ОЛЕКСАНДР ІТИГІЛОВ: він за інерцією — «молодший». Оскільки його батько — теж Олександр Ітигілов — відомий оператор і режисер («Як гартувалася сталь», «Звинувачується весілля», «Продається ведмежа шкура», «Зустріч», «Побачення», «Смиренне кладовище»), а мама — акторка Ольга Матешко. Ітигіловмолодший активно працював у рекламі. Та особливу увагу кінокіл привернув до себе після проекту «Кавоман» — про нього тоді заговорили як про одного з перспективних молодих кінематографістів. На новорічні свята «1+1» презентував прем’єрний фільм Ітигіловамолодшого «Пограймося!» — дитяче комедійне кіно, ексклюзивний на сьогодні жанр.
— Хто з ваших однокашників сьогодні залишився саме в кіноіндустрії, а не пішов, скажімо, в рекламу або інший бізнес?
— Загалом, доля майже в усіх склалася благополучно. Я вчився з Асею Хребтовою, з Пашею Поповим, із Сергієм Наталушком. Тільки в ігровому кіно сьогодні все досить неоднозначно. Це до 1996 року були якісь плани й рознарядки, згідно з якими випускники-спеціалісти могли працювати на різних студіях, потім професійно зростати, отримувати категорію. Невдовзі, як відомо, цю схему було порушено, тому хто де міг, там і влаштовувався. Сьогодні багато кінематографістів починають свій шлях на ТБ. Я теж досить довго працював у рекламі.
Якщо чесно, то мені морально важко було займатися рекламою. У принципі, цей бізнес дуже динамічний, цікавий, вигідний. Але працювати тут довго неможливо. Немає зростання. Я віддав рекламі десять років, перший ролик знімав ще в інституті — 1993 року. Ну і, грубо кажучи, за десять років виріс із цих коротких штанців. Тому й почав пробувати себе в інших жанрах — серіали, документальне кіно. Потім і цим перенаситився.
— У яких серіалах ви працювали?
— У нас колись запускався схожий на «Ментів» восьмисерійний фільм «Сьогодні й завжди». Потім я знімав «Герої моди». На жаль, ця картина тільки в Росії вийшла. Потім — «Камера-кафе». А над серіалом «Моя прекрасна сім’я» тільки розпочав роботу і невдовзі пішов на проект «Пограймося!»
— Розкажіть про студентські роки. Хто були ваші вчителі?
— Я закінчив інститут імені Карпенка-Карого. І в мене «змішаний» диплом — режисер кіно, театру, телебачення. Загалом, в усіх жанрах довелося експериментувати під час навчання. Моя дипломна робота — чорно-біла 20-хвилинна короткометражка «Вітер в обличчя». Дуже проста історія про першу юнацьку закоханість. Скажімо, про те, що наслідки цього почуття залишаються на все життя, але все залежить від того, як до цього ставитися. У моєму випадку сумний фінал, проте, проживаючи певний період часу, парубок розуміє, що це і є хепі-енд.
Потім Мінкульт продовжив проект «Любов — це...», де знімали короткометражні роботи різні молоді режисери. І я теж у рамках цього проекту зробив «Кавомана». Кого запам’ятав із учителів? В’ячеслав Криштофович — майстер, якому я дуже вдячний. Станіслав Бориславович Чернилевський значну роль відіграв у становленні нашого курсу. Я завжди в інститутські роки пробував улаштовуватися на підсобні роботи в кіно, щоб побачити зворотний бік кінопроцесу. Адже це дуже важливо під час виробництва — розуміти проблеми людей. Своїм батькам я вдячний за те, що вони мені всіляко допомагали. Завжди брали на знімальний майданчик, пропонували читати відповідну літературу.
— Мабуть, ваш вибір професії було визначено в родині?
— Це не зовсім так. Паралельно з кінематографом я мріяв ще й про кар’єру військового. Хотів вступати до Московського військового інституту. Та тільки в 14 років я вже остаточно «захворів» кіно. А закінчив інститут уже аж у 25 років, зрозумівши, що застарий для військової служби. Ось на позаминулий Новий рік знімав спецпроект «Солдати». Дуже кумедна історія. Здається, в нас вона симпатично вийшла. Ми придумали таку фабулу: два генерали, які раніше служили в Радянській армії, зустрілися перед Новим роком — один служить у Росії, а інший — в Україні. І, як це трапляється між чоловіками, вони посперечалися — хто краще зустрічає Новий рік. Один і каже іншому: «А давай обміняємося командами й перевіримо...» Російський генерал відправив сюди прапорщика Шматка, капітана Зубова, єфрейтора Соколова... А наш, у свою чергу, — своїх підлеглих. І вони нібито всіма правдами й неправдами затягли до себе в частину мегазірок... Як на мене, вийшло смішно.
— На вашу думку, що можна зробити сьогодні, щоб наша кіноосвіта стала престижнішою, ефективнішою?
— Кіноосвіта — це практика. А її в нас мало. Треба, щоб оператори знімали, режисери працювали з акторами на майданчику. Ми вчилися саме тоді, коли не було ніякої бази й ніякого устаткування. Мій син уже тепер серйозно думає про кар’єру актора (він досить емоційний). Але в актора щасливий, хоч і важкий хліб. Ось у мультику «Фільм, фільм, фільм» є фраза «Хто у світ кіно попав, той навік щасливим став…»
— Як сьогодні молодому режисерові «вигідніше» працювати — зі студією Довженка, шукати приватних спонсорів, а чи найкоротший, але найякісніший шлях — це ТБ, серіали?
