не "блудний син" на святому престолі. Це - молодий політик. Це гравець, для якого віра - виключно політика і естетика.
Джуд Лоу, віддзеркалюючи в інтер'єрах Ватикану свою красу неземну, таким і грає свого понтифікат: розумним, адекватний, віруючим, трохи іронічним, ліричним, місцями цинічним, коли треба - сентиментальним.
Він прийняв своє місце під священним сонцем не як диво Господнє, а як щось належне.
Його "велика краса" - не порожня посудина, а хитрий вогонь, що мерехтить серед гламурних декорацій.
Герой Джуда Лоу в італійському серіалі майже ідеальний Папа. Найкращий батько для всіх сиріт. Фантом-коханець для прекрасної половини пастви.
Полум'я святої віри він приймає й розуміє як тягар важливої і відповідальної влади. Не тільки в архаїчному церковному значенні. Адже Папа, зіграний Лоу, пропонує і свою "формулу влади" -- як ліберальний авторитаризм, як демократичний консерватизм.
З одного боку, він проти абортів і священиків нетрадиційної орієнтації. З іншого - він же таких священиків і приручає, пропонуючи вигідні посади. Зовні він демонструє публічну самотність і відстороненість від світу. Але, швидше за все, це навіть не демонстрація, а самодостатність розумної людини, котрій цікаво самій із собою. Ну і з Богом, звісно.
У фільмі Соррентіно молодому Папі вочевидь не потрібен "світ" (тобто піар, пабліситі). Він відмовляється від мерехтіння у ЗМІ (і цим дратує свою піар-ґаздиню). З іншого боку, здається, що йому як відомому Майстру, потрібен не "світ", а "спокій", аби ретельніше підготуватися до подальших вирішальних битв на цьому світі.
Він не поспішає, не квапить події. Його існування в кожному продуманому-розписаному кадрі подібне до місії фотомоделі, що постійно змінює своє приголомшливе вбрання, приховано насолоджується візуальною величчю, усвідомлює ціну собі й кожному поруч.
Коли в фіналі він, ухопившись за серце, демонстративно падає (після виступу перед паствою), то і в цей трюк не хочеться вірити. Мені здалося, що він не впав, а лише прикинувся. Щоб усіх їх перевірити: як відреагують на це падіння тисячі (на площі), десятки (поруч)?
Джуд Лоу презентує в "Папі" ділового й компромісного посередника між Богом і Людиною. Такого, який влаштує багатьох. Задовольнить захоплену паству "великою красою" та чоловічою мудрістю, багатозначним мовчанням та вишуканим набором релігійних сентенцій. Він угамує конкурентний запал "колег-кардиналів" своєю ж жорсткістю і коли треба - терпимістю.
Він, безумовно, тотально подобається жінкам. У зв'язках, що його компрометували б (із чоловіками з Ватикану), не був помічений. Він подобається й чоловікам, оскільки постає як бойовий товариш та ефективний менеджер корпорації.
Його інтимне життя - в очах людства - купка зотлілих любовних листів якійсь Прекрасній Дамі. З тих листів вороги так і не нашкребли компромату, оскільки у своїх текстах він набагато вище за реальну жінку ставить Бога (очевидно, припускав, що й це вороги читатимуть під лупою).
Його світське життя - розумна ненав'язливість власної особи й точно зронені крилатості. Чимало яких бери і за ним записуй: "Дайте мені мир - і я дам вам Бога!". (Прекрасно, наче про нас).
У голодній і зневодненій Африці він дає людям надію і воду. А в спокушеному столітніми інтригами Ватикані гамує норов кардиналів прикладами власної розсудливості: перед таким здригнеться не один італійський політик.
Двох-трьох рідко змінюваних виразів обличчя Джуду Лоу достатньо, щоб перетворити молодого папу в містичну загадку й розгорнуту книжку.
П'яти-десяти проходів ватиканськими лабіринтами цьому ж актору вочевидь достатньо, аби масовий глядач побачив у ньому саме ідеального – самотнього -- Папу…
Зазвичай серіальна продукція меншою мірою налаштовує рецензента на аналітичний розбір. Тут часто людям важливі відповіді на запитання - варто чи не варто (дивитися); нудне чи не дуже (все це видовище)?
І в першому і в другому випадках - моя відповідь: варто, не завжди нудно.
З художніх особливостей "Молодого Папи" важливо відзначити навіть не "глибину-ширину" (авторського задуму та його реалізації), а вкрай делікатну режисерську іронію. Вона інколи оживляє гламурно розмальовану кіноікону. Інколи натякає: так, це красиво, але все одно - трохи не всерйоз. Адже молодий Папа хоча й ідеальний, проте все ж таки - фейковий.
Іронія Соррентіно не зруйнує "засад" Ватикану (з ним і не такі борці не зуміли впоратися). Ця авторська кіноіронія в конкретному фільмі ніби з'єднує піднесене (божественне) і земне (людське). Ніби примиряє у плині різних серій - далекого Бога і близьку людину.
Ватикан, що категорично відмовився сприяти Соррентіно в зйомках фільму, вчинив необачно. Оскільки режисер, незважаючи на свою іронічність, зняв "Молодого Папу" у стилі високобюджетного рекламного проспекту, покликаного повернути теперішню розгублену "гаджетну" паству під склепіння старовинних храмів; у духовні обійми молодих пап.
Очевидно, після цієї прем'єри католиків на цій Землі має трохи побільшати?
І, судячи з серіалу Соррентіно, вічний рай на цій же Землі все-таки є. І він не десь "там", а трохи ближче - у Ватикані. Там кожна юна черниця в накрохмаленому білосніжному вбранні - як янгол небесний. Там кожен літній кардинал в одіянні червоному - як вірний прапраправнук святого Петра. Там навіть очільник церкви - і той без єдиної плями в біографії (принаймні він не працював на КДБ).
Після перегляду "Молодого Папи" тисячі наших активних і постійно збуджених фейсбучних фемін мають повне право звернутися із серйозною петицією навіть "туди", до Самого: "Отче наш, пошли ж нарешті й нам, на грішну землю, хоча б одного, але такого - розумного і молодого, неодруженого і багатого, одне слово - абсолютно ідеального папу... На віки вічні, Амінь!"