Андрій Єрмоленко - одна з найяскравіших постатей актуального українського арт-простору і громадського руху. Його сміливі портрети Тараса Шевченка, Нестора Махна викликають масу різних емоцій. Його участь у проекті "Жлоб-арт" багатьом видається відвертою провокацією. Саме Андрієві належать ідеї і реалізація новітніх нашивок-шевронів для українських вояків. І саме він - автор символіки "Укроп", яка з жарту перетворилася на щось більше.
Останній проект, у якому був задіяний Єрмоленко, відкрив трохи іншого митця: театральна прем'єра "Оскара і Рожевої Пані" (з участю Ірми Вітовської), яка вже встигла стати помітною подією сезону, подарувала глядачам світ дитинства, розкритого художником трепетно, добродушно і навіть гумористично. В інтерв'ю DT.UA художник розповідає, чому він сьогодні хоче малювати добро.
- Андрію, саме з цієї вашої останньої в часі роботи й почнемо розмову. Розкажіть, будь ласка, як народжувалися художні образи - малюнки, анімація - для арт-проекту "Оскар і Рожева Пані"? Ви пропонували свої варіанти? Чи, можливо, режисер запропонував своє чітке бачення?
- З самого початку у мене з цим проектом пов'язано багато особистого. Так сталося, що моя мама померла від онкології. І після цього лиха я прочитав повість Шмітта. В мені вона "засіла". Я довго думав… Як те все можна зробити, як намалювати? І ось зустрілися з Ірмою. Розповів про своє бажання художньо вирішити цю сценічну історію. Вона здивовано подивилася на мене й каже, що саме зараз працює над виставою за мотивами повісті Шмітта.
Такий збіг - це було якесь диво!
Тому режисер Ростислав Держипільський доручив мені візуалізацію сценічної історії. Мовляв, малюй що хочеш… У процесі роботи ми рухалися паралельно. Не знали, як воно виглядатиме, коли все зведемо докупи. Творчі команди працювали незалежно одна від одної. І матеріал буквально пазлами склався в останні дні. Я був ідеолог і арт-директор візуальної частини. А левову частку роботи взяв на себе художник Нікіта Тітов, що працював у Харкові.
Після Майдану, коли Нікіта на власні очі побачив розстріли людей, у нього виникли певні проблеми з психікою. Він десь півтора року мовчав, спілкувалися лише Інтернетом. У нього була затяжна депресія, повна апатія до життя. Але коли я запитав: "Можеш допомогти в роботі над виставою?" - він радо погодився.
І ось, уявіть, коли Нікіта почав малювати для "Оскара", то вийшов із депресії! Навіть приїхав на прем'єру. Доти взагалі не виїжджав із Харкова, боявся спілкуватися з людьми. А тут розтормошився, у нього почалося нове життя, став іншою людиною.
Анімація й ідея - фактично, я був куратором проекту, Олексій Березюк зробив статичні картинки направду живими, вдихнув простір і життя, а також 3D-ефект - щоб картинки були об'ємні. Виходить, "Оскар" поєднав невеличку групу художників. Я створював і вигадував певні образи, хлопці додавали своє, вигадували разом зі мною, це була цікава колективна робота!
Переконаний, що в цьому проекті є якась магія. Так, "Оскар" реально допомагає хворим дітям. Але, до всього, він допоміг і дорослим.
Наприклад, у мене до цього проекту була така собі роздвоєність - не знав, куди далі йти… Потім кинув пити, малював, уявляв дитячі образи. Відразу зрозумів: якщо у виставі йдеться про дітей, то треба спуститися до рівня дитини, показати розмаїття світу дитячими малюнками. Хоча для мене як для професійного художника то був виклик - "спуститися" до дитячих малюнків. Щоб дитяча щирість ішла на глядача, захоплювала його теплою хвилею, і він поринав би у світ дитини.
Виставу "Оскар і Рожева Пані" ставили не раз, і завжди робився акцент на Розі, на її внутрішній драмі.
А в нашому випадку вийшло так, що дитина стала найголовнішою. Це й захотілося донести - не трагедію, а героїзм дитини.
Я по ходу роботи викладав картинки й невеличкі замальовки в Інтернет. Хотілося знати, яка буде реакція. Дехто писав: "Дитина намалює краще!". Так, це була критика, але й схвалення, що рухаємося в правильному напрямі, показуємо живий світ дитячих малюнків.
-З вашим ім'ям пов'язане створення нашивок для українських вояків. Ви багато зробили в цій, так би мовити, галузі. Чи продовжуєте, чи є якісь нові ідеї і образи?
- Наразі я трохи випав із цієї обойми. Багато часу потратив на "Оскара". До того ж, коли починав працювати в геральдиці, дуже мало хто цим займався професійно.
