Капище на Лисій горі |
«Ти знаєш що, парубче, — сказав тоді Хапун — сьогодні всесвітні збори Невидимої нашої Сили на Лисій горі»
Василь Королів-Старий
«Нечиста сила»
З приводу назви гори — Лиса, ніколи не ламали списи академічні інститути, ніхто не влаштовував бенкетів після захисту історично-топонімічних дисертацій. Жоден краєзнавець не намагався вигадати якогось доісторичного Лиса, котрий сів княжити на гору, і стала вона відтоді Лисою. Занадто вже на поверхні лежить походження цієї назви. Будь-який пагорб, який не зміг завести собі чуприну з зелених дубів чи бодай колючого терня, або втратив її внаслідок природних чи антропогенних причин, автоматично ставав Лисою горою. І десятки, якщо не сотні географічних об’єктів, що законно носять це ім’я, можна знайти на мапі України. Лише в Києві та його околицях з півдюжини претендентів, котрі готові сфабрикувати собі метрики, щоб долучитись до цього, здавалося б, досить непрестижного прізвиська. В чому ж причина такого ажіотажу? Суть в тому, що пагорб цей «стал пугалищем и считался соборнім местом киевских ведьм», як пояснює Михайло Максимович в своєму «Обозрении старого Киева». До речі, ці містичні властивості автор приписує Хрещатиському або Чортовому (недарма ж така колоритна назва) Беремищу, яке знаходиться в районі Володимирської гірки, неподалік Михайлівського Золотоверхого собору. Можливим, і цілком логічним, місцем шабашів була гора Юрковиця між Подолом, Щекавицею та Плоським Підвищенням, неподалік Кирилівської церкви. Адже історично цей район Києва був найбільш заселеним. А де ж найгустіше розсіяні найпекельніші відьми? Звісно, на Подолі! Нечиста сила не цуралась і непрестижного серед людей Лівобережжя, збираючись на піщаному пагорбі, що містився між Микільскою слобідкою та Вигурівщиною.
Але ми схильні вважити, що головною базою для зльотів ударників сатанинської праці та з’їздів бісівської сили була (і, можливо, є) та Лиса гора, що знаходиться між Теличкою, Саперною Слобідкою та Багриновою горою неподалік Видубецького монастиря (ви звернули увагу, що чортівня дислокується поряд із святими місцями. Конкуруючі організації бажають бути завжди в курсі справ сусіда?) Під горою з нечистою славою тече нечиста та нещасна річка (чи, вірніше, стічна канава) Либідь, права притока Дніпра. Важко повірити, що вона ще в XIX столітті була судноплавною. Втім, сумна доля київських річок та струмків окрема тема.
А сьогодні ми стоїмо при підніжжі Лисої гори і намагаємося заглянути в калейдоскоп історичних подій та метаморфоз природи, які промайнули тут. Звичайно, в часи палеоліту рейок поряд не було і потяги в московську даль не гуркотіли. Але чиста вода (на три метри вища нинішнього рівня) з акулоподібними осетрами в Дніпрі була. Нині важко відтворити схему гідротехнічних вправ наших предків, але екологічного ідіотизму вистачало і в повитому ідеалістичним туманом патріархальному середньовіччі.
Вже до XVI століття канули в Лету мільйони кубометрів води, тисячі гектарів прибережних лісів, втекла з України делікатесна риба. Мабуть, Нестор-літописець таки морочив нам голову, коли писав про плем’я полян — тодашніх «киян», що вони «своїх батьків обичаї мають, тихі та покірливі». Масштабно калічити природу ми навчились ще до більшовиків. Напевно, стратегічно помилились представники нової релігії, кидаючи ідолів у стрімку воду. Чим заважав аборигенам наївний матеріалізм, віра в цілком конкретні субстанції — сонце, вітер, землю, дерево?..
Спробуємо, нарешті, піднятись на Лису гору, щоб довідатись про її сучасне життя. Навіть сонячного літнього дня часом виникає моторошне відчуття , що в непрохідних предковічних хащах, в дуплах столітніх дубів, в глибині прихованих печер дрімають персонажі нашої зовсім не бідної міфології. Заспокоюємо себе тим, що наші вовкулаки, упирі, перевертні набагато толерантніші та схильніші до переговорів, компромісів та розкаяння, ніж їхні західноєвропейські аналоги. Добре, що ми не в похмурій Німеччині, а перед нами не стрімка гранітна гора Брокен, і спинаємося ми вгору не під миготіння блискавок першотравневої Вальпургієвої ночі, а теплого українського дня і навіть не перед святом Івана Купала.
