Маргіт Сєльська. «Карусель» |
Нинішнього року Національний музей у Львові відзначає своє 100-річчя. 1905-го його було засновано митрополитом Андреєм Шептицьким спочатку як приватне зібрання — Церковний музей, а в грудні 1913 року передано в дарунок Львову як Національний музей. Близько п’ятдесяти років його організацією, укомплектуванням колекцій і фондів керував відомий учений-історик, славіст і мистецтвознавець Іларіон Свенцицький. Сьогодні це один із найбільш представницьких музеїв України, чиї фонди налічують понад сто тридцять тисяч одиниць збереження. Особливо повно (порівняно з іншими музеями) представлено тут українське образотворче мистецтво, зокрема, початку минулого століття. Цій тематиці і присвячено нинішню музейну виставку «Мистецтво Львова першої половини ХХ століття», що дає змогу всебічно простежити розвиток львівської художньої школи того часу.
На виставці яскраво подано твори живопису, графіки та скульптури майже 50 художників. Обходячи зали, бачиш, яка багатогранна, глибоко національна їхня творчість, якою цікавою й по-своєму самобутньою була саме львівська художня школа того періоду. Її фундамент закладався на рубежі XIX—XX сторіч, і багато в чому це було пов’язано з ім’ям знаменитого львівського художника Івана Труша. 1898 року з його ініціативи створено «Товариство для розвою руської штуки», що об’єднало українських художників Галичини навколо ідеї розвитку національного мистецтва. Другою складовою стало повернення до Львова талановитої молоді після навчання в престижних художніх школах Парижа, Кракова, Мюнхена, Відня, котрі втілювали в своїй творчості новітні досягнення світового мистецтва. Це дало поштовх розвитку нових напрямів львівської художньої школи, зокрема, з’явилися неоромантичний і філософсько-символістський стилі, які набули особливо яскравих рис у творчості І.Труша й О.Новаківського. Також зароджувався модерн у національній графіці, станковому й сакральному мистецтві. Яскравими представниками останнього були О.Кульчицька, М.Сосенко, а в монументальному стилі — М.Бойчук.
Усе це сьогодні наочно продемонстровано в залах виставки.
Законодавцям моди, метрам, як водиться, особливе вшанування. Їхні чудові полотна — «Кримський пейзаж», «Захід сонця в лісі», «Дніпро» І.Труша, «Пробудження», «Автопортрет» Олекси Новаківського, виразні картини Олени Кульчицької, скульптури Михайла Паращука — вінець експозиції.
Слідом представлено цілу плеяду львівських художників, котрі входили до «Товариства для розвою руської штуки» (1898—1904 рр.), а пізніше до «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1904—1914 рр.). Перша світова війна перервала творчі процеси в Галичині. Чимало галицьких художників виявилися учасниками бойових дій. Історичний зріз того часу яскраво відображено в творчості Осипа Куріласа. Серед його картин ми бачимо дивом врятовані «Портрет Т.Шевченко. «Дивлюся, аж світає» (1918 рік) і «Портрет Сеня Горука» (1916). Тут також подано твори інших художників на історичну тематику, зокрема «Портрет запорожця» А.Манастирського, монументальне полотно Н.Івасюка «В’їзд Б.Хмельницького до Києва» та інші.