Зараз маю створити пару нашивок - для розвідників і для військових із Кривого Рогу, тобто повернутися в це русло. Ці дві нашивки я давно обіцяв.
Радий, що долучилися до розробки дизайну різноманітних шевронів нові художники. Наприклад, Роман Шостя. На мою думку, він один із найкращих у цій сфері. Я - лише першопроходець. А тепер багато дизайнерів стали соціально активними. Якщо ж хтось потребує допомоги, консультації, то я завжди готовий допомогти.
"Оскар" і воєнщина - не дуже в'яжуться. Я брався малювати, але то мене не задовольняло… Все не те… Щодо символіки "Укроп" - то спочатку це було жартом. У нас, в українців, у крові - жартувати над собою. Нас почали ображати словом "укроп". Тоді й з'явилася та історія з "укропом". Я зобразив варіант реальної рослинки і як прикол викинув його в мережу. Воно "пішло", розкачалося. Вже згодом з'явилися шеврони "Укроп".
- Недавно був вибух цікавості до такого явища як "Жлоб-арт". Як вважаєте, сьогодні - в час тяжких випробувань для країни - ця течія пішла на спад, чи, можливо, її чекає якийсь новий злет?
- Проект "Жлоб-арт" ми закрили в 2013-му, ще напередодні революції. З цим погодилися всі художники - Олекса Манн, Антін Мухарський, Іван Семесюк. У "Мистецькому Арсеналі" відбулася велика виставка як дослідження жлобізму в Україні. Тоді Ваня Семесюк сказав: "Усьо! Жлоб-арт себе вичерпав!" Нам докоряли, що ми майже "фашисти", бо розказуємо про українців лише погане.
Але ж ми поставилися до напряму "жлобізм" професійно - провели ціле дослідження, показавши, як у дзеркалі, стан нашого соціуму.
Відразу після закриття проекту почалися відомі події… Та ж таки колотнеча, про яку ми й говорили у проекті "Жлоб-арт". Ми на своїх виставках садили жлобів у клітки. А в центрі Києва відбулося те саме - людей завезли в Маріїнський парк і відгородили їх клітками.
Після революції було певне затишшя, але тепер жлоб знову поліз у владу!
Майдан - це антижлобська революція, дуже креативна, коли досвідчені люди вийшли проти йолопів і жлобів.
Чому захлинувся партійний майдан? Тому що там було багато жлобів. Вони не витримали навантаження. А ті, хто був не на партійному, лишилися стояти на холоді й морозі.
Олекса Манн малював людей у балаклавах і ментів із кривавими пиками ще задовго до революції, і тут ми побачили , що його картини ожили… Ми бачили, як убивають наших побратимів на вулиці. Тоді настало розуміння, що на вулицях Києва народжується нова українська героїстика - герой-воїн.
Тепер я не хочу зображати генералів чи політиків. Для мене цікавіший простий солдат, котрий на фронті, або проста людина, яка допомагає фронту… Чи той-таки волонтер, що допомагає дітям у лікарні.
Я живу поруч із героїчними особистостями. Живу в той час, коли країна народила багато героїв.
Але зараз знову жлоби пруться до влади. А ще парадокс у тому, що, поки людина не при владі, вона наче нормальна, говорить правильні речі, а щойно потрапляє туди - змінюється, неначе її там хтось кусає й інфікує. Тому в мене інша місія - малювати добро. Я зрозумів, що Всесвіт, який нас оточує, починається з мене самого. Я є камертоном Всесвіту. У випадку з "Оскаром" я вірив у те, що цей проект примножить кількість добра у світі.
- Рік тому ви сказали в одному з інтерв'ю, що українців не варто плутати з "вишиватниками". Рік минув. Може, з'явилася якась нова концепція стосовно "вишиватників"?
- Зовсім не хочу, щоб у нас були такі персонажі, які лише прагнуть перефарбувати фасад будівлі, не змінивши суті. Заміть Леніна поставити Шевченка. Замість червоних галстуків - синьо-жовті. Замість зірок - тризуби. І при цьому нічого не робити! Решту лишити без змін, притрушену пилом зі жлобською позолотою. Зі всіма тими принципами, які були в СССР.
Я хочу, щоб Україна була модерною і модною, щоб українські політики мали великі амбіції, щоб до них ставилися з повагою, нарівні з Обамою, Меркель… І щоб вони почувалися такими, а не політиками другого ешелону. Як на мене, у них великий комплекс меншовартості.
Наразі бачу, що країна змінюється на краще, не так швидко, як хотілося б, але ми йдемо у правильному напрямку, - проте лякає наше одвічне українське: "У нас нічого не вийде".
Я хочу, щоб українці вірили в себе, говорили, що в нас найкращі люди, найкраща країна. Тоді буде соромно робити погані дороги, давати хабарі, погано виконувати свою роботу!