Дивне видовище відкривається перед нами. Ніби ми вибрались аж ніяк не пізніше 988 року Христової ери. На рівній галявині стоять чотири вкопані в землю циклопічні стовпи, зорієнтовані по сторонах світу, грубо оброблені, явно стилізовані під язичницьких ідолів, чи фаллічні символи, що, звичайно, не заперечує першого значення. На жертовнику хліб (звичайний батон за 84 коп.) та гречана крупа. Ба, та це ж справжнісіньке капище! Крові жертовних тварин та християнських немовлят не видно. Вже добре. Моляться неоязичники за родючість української землі, може, в них це вийде ефективніше, ніж у міністрів та зернотрейдерів… Як все ж вдалося сучасним ідолопоклонникам звести вертикально ці колоди, адже кожна з них в два обхвати та вагою в дві тонни.
Що це за брязкіт неподалік? Ми ніби знову стрибнули крізь час. Молоді люди в кольчугах та шоломах вправляються в двобоях на мечах. Добре, що бутафорських. Адже справжні провідники ідей зла та мілітаризму ще в середині XIX століття спробували витіснити «безневинних» відьом і їх друзів із заміського летовища.
Відомий російський військовий інженер прибалтійський німець Едуард Іванович Тотлебен (прізвище його в перекладі звучить цілком по-лисогірськи — Смертолюбов) глобально керував всіма інженерними військами Російської імперії, зокрема — будівництвом Нової Печерської фортеці та її фрагмента — Лисогірських укріплень. Всі імперії люблять свою велич утверджувати будівництвом пірамід, прокладанням каналів, загачуванням гребель — роботами, які чітко проявляють тезу: людина є мурашка, а цар (фараон, імператор) є бог. І нині абсурдний гігантизм затіяного ще Миколою І в 1831 році та так і не доведеного до якогось логічного завершення будівництва вражає. Цей інженерний монстр перекроїв і без того слабке тіло Києва, рядового центру генерал-губернаторства, із населенням не більше 50000. Не хочеться кидати каміння в генерал-інженера Тотлебена, адже він лише намагався виправити зроблене косо іншими — нерозумна фортеця втратила будь-який оборонний сенс після появи на початку 60-х років XIX ст. нарізної артилерії. Але ображені відьми з відьмаками таки, схоже, поквиталися з слугою імперії за наругу над їхніми споконвічними фольклорно-фестивальними територіями. Як розповідав одному із авторів севастопольський старожил, під час Другої світової війни німецький снаряд відірвав голову на пам’ятнику Тотлебену (він в 1853—56 рр. керував інженерними роботами оборони Севастополя і похований у цьому місті). Пам’ятник і донині стоїть в Севастополі. Із головою, звичайно.
Наскільки нам відомо, Лисогірські укріплення штурмом брали лише раз — 16 грудня 1919 року вояки другого Богунського полку дряпались нагору по обмерзлих схилах, намагаючись зненацька вибити денікінські війська з позицій, правда, ніякого спротиву не зустріли. Може, це заслуга нечистої сили, але епоха варварства мало поруйнувала бастіони Лисої гори. А може, добре несли службу вартові, котрі кілька поколінь оберігали результати сізіфової праці від міцної руки пролетаріату, який тягнув додому все, що погано лежить. Добре спечена цегла укріплень зберігає для історії численні, вишкрябані, мабуть, штитком написи типу «Стоял на посту Капустин 1923 года 5 марта Вятской губ. Котельничи».
А взагалі-то, радянський період залишив по собі на цьому пагорбі не багато слідів — густий гайок із прийомно-передавальних пристроїв, які звичайно не є окрасою ефіру та ландшафту, і гранітна брила, на якій ще можна прочитати, користуючись методом Брайля, напис «Природный парк заложен в ознаменование 1500-летия города Киева 6 мая 1982 г.». Далі цієї каменюки справа не просунулась. І слава Богу!