У міжвоєнне двадцятиріччя, попри складні економічні й політичні умови, художнє життя Львова значно пожвавилося. Тоді до міста приїхала велика група художників із Наддніпрянської України. Серед них були П.Холодний, П.Ковжун, В.Крижанівський та інші, певний час тут працював і уславлений художник О.Архипенко. Організовувалося багато виставок, а паралельно чимало львів’ян почали активно працювати в сакральному мистецтві, оживляючи його національним сяйвом і віяннями модерну. Найбільшого визнання в цьому напрямі досяг М.Бойчук, котрий здобув фахову освіту в Кракові, Мюнхені, Парижі. Потім там же в Парижі він створив школу-майстерню для відродження колишніх іконописних традицій в українській творчості. На паризьких виставках школу Бойчука незмінно відрекомендовували як відроджене візантійське мистецтво, звідси й назва стилю — неовізантизм. Після повернення з Парижа М.Бойчук певний час працював у Львові, зокрема в Національному музеї, де почав професійно реставрувати ікони. Виставочне полотно «Пророк Ілля» (1913 р.) належить саме до львівського періоду творчості художника. Тут же — фрагменти іконостаса каплиці Святого Духа греко-католицької семінарії у Львові роботи П.Холодного. За відгуками митрополита Шептицького, цей іконостас був кращим зразком галицького сакрального мистецтва початку минулого століття. Великий внесок у розвиток сакрального мистецтва внесли М.Сосенко та О.Кульчицька. Крім станкового, Модест Сосенко працював і в монументальному мистецтві. Йому належать розписи кількох церков, зокрема Успенської церкви у Львові. А Олена Кульчицька — найбагатогранніша творча особистість того часу. Працювала вона в багатьох техніках. У сакральному мистецтві використовувала лінійно-орнаментальну техніку, характерну для графіки сецесії.
Подальший розвиток львівської художньої школи пов’язаний із ім’ям Олекси Новаківського. Він приїхав до Львова 1913 року з Кракова на запрошення митрополита Шептицького з метою створити художню школу для молоді. У 1920—1930-х роках майстерня О.Новаківського й заснована ним перша в Галичині приватна школа стали центром тяжіння і художників, і всієї творчої еліти міста. Програма навчання в школі включала різноманітні, зокрема й загальноосвітні дисципліни, які викладали відомі фахівці в цих галузях знань. Але в творчості єдиним авторитетом для учнів був О.Новаківський. Він виростив цілу плеяду видатних українських художників. Усіх їх представити в рамках однієї виставки було просто неможливо. Тому ми бачимо тут картини кращих представників школи Новаківського, котрі залишили найпомітніший слід в українському мистецтві — Г.Смольського, В.Дядинюка, Л.Гець, М.Мороза, С.Гебус-Баранецьку, Р.Сєльського, С.Гординського й деяких інших.
З0-ті роки ХХ ст. принесли нові віяння, пов’язані з новими формами в мистецтві — кубізмом, футуризмом, сюрреалізмом, експресіонізмом, що «переселився» з Парижа до інших країн, у тому числі й до України. Цей напрям на виставці яскраво подано творчістю Я.Музики, С.Гординського, П.Ковжуна, Романа й Маргіт Сєльських. На новій хвилі створюються й нові художні об’єднання, передусім «Асоціація незалежних українських митців» (1931—1939 рр.). Початок Другої світової війни перекреслив багато планів. Правда, під час німецької окупації в 1941—1944 роках у Львові працювала «Спілка українських образотворчих митців», яка організувала за короткий час кілька великих виставок. Найзначніша з них відбулася 1942 року та стала своєрідним підбиттям результатів розвитку львівського художнього мистецтва в 30—40-ві роки ХХ ст. Експонентами тієї виставки були 15 художників, представлених і на виставці нинішній. У воєнному 1943-му у Львові починає працювати й Академія мистецтв — «Вищі образотворчі студії».
Після 1945 року безперервність традицій львівської художньої школи було порушено. У багатьох художників не залишилося шансів для продовження роботи на Батьківщині, й вони емігрували на Захід. Ті, хто залишився, змушені були знаходити компроміси з ідеологічно-агітаційними потребами режиму, втиснутими в рамки нормативної естетики соцреалізму. Але життя, як і творчість, тривало. Тому сьогоднішні львів’яни мають низько схилити голову перед тими, хто любов’ю та великим бажанням прославити свою Вітчизну творили нетлінний дар для майбутніх поколінь, зокрема і для нас.
...Рік сторіччя Національного музею проходить у буднях і святах. Останнім часом музей-ювіляр особливо лихоманить. Кілька разів його працівники виходили з акцією протесту до будинку Львівської облдержадміністрації з вимогою зняти з посади нинішнього директора музею, чий фаховий рівень, на думку більшості співробітників, не відповідає цій посаді. Конфлікт так загострився, що глава Львівської облдержадміністрації Петро Олійник створив спеціальну комісію, яка зайнялася з’ясуванням усіх обставин протистояння. Добре, що для любителів мистецтва це залишається за лаштунками...