Спостерігаємо ще одну передвиборну кампанію. І в багатьох кандидатів уже вичерпалися обіцянки, вже не знають, що й обіцяти людям.
Я ж завжди буду не те що в опозиції до влади - я буду критично ставитися до неї. Українцю треба усвідомити просту річ, що ти - господар країни, а чиновники - то люди, котрих ми наймаємо на роботу.
- Свого часу ви працювали вчителем хімії у школі. Уявімо таке: ви повертаєтеся викладати до середньої школи…
- Я б із задоволенням повернувся! Знаєте, я був непоганим викладачем. Можливо, й повернуся, коли буду старшим. Скажу відверто: мені подобалося працювати в школі, це чесно. Адже діти - як лакмусові папірці на брехню і на ставлення до них.
Я люблю всіх учнів, яких учив, без винятку. Всі вони - геніальні діти, хоча тепер уже зовсім не діти, в них уже сім'ї, свої діти.
Знаєте, взагалі, на весь клас може бути лише одна суперледача дитина, яка не хоче вчитися. І, навпаки, кожна дитина - індивідуальність. Немає тупих дітей! Є проблема вчителя, який повинен правильно виконувати свою роботу, не створювати зі свого предмета суперребус. Завдання вчителя - зацікавити учня предметом, вказати правильний напрям, показати, що в предметі немає нічого складного. Вчитель має бути таким собі провідником у світі знань, а дитина - подорожній, який із ним мандрує і навчається в тих мандрах! Якщо ти недостойний провідник, то ніхто за тобою йти не буде.
Проблема і в тому, що школі мало приділяється уваги, мало грошей вкладає країна у школу. Тому в Україні склалася ситуація, що вчителі або лузери, або фанати своєї справи (таких мало).
Чому вчитель повинен займатися благодійністю? Така історія з лікарями та вчителями була всі 24 роки. Тепер, завдяки волонтерському рухові, все трохи розтормошилося й пішло на краще. Але без підтримки держави запал став згасати. І знову: вчитель - лузер, лікар - лузер. Усе повертається, як та короста. Знову щурі почали вилазити з дір…
- Як вам відомо, останнім часом наша влада формує так звані "чорні і білі" списки, накладає табу на деякі фільми. Що забороняли б ви - але вже з українського так званого культурного "контенту", який створюється в нас?
- Ось, наприклад… Я би відсторонив від ефіру суддів шоу "Танцюють всі!", які сміялися з білоруської мови. Мені реально було соромно за мою країну! А якби ця дівчинка заговорила англійською, то вони б її поважали?
Заборону пропагандистських іноземних фільмів - підтримую. Там багато шлаку.
Нам треба думати, як знімати на нашій території якісні фільми. Поки що зняли один пристойний фільм - "Поводир", який не для вишуканого поціновувача, а для всієї родини.
Треба розкручувати своїх хлопців. Під час революції відбувся якийсь фантастичний сплеск творчості, з'явилося багато талановитих художників, митців, точніше - вони вийшли з тіні, повірили в себе. Багато хто почав писати книжки - Ваня Семесюк, Владислав Івченко. Але розкрутка українського автора в нас низька. Ось цим і треба займатися владі, а не "чорно-білими" списками.
Хоча відвертих негідників, таких як Охлобистін, Порєченков, я би не пускав в Україну. Вони заявили, що проти української державності. Вони за те, щоб захопити нашу територію.
- У вашій портретній галереї є досить несподівані образи Тараса Шевченка, Нестора Махна. А які нові персоналії вже просяться сьогодні в таку ж галерею?
- Хочу намалювати солдатів. Є один задум. Не можу про нього говорити, тому що ставлюся дуже серйозно. Буде українська героїстика. Хочеться зробити щось важливе, пов'язане з українським героєм. З українцями, чиє коріння тут. Треба показувати людям, що і це "наші". Адже в Чехова, Достоєвського, Ахматової є українське коріння.
Ось вірмени з гордістю говорять, що Шер - вірменка, пишаються, що вона причетна до їхнього народу.
Ми маємо також бути вдячними багатьом людям, які прийшли в Україну,- це білоруси, росіяни. Це і є певні історії - для малюнку, картин.
- Сьогодні українці вкотре розчаровані в українських політиках. А що би ви особисто порадили робити, аби українці знову "зачарувалися" ними?
- Ми вже ніколи не зачаруємося політиками. На Майдані виграла не політика, а український народ. Лише разом можемо змінити країну.
Обіцянки нічого не варті. Потрібні справи, реальні дії. Коли на білборді написано "реальними справами змінюю місто", то думаю: навіщо цим вихвалятися? Адже це - прямий обов'язок політика.
Тому політикам і чиновникам побажав би робити реальну справу.
І взагалі, на передвиборних білбордах мають бути такі люди, як мій кум, що піклується про два дитячих будинки і був в АТО…