Копаючись в різних джерелах в пошуках інформації про історичних осіб, пов’язаних з Лисою горою, ми з подивом зауважили, що наш народ чудово тримає в своїй пам’яті міфологічні образи — будь-який третьорозрядний чорт описаний в фольклорі абсолютно детально, починаючи від форми рила та рогів і закінчуючи покроєм жупана та кольором шерсті на кінчику хвоста. А про Володимира Святославовича, котрий, цілком можливо, ганявся за язичниками по Лисій горі та околицях, не існує навіть начерка на берестяній грамоті, та й рік народження невідомий. В 1853 році скульпторам В.Демут-Малиновському, П.Клодту та архітектору О.Тону довелося підняти князя на 16-метровий постамент і голову йому закрутити так, що в обличчя заглянути можна лише з пожежної драбини.
Все ж в нашій історії є моменти, які дозволяють зверхньо дивитись на західний варіант цивілізації. Не нам зважувати зло і добро, яким обмінювались держава і громадяни, церква і єретики, але відносна поблажливість до відьом підштовхує до думки, що гуманізм притаманний нам споконвічно, а не запозичено в чужаків. Та й представниці «темних сил» не були в нас занадто мізантропічними, основу їх гріхів складало несмертельне нічне видоювання чужих корів та безневинне висмикування пір’я із півнячих хвостів. А нещодавно один наш знайомий розповів історію про свою бабусю, котра була так званою «білою відьмою» чи «знахаркою» — це, мабуть, синоніми. В жахливі роки голодомору 30-х років вона не тільки лікувала людей, але й рятувала цілі родини — трави, які вона давала коровам, були дійсно чарівними — нещасна худоба, яка жувала лише суху солому, починала давати по дванадцять літрів молока — нежирного, майже прозорого, але воно рятувало життя стільком людським душам…
А польоти в небі? Може, й не піднялися б в повітря ні аероплани братів Райт, ні космоплани Корольова, якби вони не бачили перед собою приклад чудових жінок, котрі задовго до Терешкової збивали з небесної тверді зірки, шниряючи в нічному небі. А чого була б варта булгаковська Маргарита, якби не вміла літати? До речі, можемо поділитися деякими секретами магічної аеродинаміки. Українські відьми використовують як транспортний засіб здебільшого лопату або вила, мабуть, льотні характеристики у цих знарядь ліпші, ніж в загальновживаної в Європі мітли. Але не забувайте, без особливих притирань до Лисої гори вам не допурхнути. Найпростіше з них — це сира кора осики, потерли під пахвами — та й на старт! Якщо не дуже виходить, то радимо скористатися порадою І.Нечуя-Левицького, котрий в своєму ескізі української міфології «Світогляд українського народу» радить поекспериментувати з тирлич-зіллям (Gentaina cruciata). Якщо і це не дуже допомагає, не переймайтесь — корінь цієї рослини поліпшує апетит та виганяє глистів.
Якщо ви боїтеся висоти, займіться пошуками скарбів. Знайти місце, де вони знаходяться, простіше простого — вночі на тому місці завжди горить свічка. Але не робіть тієї помилки, яку вчиняють недосвідчені шукачі багатства, вони відразу починають копати, а без заклинання або чарівної квітки папороті, то марна справа. Чим глибше ви копаєте, тим далі тікає від вас скарб. Результати діяльності такого дилетанта ми виявили на Лисій горі — вертикальний шурф діаметром метра півтора і глибиною в кількаповерховий будинок явно не приніс цьому трудоголіку щастя, на дні лишень бігала сіренька мишка — ми кинули їй вниз шматочок сиру з бутерброда.
Якщо ви далекі від проблем містики та вибриків чортівні, приходьте на Лису гору: на початку літа там цвітуть чудові іриси-півники, але не зривайте ці квіти, просто повтішайтесь їхньою красою.
P.S. На одній із стін Лисогірського укріплення є напис: «Верещак Виктор Дмитриевич забрал ключ от Лысой горы. 1959». Переконливо прошу повернути його. За це купальської ночі 2004 року я поза чергою доставлю вас на зборище таємничої нашої сили. Заздалегідь вдячна. Ганна Смаль.