— Я працюю там, де мені пропонують. Постійного місця роботи немає. Спочатку пишемо сценарій, потім приходимо у продакшн-студію й пропонуємо. Тепер усі стали переважно вільними художниками, бо немає системи, яка існувала за радянських часів.
Хоча насамперед усе залежить від людини. Треба дуже чогось хотіти. І приходити, переконувати, що ти можеш це зробити професійно. І потім, маючи свій продукт, досить легко переконати продюсера, що в тебе можна вкладати гроші. На початковому етапі це може бути навіть музичний кліп, реклама або короткометражка. Але в цьому має відчуватися твоє авторське начало. Ось ті люди, які раніше заробляли тільки на телебаченні, почали вірити в кіно, тому кінопрокат і став відроджуватися. І вже не за горами той час, коли кількість кіноточок збільшиться хоча б до рівня СРСР. Адже кінопрокат у часи СРСР можна порівняти з видобутком нафти і продажем горілки. Тоді в кіно ходили всі!
— Які рейтинги були у вашого новорічного фільму «Пограймося!»?
— Досить пристойний рейтинг, навіть незважаючи на «нерейтинговий» час — 16.00. Я дуже задоволений акторським складом у цьому фільмі. Це кіно добре, тому злі люди його й не могли зробити. У головній ролі в нас був Мишко Федоровський. Цьому хлопчикові дев’ять років, і за рівнем енергії він може зрівнятися з цілою гідроелектростанцією. Його мама — акторка. Проте, маючи двох дітей, присвячувала свій час їх вихованню більше, ніж кар’єрі, і це принесло свої плоди. Зараз фільм продається на дисках, а ми вже готуємо сиквел, який називатиметься «Пограймося знову» або «Пограймося-2». Ініціаторами стали «1+1», СТС та «Українська медіагрупа». Гадаю, актори і знімальна група залишаться ті ж самі, хоча з’явиться і багато інших героїв. Та й історія буде зовсім інша. Зараз ми на стадії розробки ідеї. Звісно, розраховую, що режисером буду я, а оператором залишиться Сергій Борденюк... Гадаю, у «Пограймося-2» будуть і таємничі острови, і сучасний театр, і підводні перегони...
— Кого з молодих українських режисерів — своїх колег, які активно працюють, ви могли б сьогодні піднести на верхівку «рейтингу учасників»?
— Як на мене, Лесь Санін — дуже талановита людина. Молоді режисери з проекту «Любов — це...» теж молодці. У кожному разі, для режисера важливо доводити справу до кінця, бути професіоналом. А успіх чи неуспіх — це суб’єктивна оцінка, тут багато чинників. Особливо в нашій країні. Знаю, що багато хто неоднозначно оцінює фільми Оксани Байрак. Але вона молодець у тому плані, що ніколи не змінюється і завжди рішуче йде накресленим шляхом. Навіть в інституті вона хотіла здобути «Оскара»! У неї така, може, й завищена, планка. Вона навіть брала кредити в банку і власним коштом знімала повнометражні стрічки, ризикуючи всім. Тоді ніхто не знімав, а вона знімала. І тому слід віддати їй належне. Знаєте, якби всі були скромні, ми б не бачили українського кіно взагалі. Хтось має бути криголамом.
— Ось ви сказали, що у вас «міксовий» диплом, і за однією зі спеціальностей ви — театральний режисер. А не хотіли б себе спробувати в якомусь театральному проекті?
— Так, цікаво було б поставити п’єсу. Але на сьогодні я якось випав із театрального процесу. Хоча навіть не знаю, якому жанру я б віддав перевагу... Був би це театр парадоксу, а чи пластичний... Мені подобається і те, й інше. Ось недавно подивився «Гамлет. Сни» Жолдака. На одному подиху сприйняв постановку. Андрій — молодець. Він зробив зі звичайної харківської трупи, як мінімум, європейський театр. Це подвиг. Ми ж, кіношники, завжди запитували себе: ну як можна півтори-дві години витримати загальний план? А він легко вирішив цю проблему.
— А як ви ставитеся до недавнього витка полеміки щодо дубляжу іноземних картин українською мовою?
— Я противник будь-якого насильства. Все має відбуватися природно. Жодні маніфести й постанови тут не допоможуть. Мовна політика має бути такою, щоб було модно знімати або дублювати фільми українською мовою. Треба прищеплювати цю культуру. Ось я, наприклад, дивився мультик «Сезон полювання» українською разом із корінними москвичами. То вони сказали, що для комедійного жанру наша мова набагато придатніша.
— А що, на вашу думку, може зробити держава для вітчизняного кінематографа у процесі його становлення?
— Треба брати приклад із сусідів і подивитися, як працює Федеральна служба кінематографа в Росії. Насамперед це знижене оподаткування і часткове фінансування. Так, ми не хочемо брати приклад із нашого північного сусіда! Ну тоді давайте відрізнятися від усього світу — перестаньмо використовувати електроенергію, одягатися, користуватися виделками й ножами, відмовмося від ліків! І що? Знаю, у Великій Британії існує ціла національна лотерея, відрахування з якої ідуть на кіно, театр і культуру. А половина суми від квитка, проданого у Франції на американський фільм, іде на розвиток французького кінематографа.
— Розкажіть трохи про свої кіноуподобання. І що з новинок можете вирізнити? Не обов’язково оглядаючись на підсумки «Оскара».
— Улюблені режисери — Пітер Грінвей, Кім Кі-Дук, Том Тиквер (дуже сподобався його «Парфумер» за Зюскіндом), Тарантіно. Із класиків — Акіро Курасава.