Рік у рік престиж фестивалю «Київ травневий» зростає. Його програми стають дедалі насиченішими, а серед учасників — дедалі більше зірок першої величини. І нехай вибачать мені чудові театри, які представили свої спектаклі на суд фестивальної публіки цього року, — роботи їхні по-різному й по-своєму цікаві, — але приїзд довгоочікуваного Вільнюського Малого театру під керівництвом Рімаса Тумінаса — безумовний хіт травневого театрального свята нинішнього року.
Образний світ Тумінаса чуттєвий і по-дитячому яскравий, навіть якщо в спектаклі переважає чорно-біла гама, він сповнений гіркого гумору, світлого суму і саднить, як свіжоподряпане колінце. В одному з інтерв’ю, правда, не з приводу лермонтовського «Маскараду», Рімас сказав: «Буття наше стає дедалі смішнішим, і жалюгіднішим, і любимішим. Хочеться скучити за життям на землі. Здається, не тим життям живемо, не так живемо». І щоб якось по-своєму виправити це, Тумінас обрушує на глядача шквал власних, точно вибудуваних метафор. У «Марії Стюарт» нарівні з акторами живуть, більше того — допомагають їм створювати образи, — камінці, сіно й вода. У недавній прем’єрі «Ревізора» у вахтанговців примарність існування уособлює вутлий пліт у бурхливому морі життя, на якому тулиться купка чиновників міста N. У «Маскараді» це пухнастий, яскраво-білий і такий холодний сніг. Який, як і персонажі, плавно й пристрасно кружляє в ритмі знаменитого хачатурянівського вальсу.
Не боючись дорікань шанувальників класичних канонів, дозволю собі зазначити, що Лермонтов може бути захоплено й беззастережно сприйнятий лише озлобленими на життя юнаками та юнками — так багато жовчі й нелюбові до людей у його творах. А драматична поема «Маскарад», з погляду вірша, сюжету й розвитку дії, досить млява, аби не сказати банальна. Найсильніший її аспект — торжество мізантропії. Саме останнє, на мою думку, давало поживу для пафосних постановок, відомих з історії театру, й не менш пафосного виконання ролей.
Литовець Тумінас із легкістю вирішив одночасно два завдання — створив на основі слабкої поетичної дурнички чудове, видовищне театральне дійство, наповнене найсучаснішими ефектами, і представив справжню людську трагедію нескінченної самотності, на яку приречений кожен мізантроп, гармонійно розбавивши її соковитим гумором, що виявився таким тут доречним. Трагедію, на думку Тумінаса, розібрали, розтягнули та продали. Наскрізна його думка в тому, що нормальна людина не може витримати трагедію дві години поспіль, вона відбувається швидко й найчастіше в тиші. Решту часу треба грати що завгодно, заради цих «двох хвилин трагедії».
Завдяки своїй «сніжній» знахідці, режисер, спільно з художником-постановником Адомасом Яцовскісом, конструює цю людську трагедію з першої секунди спектаклю. Легкі сніжинки, флером оповиваючи Літній сад, легко ліпляться в грайливі сніжки й поступово, не без людських зусиль, перетворюються на величезну снігову грудку пліток, брехні, злості й ненависті, що й розпластує наприкінці героїв трагедії. А замість Літнього саду, місця гулянь і сплетених судилищ, залишається на сцені самотній цвинтар із завмерлою на п’єдесталі пам’ятника Ніною. Вона мчала по життю легко, як балетна сніжинка, і миттєво, як сніжинка, розтанула у бурхливому вогні пристрасті помсти. Вона так і не зрозуміла причину нелюбові.
Вміння думати й переживати на сцені фантастично поєднується в литовських акторів з умінням рухатися, танцювати та співати. Серед квартету лідерів — Ніна, Звєздич, баронеса Штраль, Арбєнін. Останній, у виконанні Арвідаса Даршіса, філігранно грає першу скрипку. А вторить йому віртуозний переклад — бездоганна робота Едмундаса Мікульскіса.