Міжнародний театральний фестиваль NET, уп’яте проведений на сценах московських театрів, колись задумувався в столиці нашої батьківщини для показу спектаклів нової східноєвропейської режисури. Але ефемерні кордони Сходу та Заходу, як і поняття «старого» й «нового» у сучасній Європі, стрімко змінюються. На фестиваль, немов на доказ того, що сьогодні в нашій свідомості проведено нові, засновані на естетичних, а не політичних пристрастях кордони, також приїжджають колективи з далекого зарубіжжя. Ну і, звісно ж, на фестивалі Нового європейського театру представлено спектаклі, що знищують традиції.
У числі останніх афішу NETу прикрасило ім’я Євгена Гришковця, «класика» не лише нової російської режисури, а й також драматургії та акторського мистецтва. На малій сцені МХАТу імені Чехова в рамках фестивалю грали його «Облогу», ним же й поставлену. Вже з назви зрозуміло, що створена методом колективної імпровізації, «Облога» розповідає про війну, про яку молоді актори висловилися новою, живою мовою. Але якщо Гришковець фантазує на сцені з приводу своїх же сюжетів, то латиш Алвіс Херманіс шокує прибічників старої, ілюструючої класичні сюжети режисури постановкою гоголівського «Ревізора», із яким об’їхав пів-Європи. Херманіс, бажаний гість багатьох міжнародних фестивалів, на сцені Нового ризького театру поставив виставу, у якій зібрав спогади свого дитинства. Поступово розчинені у просторі і часі Латвії реалії радянської епохи, що стала одним із яскравих проявів абсурдності буття людей, схильних до утопії, набули на сцені обрисів соцарту. У нас за подібне поводження з класиками лають. На NETі ж представники режисури, яка не здає своїх чільних позицій у театрі, стають героями дня. Навіть якщо на їхню адресу чується критика незадоволених консерваторів. Цей фестиваль і замислювався для полеміки, для того, щоб нагадати усім, хто в театральному домі, де останнім часом розперезалися захоплені антрепризою актори, хазяїн. Головною його ідеєю стало затвердження саме режисерського, перетворюючого, а не ілюструючого дійсність театру. «Зараз у світі дуже багато різних фестивалів, є, наприклад, фестивалі нової драми, — каже один з організаторів NETу Роман Должанський. — Знову чуються дебати з приводу того, хто ж головний у театрі. Нам здається, що тягловою силою вистави, хоч би що казали актори та драматурги, є режисер».
Одним із найбільш бажаних гостей нинішнього фестивалю стали Гжегож Яжина, котрого організатори фестивалю давно хотіли «роздобути». «Надія польського театру», як Яжину нині представляють, привіз «Психоз 4.48» за останньою п’єсою англійського драматурга Сари Кейн, котра не витримала роздираючих її внутрішніх демонів і таки наклала на себе руки у госпіталі, в який була поміщена після першої спроби самогубства. «Психоз 4.48» і розповідає про те внутрішнє пекло, у якому живе сучасна людина. У пекло занурив московську публіку й український руйнач традицій Андрій Жолдак. Його версією солженіцинського «Одного дня Івана Денисовича» відкривався нинішній NET 9 листопада, у день падіння Берлінської стіни (що саме по собі символічно). Не обійшлося і без скандалу — Солженіцин обурився, що повість без його відома стала об’єктом режисерських експериментів. Однак, схоже, вибаченням українського режисера перед російським класиком конфлікт вичерпався.
Жолдак, котрий зазвичай виглядає білою вороною, хоч і збурунив спокій театральної Москви, на фестивалі серед режисерів — шукачів захоплень, був у своїх санях. Адже тут і збираються театральні бійці, котрі звикли викликати вогонь критики на себе. Але якщо свідомо шокуючий жорсткою мовою «Один день...» частина публіки зустріла зі здивуванням і прохолодою, то «Гамлет Сни» у фіналі зірвав, як то кажуть, бурхливі й тривалі оплески тих, хто залишився в залі. Завдані гострими критичними списами частини московської критики рани були зализані тими, хто сприймає Жолдака з усіма його естетичними перверсіями, із усіма його цитатами відомих режисерів. Російські продюсери давно сватають його в Москву. Сам же Жолдак вважає, що ледь не головною перешкодою на його шляху в провідні московські театри є внутрішня комфортність театральних «замків», що живуть своїм розміреним життям, добре захищених від чужинців, які він, «дикий вершник, монгол», може зруйнувати.
Думок із приводу вистав українського режисера московськими критиками, режисерами, акторами було висловлено чимало. Але з усіх суперечливих суджень про Жолдака, мабуть, найцікавішою є думка «гуру» багатьох українських режисерів Анатолія Васильєва, котрий люб’язно погодився відповісти на запитання про те, куди ж сьогодні рухається його бунтівний учень.
— Я сам не думав, що так трапиться, але виявилося, що моїми найсильнішими учнями стали українці. Я знаю їхню свідомість, дуже легко вгадую образи цієї свідомості. Андрій — художник національний, спирається на образи, притаманні ментальності вашого народу. І в цьому його достоїнство. Його цікавить візуальний ряд, хоча він його складає не без участі сюжету, метафори. Користуючись мовою універсальної режисури — мізансценою, світлом, музикою, — він майже відмовився від тексту, працюючи в жанрі театрального перформенсу. Але ця тенденція зречення тексту властива не лише йому. Молодий він чи старий? Безсумнівно, його темперамент, його театральні мріяння дуже молоді. А мова не нова, свіжа й несподівана лише для нього. Багато українських режисерів працюють у жанрі перформенсу, користуючись найбільш дикою, огидною мовою. І роблять це свідомо. Почуття Андрія творчі, його ж мова руйнівна, вона не має майбутнього. Але він переродиться, він довго так не проживе. Якщо тільки не буде підгодований буржуазією, котра перехоплює все, що здатне принести гроші. Питання в тому, чи бажає Андрій розбурхати зал, перебуває з ним у контакті чи він прагне до контакту. Судячи з темпераменту, хоче щось зробити із залом. Але проблема в тому, що він може зробити із залом те, чого сам не бажає. Огидність — відштовхує, жахи — не сприймаються, страх — збуджує іронію. Зал може породити ефект прямо протилежний тому, чого бажає режисер. Митець мусить страждати. Але акт творчий — прекрасний. І страждання не в красі самого акту творчості. Якщо Жолдак пройде цей шлях, то все у нього вийде.
Власне, цією внутрішньою колізією, властивою новій режисурі, котра, з одного боку, руйнує старе, а з іншого — намагається творити новий, злободенний у своїх темах і мові театр, і цікавий NET, на якому, до нашої честі, майже щороку представлені й українські спектаклі.
P.S. За даними з достовірних джерел театральної Москви, більша частина театрального бомонду залишила театр під час спектаклів А.Жолдака в першому антракті.